Пригоди Олівера Твіста - Диккенс Чарльз - Страница 22

Коли ключ заскреготав у замку, обличчя старого джентльмена скривилося майже так само болісно, як Оліверове.

Зітхнувши, він перевів погляд на книжку, через яку, власне, і збилася вся ця буча.

— В обличчі цього хлопчика, — задумливо мовив джентльмен, повільно відходячи від дверей і постукуючи себе книжкою по підборіддю, — є щось таке, що і зворушує, і цікавить мене. Може, він і справді не винний? Він схожий на… Отож-бо! — вигукнув джентльмен, раптом зупиняючись і зводячи очі до неба. — Господи! Кого він мені нагадує?

По кількох хвилинах роздумів старий джентльмен з тим самим зосередженим виглядом увійшов знадвору до судової чекальні і там, ставши в кутку, спробував викликати в уяві галерею образів, що давно вже позникали в імлі років.

— Ні! — нарешті мовив він, похитуючи головою. — Певно, це мені просто здалося.

Але тепер ті обличчя стояли перед його очима, і нелегко було знов опустити завісу забуття. То були обличчя друзів, ворогів, людей ледь знайомих, що настирливо визирали з натовпу; то були обличчя молодих квітучих дівчат, що тепер уже стали бабусями; то були обличчя людей, яких давно забрала смерть і перетворила на прах, але яких уява — сильніша за смерть — і досі наділяла свіжістю і вродою, викликаючи в пам'яті блиск очей, осяйність усмішки, промінь живої душі, що сяє крізь тлінну оболонку, весь той образ краси, що, ставши неземною, кидає, мов та зоря, ясне лагідне світло на стежину до неба.

Але старий джентльмен не міг пригадати жодного обличчя, яке хоч трохи скидалося б на Оліверове. І, тяжко зітхнувши, він попрощався із своїми спогадами і, на щастя, маючи властиву для старої людини здатність забувати, поховав їх серед пожовклих сторінок книжки.

Він повернувся до дійсності, коли ключар торкнувся його плеча, запрошуючи до судової зали. Квапливо згорнувши книжку, він увійшов і став перед лицем славнозвісного містера Фенга.

Судова зала була обшита панеллю й виходила вікнами на вулицю. Містер Фенг сидів у глибині її, за бар'єром, а за дерев'яною загородкою біля дверей уже помістили бідолашного малого Олівера, який від страху тремтів усім тілом.

Містер Фенг був невисокий худий чоловік з вузькою спиною, негнучкою шиєю та рідким волоссям, що росло переважно на потилиці й скронях. З бурякового обличчя його не сходив похмурий вираз. Якби він і справді не мав звички зловживати спиртним, то міг би подати на свою фізіономію скаргу за наклеп, і суд, певно, присудив би йому чимале відшкодування.

Старий джентльмен чемно вклонився, підійшов до столу судді і сказав, подаючи свою візитну картку:

— Ось моє прізвище й адреса, сер. — Потім відступив на два кроки, ще раз, як годиться джентльмену, ввічливо вклонився й почав чекати допиту.

Сталося так, що містер Фенг саме читав у ранковій газеті передову статтю, в якій ішлося про один з його недавніх вироків і в триста п'ятдесятий раз рекомендувалося міністрові внутрішніх справ звернути на нього особливу і пильну увагу. Настрій у містера Фенга був геть зіпсований, а тому, похмуро глянувши на старого джентльмена, він грубо спитав:

— Ви хто такий?

Старий джентльмен здивовано показав на свою візитну картку.

— Полісмене! — вигукнув містер Фенг, зневажливо відкидаючи картку разом з газетою. — Що це за суб'єкт?

— Моє прізвище, сер, — поважно, як належить джентльмену, мовив старий джентльмен, — моє прізвище, сер, Браунлоу. Дозвольте і мені поцікавитись, як звуть суддю, що дозволяє собі, користуючись своїм високим становищем, завдавати незаслуженої, нічим не виправданої образи порядній людині. — Мовивши це, містер Браунлоу озирнувся довкола, немов шукаючи, хто б міг відповісти на його запитання.

— Полісмене! — гаркнув містер Фенг, змітаючи газету зі столу. — В чому обвинувачується цей суб'єкт?

— Він ні в чому не обвинувачується, ваша честь, — відповів полісмен. — Він позиває цього хлопчика, ваша честь.

Його честь чудово це знав; але ж він не міг оминути такої слушної і до того ж цілком безпечної нагоди позбиткуватися з містера Браунлоу.

