Пригоди Олівера Твіста - Диккенс Чарльз - Страница 24

— Тобі набагато краще, правда ж, любий? — спитав джентльмен.

— Так, дякую, сер, — відповів Олівер.

— Я знаю, що тобі краще, — сказав джентльмен. — І тобі хочеться їсти, правда ж?

— Ні, сер, — відповів Олівер.

— Гм! Я знаю, що не хочеться, — сказав джентльмен. — Йому не хочеться їсти, місіс Бедвін, — глибокодумно зауважив він.

Старенька шанобливо схилила голову, мовби показуючи, що вважає лікаря дуже мудрою людиною. Лікар, певно, і сам дотримувався тієї ж думки.

— Зате спати тобі хочеться, правда ж, любий? — спитав він.

— Ні, сер, — відповів Олівер.

— Ні, — мовив лікар з дуже значущим і задоволеним виглядом. — Спати тобі не хочеться. І пити не хочеться, правда ж?

— Пити хочеться, сер, — відповів Олівер.

— Так я і думав, місіс Бедвін, — сказав лікар. — Йому хочеться пити, й це цілком природно. Ви можете дати йому трохи чаю й грінок без масла. Не закутуйте його надто тепло, але глядіть також, щоб йому не було холодно. Домовились?

Старенька зробила реверанс. Лікар, покуштувавши прохолодного напою, схвалив його з ученим виглядом і квапливо попрощався; коли він спускався сходами, його черевики рипали вельми поважно і самовдоволено.

Олівер знову задрімав і прокинувся близько півночі. Старенька ласкаво побажала йому на добраніч і залишила його на стару гладку доглядальницю, яка щойно прийшла, принісши у вузлику маленький молитовник і великий нічний чепець. Надівши чепець на голову й поклавши молитовник на стіл, доглядальниця пояснила Оліверові, що пильнуватиме його вночі, а тоді присунула стілець ближче до каміна й почала куняти. Вві сні вона то стогнала, то скрикувала, то нахилялася так, що мало не падала зі стільця, і тому раз у раз прокидалась. Прокинувшись, старенька люто терла собі носа, але це не допомагало, і вона засинала знову.

Ніч спливала повільно. Олівер якийсь час лежав з розплющеними очима, то рахуючи світляні кола, що їх відкидала на стелю глибока чаша нічника, то неуважливо блукаючи поглядом по складних візерунках шпалер. Темрява й тиша настроювали на урочистий лад, вони навіяли хлопчикові думку про те, що багато днів і ночей у цій кімнаті питала смерть і що, можливо, й досі вона, жорстока і жаска, чаїться десь у темному кутку, і він зарився обличчям у подушку й почав палко молитися.

Зрештою хлопець заснув тим глибоким, спокійним сном, який приходить лише після недавніх страждань, тим безжурним, тихим сном, з якого так важко повертатися до дійсності. Якби знати, що смерть така, як цей сон, то хто схотів би воскреснути, щоб знову поринути в наше буремне, метушливе життя з його турботами про теперішнє, тривогами за майбутнє, а найгірше — тяжкими спогадами про минуле!

Коли Олівер розплющив очі, стояв уже ясний день; хлопець почував себе бадьорим і щасливим. Криза минула. Він знову повернувся в цей світ.

Через три дні він уже міг сидіти в кріслі, підпертий з усіх боків подушками, а що він був іще слабий і не міг ходити, то місіс Бедвін — економка — звеліла перенести його вниз, до своєї маленької кімнати. Коли його посадили біля каміна, ця добра бабуся вмостилася поряд і, всім серцем радіючи з того, що він почуває себе набагато краще, дала волю сльозам.

— Не зважай на мене, мій хлопчику, — промовила нарешті вона. — Мені треба виплакатися. Ну от, уже й по всьому, і я знову весела.

— Ви така добра, пані, — мовив Олівер.

— Ет, пусте, — сказала старенька. — Бульйон — от що зараз головне, і тобі саме пора його їсти. Адже лікар дозволив містерові Браунлоу прийти подивитися на тебе сьогодні вранці, і ти повинен мати хороший вигляд, бо що кращий вигляд ти матимеш, то приємніше йому буде.

І вона заходилася розігрівати в каструльці бульйон, такий міцний, що, на думку Олівера, якби його розбавити водою за нормою, встановленою парафіяльною радою, то ним можна було б нагодувати принаймні триста п'ятдесят мешканців робітного дому.

— Ти любиш картини, мій хлопчику? — спитала старенька, помітивши, як пильно дивиться Олівер на портрет на стіні, якраз навпроти його крісла.

