Пригоди Олівера Твіста - Диккенс Чарльз - Страница 39

— Фейгіне, — раптом порушив гнітючу тишу Сайкс, — ти б накинув півсотні золотих, якби ми облагодили це діло без слуг?

— Певна річ, — пожвавився старий.

— То згода? — спитав Сайкс.

— Так-так, згода, голубе, — закивав головою єврей; очі в нього заблищали, м'язи обличчя засіпалися від хвилювання.

— Тоді, — сказав Сайкс, досить зневажливо відштовхуючи простягнуту руку Фейгіна, — це можна зробити хоч завтра. Ми з Тобі позавчора вночі перелізли через паркан у садок і перевірили всі двері й віконниці. Вони там замикаються на ніч, мов у в'язниці, але в одному місці все ж таки можна залізти досередини так, що жодна жива душа не почує.

— Де саме, Білле? — збуджено спитав єврей.

— Значить, так. Треба перейти моріжок… — пошепки почав Сайкс.

— Ну, і… — нетерпляче підхопив старий, витягнувши шию й вирячивши очі так, що вони в нього мало не повилазили.

Сайкс гмукнув і замовк, бо в цю мить дівчина, яка досі сиділа нерухомо, повернулась і ледь помітно кивнула головою на Фейгіна.

— То вже байдуже, де саме, — нарешті сказав він. — Без мене ти, звісно, цього не впораєш, але з тобою, хитрюгою, треба бути насторожі.

— Як знаєш, голубе, як знаєш, — відповів єврей. — Ви з Тобі самотужки обійдетеся чи потрібна якась підмога?

— Підмога? Нам потрібні тільки свердла і хлопчик. Свердла ми маємо, а от хлопчика ти для нас підбери.

— Хлопчика! — вигукнув єврей. — Отже, йдеться про кватирку?

— Не твоє діло, — відказав Сайкс. — Мені потрібен хлопчик, і до того ж щуплявий. Господи! — замислено провадив він. — Якби ж мені зараз отого малюка, синочка сажотруса Неда! Нед навмисне тримав його надголодь, щоб він лишався малим, і здавав у найми нашому братові.

Але батька запроторили за грати, а хлопця забрало Товариство перевиховання малолітніх злочинців, позбавило його ремесла і доброго заробітку, навчило читати й писати, і хто він тепер? Нікчемний підмайстер! От що вони з нами роблять! — вигукнув Сайкс, дедалі більше переймаючись праведним гнівом. — Ось що вони з нами роблять! Якби їм вистачало грошей (дякувати богові, що не вистачає!), нам для нашого ремесла за рік-два не лишилося б і півдесятка хлопців.

— Свята правда, — погодився старий, який тим часом думав про своє і почув лише останню фразу. — Білле!

— Ну, чого тобі ще? — спитав Сайкс.

Єврей кивнув на Ненсі, яка все ще сиділа, дивлячись у вогонь; то був натяк, що треба говорити без неї. Сайкс нетерпляче знизав плечима — мовляв, зайва обережність, — але підкорився й попросив Ненсі збігати по пиво.

— Тобі пива не треба, — відповіла Ненсі, згортаючи руки й усім своїм виглядом показуючи, що не думає підводитись.

— А я кажу, треба! — гримнув Сайкс.

— Дурниці, — спокійно відказала дівчина. — Нехай він говорить. Я все одно знаю, що він скаже, Білле. Тож нехай не боїться.

Фейгін усе ще вагався. Сайкс здивовано позирав то на нього, то на дівчину.

— Невже ти боїшся дівки, Фейгіне? — спитав він нарешті. — Тю! Ти ж знаєш її як облуплену, вона ж своя! Вже хто-хто, а вона вміє тримати язика за зубами. Правда, Ненсі?

— Ще б пак, — відповіла юна леді, підсунувшись ближче до столу і спершись на нього ліктями.

— Ну, звісно, звісно, дорогесенька, я це знаю, але… — І старий знову затнувся.

— Але що? — спитав Сайкс.

— Я просто подумав: може, вона знову сказиться, голубе, як ото, пам'ятаєш, того вечора, — відповів єврей.

Почувши це визнання, Ненсі голосно зареготала, вихилила одним духом чарку бренді, хвацько струснула головою й почала вигукувати: «Ну ж бо, заціпило вам, чи що? Чого носи повісили?» — і таке інше в тому ж дусі. Певно, її поведінка заспокоїла обох джентльменів, бо єврей задоволено кивнув головою й знову сів на своє місце. Містер Сайкс теж сів.

— Ну, давай, Фейгіне, — сміючись, мовила Ненсі. — Кажи Біллові про Олівера!

— Ха! Яка ти догадлива, дорогесенька! Зроду не бачив такої кмітливої дівчини, — сказав старий, поплескуючи її по шиї. — Я й справді хотів говорити про Олівера! Ха-ха-ха!