— Позиває хлопчика, он як? — перепитав містер Фенг, змірявши містера Браунлоу з голови до ніг зневажливим поглядом. — Приведіть його до присяги!

— Перше ніж присягати, я прошу дозволу сказати одне слово, — почав містер Браунлоу, — а саме: я б нізащо не повірив, якби не побачив на власні очі, що…

— Припніть язика, сер! — гримнув містер Фенг.

— Ні, я скажу, сер! — відповів старий джентльмен.

— Припніть язика, поки я не звелів виставити вас за двері! — вигукнув містер Фенг. — Ви нахаба! Як ви смієте грубіянити судді!

— Що-о? — скрикнув, червоніючи, старий джентльмен.

— Приведіть його до присяги! — звелів Фенг писареві, — я не хочу більше чути жодного слова. До присяги його!

Містер Браунлоу був украй обурений, але, збагнувши, що тільки зашкодить хлопчикові, коли дасть волю своїм почуттям, він стримався і, не сперечаючись далі, дав присягу,

— Ну, — мовив Фенг, — у чому ж обвинувачують цього хлопчика? Що ви маєте сказати, сер?

— Я стояв коло книжкового рундука… — почав містер Браунлоу.

— Припніть язика, сер, — перебив його містер Фенг. — Полісмене! Де полісмен? Ага, ось він. Приведіть до присяги полісмена. Ну, полісмене, про що йдеться?

Полісмен з належною поштивістю доповів, як він затримав Олівера, як обшукав його й нічого не знайшов; а більше, мовляв, він нічого не знає.

— Свідки є? — спитав містер Фенг. — Немає, ваша честь, — відповів полісмен.

Містер Фенг кілька хвилин мовчав, а тоді, повернувшись до позивача, люто вибухнув:

— То скажете ви нарешті, чоловіче, в чому полягав ваша скарга, чи ні? Ви заприсягнули. Якщо ви відмовляєтеся давати свідчення, я покараю вас за неповагу до суду, я вам…

Чим він пригрозив старому джентльменові — невідомо, бо саме в цю мить на писаря й тюремника напав нестримний кашель і до того ж перший упустив на підлогу — ясна річ, ненароком — важенну книгу, внаслідок чого останніх слів неможливо було розібрати.

Врешті містер Браунлоу, якого суддя раз у раз перебивав і щохвилини ображав, спромігся-таки викласти суть справи, пояснивши, що за хлопчиком він побіг, власне, зопалу, бо той тікав; а тоді висловив надію, що в разі, коли хлопчика буде визнано винним — ні, не в злодійстві, а тільки в спільництві із злодіями, — то суддя призначить йому найм'якше покарання з усіх, передбачених законом.

— Йому й так уже дісталося, — сказав на закінчення старий джентльмен. — І боюся, — додав він з притиском, глянувши на суддю, — дуже боюся, що він занедужав.

— Аякже, аякже, ну, звісно! — глузливо посміхаючись, сказав містер Фенг. — Ану, ти, волоцюго малий, кинь прикидатися. Мене не обдуриш. Як тебе звати?

Олівер спробував відповісти, але так і не здобувся на слово. Він був блідий як смерть, і йому здавалося, що все в кімнаті кружляє перед його очима.

— Як тебе звати, злодійська твоя душа? — спитав містер Фенг. — Полісмене, як його звати?

Ці слова були звернені до підстаркуватого, грубуватого на вигляд тюремника в смугастому жилеті, який стояв біля бар'єра. Він нахилився до Олівера й перепитав його, але, бачачи, що той справді не спроможний нічого зрозуміти, і знаючи, що мовчання хлопчика тільки ще більше розлютує судцю, який і так ладен винести суворий вирок, він наважився відповісти навздогад.

— Він каже, що його звуть Томом Уайтом, ваша честь, — мовив цей добросердий вартовий закону.

— То зі мною він не бажає говорити? — мовив Фенг. — Чудово, чудово. Де він мешкає?

— Де трапиться, ваша честь! — відповів полісмен, знов удаючи, ніби переказує слова Олівера.

— Батьків має? — спитав містер Фенг.

— Каже, вони померли, коли він був зовсім малий, ваша честь, — навмання дав звичайну в таких випадках відповідь полісмен.

Цієї миті Олівер підвів голову і, обвівши присутніх благальним поглядом, ледь чутно попросив води.

— Ще чого! — вигукнув містер Фенг. — Розжалобити захотів? Не вийде!

— По-моєму, хлопець і справді хворий, ваша честь, — зауважив полісмен.