— Не знаю, — відповів Олівер, не відриваючи очей від полотна. — Я бачив їх так мало. Яке гарне обличчя в цієї жінки! Таке лагідне.

— Ох! — зітхнула старенька. — Художники завжди малюють жінок гарнішими, ніж у житті, інакше б у них не було замовників, дитино. Отой винахідник машинки, яка робить точну подобу людини[32], мав би знати, що успіху його машинка не матиме. Вона надто правдива, надто правдива.

Старенька від щирого серця засміялася з власного дотепу.

— А це… це подоба? — спитав Олівер.

— Так, — відповіла старенька, на мить відвертаючись від бульйону, — це портрет.

— Чий? — спитав Олівер.

— Бігме, не знаю, мій хлопчику, — добродушно відповіла старенька. — Якоїсь жінки, нам з тобою не знайомої. Я бачу, портрет припав тобі до серця.

— Він дуже гарний, — мовив Олівер,

— А він тебе часом не лякає? — сполошилася старенька, бо помітила, що хлопчик дивиться на картину мало не з побожним страхом.

— Ні, ні, — швидко відповів Олівер. — Тільки очі в цієї жінки такі сумні, і мені здається, що вони дивляться просто на мене. Аж за серце бере, — додав він стиха. — Вона ніби жива й ніби хоче мені щось сказати, але не може.

— Господи помилуй! — здригнувшись, вигукнула старенька. — Не кажи такого, дитино. Ти ще слабенький, і нерви в тебе після хвороби розладнані. Дай-но я пересуну твоє крісло, з цього боку тобі її не буде видно. Отак! — мовила вона, пересунувши крісло. — Тепер ти її не бачиш.

Олівер бачив портрет у своїй уяві так виразно, наче й не міняв місця, але він не хотів тривожити добру стару леді, а тому тільки лагідно всміхнувся, коли вона подивилася на нього. Тож місіс Бедвін, вирішивши, що він заспокоївся, взялася солити бульйон і кришити в нього сухарики з усією тією енергією, якої вимагає ця відповідальна справа. Олівер упорався з бульйоном надзвичайно швидко. Щойно він проковтнув останню ложку, в двері тихенько постукали.

— Заходьте! — сказала старенька, і на порозі з'явився містер Браунлоу.

Старий джентльмен увійшов дуже бадьорим кроком, та тільки-но він пересунув окуляри на лоб і, заклавши руки за поли халата, нахилився, щоб краще розглянути Олівера, обличчя його почало дивно смикатись, бо він побачив, як страшенно хлопчик схуд і змарнів після хвороби. З поваги до свого добродійника Олівер спробував був підвестись, але не встояв і впав назад у крісло. І тут, правду кажучи, серце містера Браунлоу (а воно в нього було таке велике, що вистачило б на півдесятка звичайних добрих старих джентльменів) за допомогою якоїсь гідравліки, що її ми, не маючи відповідних наукових знань, пояснити не беремося, нагнало в його очі сльози.

— Бідолашне хлоп'я, бідолашне хлоп'я! — відкашлявшись, мовив містер Браунлоу. — Я сьогодні трохи захрип, місіс Бедвін. Боюсь, чи не застудився.

— Сподіваюся, що ні, сер, — озвалася місіс Бедвін. — Всю вашу білизну було добре висушено, сер.

— Не знаю, Бедвін, не знаю, — сказав містер Браунлоу. — Здається, вчора за обідом у мене була вогка серветка, але не треба зараз про це… Як ти себе почуваєш, мій любий?

— Дуже добре, сер, — відповів Олівер. — І спасибі вам, сер, за вашу ласку до мене.

— Славний хлопчик, — рішуче сказав містер Браунлоу. — Ви вже нагодували його, Бедвін? Чим саме? Ріденькою юшечкою, га?

— Сер, він у мене щойно з'їв добрячу порцію чудового міцного бульйону, — відказала місіс Бедвін, злегка випростуючись і чітко наголошуючи на останньому слові, мовби даючи зрозуміти, що між ріденькою юшечкою і добре звареним міцним бульйоном нема нічого не те що спільного, а навіть схожого.

— Ух! — аж здригнувся містер Браунлоу. — Дві-три чарки доброго портвейну були б йому куди корисніші. Правда ж, Томе Уайт?

— Мене звуть Олівером, сер, — здивовано проказав хворий хлопчик.

— Олівером? — перепитав містер Браунлоу. — Олівером, а далі як? Олівером Уайтом?