— Що саме? — спитав Сайкс.

— Цей хлопчак — якраз те, що тобі треба, голубе, — хрипко прошепотів старий, приклавши пальця до носа й гидко посміхаючись.

— Олівер? — вигукнув Сайкс.

— Бери його, Білле, — втрутилася Ненсі. — На твоєму місці я б його взяла. Може, він не такий спритний, як інші, але ж тобі треба тільки, щоб він відчинив двері. Їй-бо, на нього можна покластися, Білле.

— Авжеж, можна, — підтакнув Фейгін. — Ми вже цілий місяць муштруємо його, — час і самому на хліб заробляти. До того ж усі інші хлопці завеликі.

— Так, зріст у нього підходящий, — замислено мовив містер Сайкс.

— І він робитиме все, що ти скажеш, Білле, — додав старий. — В нього нема іншої ради. Ти тільки настрахай його як слід.

— Настрахати? — підхопив Сайкс. — Чого-чого, а страху він у мене набереться, будьте певні! І знай: якщо на цьому ділі він мене підведе, пощади йому не буде. Мені однаково нема чого втрачати. Живим ти тоді його не побачиш, Фейгіне. Поміркуй над цим, перше ніж його віддавати. І затям мої слова! — додав грабіжник, дістаючи з-під ліжка лома і погрозливо ним помахуючи.

— А я вже все обміркував, — жваво відповів єврей. — Я… я його вивчив уже як свої п'ять пальців, дорогесенькі мої, як свої п'ять пальців! Затримка тепер за малим: нехай він відчує, що він один із нас, нехай усвідомить, що він злодій, — і тоді він наш! Наш навік! Ах! Як доречно все це у нас виходить! — Старий обхопив себе руками за плечі, опустив голову, згорбив спину — він просто-таки обіймав себе з радощів.

— Наш! — перекривив його Сайкс. — Ти хочеш сказати — твій!

— Може, й так, голубе, — пискляво захихотів старий. — Хай буде мій, Білле.

— А чому, — спитав Сайкс, підозріливо дивлячись з-під лоба на свого любого приятеля. — Чому ти морочишся з цим хирлявим шмаркачем, коли Коммон-Гарден[48] щовечора аж кишить хлопчаками, з яких ти міг би вибрати куди кращого?

— Тому що мені вони ні до чого, голубе, — відповів старий, трохи знітившись. — Вони нічого не варті. У них на обличчі написано, хто вони такі, — як хтось із них попадеться, то вже не викрутиться, пиши пропало. А цей хлопчина, дорогесенькі, якщо його добре вишколити, усіх їх за пояс заткне. До того ж, — провадив старий уже впевненіше, — якщо він знову втече, то продасть нас усіх, а тому треба, щоб він відчув, що ми одним миром мазані. Головне, щоб відчув, а яким чином — то байдуже. Мені вистачить того, що він візьме участь у грабунку; цілком вистачить, бо тоді він — мій. Це все ж таки куди краще, ніж усувати сердешного хлопчика з дороги, — і ризику менше, і витрати на нього окупляться.

— Коли ви підете на це діло? — спитала Ненсі, не давши містерові Сайксу висловити лайкою обурення з приводу людяних почуттів, що їх, як йому здавалося, виявив Фейгін.

— Так-так, Білле, — підхопив старий. — Коли?

— Ми з Тобі домовилися на післязавтра вночі, — похмуро відповів Сайкс. — Якщо я не дам відбою.

— Гаразд, — сказав старий. — Ніч буде безмісячна.

— Безмісячна, — підтвердив Сайкс.

— А ви подумали про те, як нестимете здобич? — запитав старий.

Сайкс кивнув головою.

— А про…

— Та ми про все подумали, — перебив його Сайкс. — Можеш не турбуватися. Головне: завтра ввечері приведи сюди хлопця. Я вирушу звідси за годину по світанні. А ти тримай язик за зубами й тигель напоготові — більше від тебе не треба нічого.

Після короткої наради, в якій усі троє взяли жваву участь, було ухвалено, що завтра, тільки-но споночіє, Ненсі прийде до Фейгіна й забере Олівера. Єврей хитро зауважив, що навіть супроти своєї волі хлопець охочіше піде з нею, аніж з будь-ким іншим, бо вона нещодавно за нього заступилася. Було також урочисто домовлено, що до завершення діла владу й опіку над сердешним Олівером цілком бере на себе містер Вільям Сайкс і що вищезгаданий Сайкс поводитиметься з ним на власний розсуд, і Фейгін не матиме до нього ніяких претензій, якщо Олівера спіткає якесь лихо чи виникне потреба його покарати. Окремо уточнено було, що будь-яка заява містера Сайкса з цього приводу буде прийнята беззастережно, якщо після повернення додому її в найважливіших деталях підтвердить і засвідчить чепурун Тобі Крекіт.