Пригоди Олівера Твіста - Диккенс Чарльз - Страница 20

— Могли бути й важчі, — мовив старий, уважно оглянувши їхній вміст. — Але робота чиста, нічого не скажеш… Він у нас вправний майстер, правда ж, Олівере?

— Атож, сер, дуже вправний, — погодився Олівер.

Зачувши це, Чарлі Бейтс раптом вибухнув реготом, чим неабияк здивував Олівера, який не бачив тут нічого смішного.

— А ти що приніс, дорогесенький? — звернувся Фейгін до Чарлі Бейтса.

— Витирачки, — відповів юний Бейтс, дістаючи чотири кишенькові хустки.

— Що ж, — мовив старий, пильно оглядаючи їх, — гарні, дуже гарні. Але мітки ти вигаптував не зовсім добре, Чарлі, тож доведеться їх спороти. — Ми навчимо Олівера цієї справи. Хочеш навчитись, Олівере? Ха-ха-ха!

— Як ваша ласка, сер, — відповів Олівер.

— А ти хотів би шити носовики так само вправно, як Чарлі Бейтс, га, мій любий? — спитав єврей.

— Дуже хотів би, сер, якщо ви мене навчите, — сказав Олівер.

Юному Бейтсові ця відповідь чомусь знову видалася страшенно смішною, і він удруге зареготав; а що він саме ковтав каву, то від реготу вона пішла не в те горло і мало не задушила його передчасно.

— Ох, який він жовторотий! — простогнав юний Бейтс, перепрошуючи за свою нечемну поведінку.

Пройда скуйовдив Оліверові чуба й сказав, що він ще набереться розуму. Тут старий джентльмен, помітивши, як Олівер почервонів, звернув на інше — спитав, чи багато народу зібралось уранці подивитися на страту[26]. З відповіді хлопчаків з'ясувалося, що обидва вони побували там, і це ще більше здивувало Олівера: йому, звісно, було невтямки, коли ж вони встигли так добре попрацювати.

Після сніданку, прибравши зі столу, веселий старий джентльмен і двоє його вихованців затіяли цікаву, незвичайну гру: веселий старий джентльмен поклав до однієї кишені штанів табакерку, до другої — гаман, у жилетну кишеню — годинник, ланцюжок якого обкрутив собі навкруг шиї, встромив у сорочку шпильку з фальшивим діамантом, застебнув на всі ґудзики сюртук, сунув до кишень футляр з окулярами й носовик і з ціпком у руці почав походжати по кімнаті, точнісінько наче старенький джентльмен із тих, що повсякчас зустрічаються на вулиці. Він зупинявся то перед каміном, то перед дверима, удаючи, ніби щось уважно роздивляється на вітрині. При цьому він раз у раз оглядався довкола, мов боячись злодіїв, і перевіряв, чи не загубив чогось, поплескуючи себе по кишенях так кумедно і природно, що Олівер сміявся до сліз. Тим часом обидва хлопчаки ходили за ним слідком, а коли він озирався, ховалися від його очей так спритно, що він не міг навіть за ними простежити. Нарешті Пройда чи то наступив старому на ногу, чи то перечепився через черевик, а Чарлі Бейтс наскочив на нього ззаду, і за мить вони з дивовижною швидкістю поцупили в нього табакерку, гаман, годинник з ланцюжком, шпильку, носовик і навіть футляр з окулярами.

Якщо старий джентльмен відчував чужу руку в своїй кишені, він кричав, у якій кишені рука, і гра розпочиналася знову. Тривала вона доти, поки до юних джентльменів завітали дві юні леді — Бет і Ненсі. Волосся у них було дуже пишне, але не дуже дбайливо зачесане, і, видно, вони не дуже дбали про чистоту своїх черевичків та панчіх. Їх не можна було назвати красунями, але щоки їхні пашіли рум'янцем і самі вони, очевидно, були здорові й життєрадісні. Поводилися вони дуже мило й невимушено, і Олівер вирішив, що вони славні дівчата. І, власне, так воно й було.

Гостювали вони довго. Одна з них поскаржилася на те, що промерзла до кісток, після чого на столі з'явилася пляшка джину й зав'язалася дуже жвава й дедалі цікавіша розмова. Нарешті Чарлі Бейтс висловив думку, що не завадило б погарцювати. Олівер вирішив, що це, мабуть, французьке слово й воно означає прогулятись, бо невдовзі Пройда, Чарлі й обидві леді пішли всі разом, одержавши від люб'язного старого джентльмена гроші на дрібні витрати.

— Ну, що, дорогесенький? Весело у нас живеться, правда ж? — спитав Фейгін. — Вони пішли на цілий день.

— Тож вони вже відробили своє, сер? — запитав Олівер.

— Атож, — відповів старий. — Хіба що їм нагодиться якесь діло під час прогулянки. А як нагодиться, вони його неодмінно впорають, дорогесенький, можеш бути певен… Бери з них приклад, любий. Бери з них приклад, — повторив він, стукаючи кочергою по каміну, щоб надати своїм словам більшої ваги. — Роби все, що вони тобі накажуть, і в усьому слухайся їхніх порад, особливо, дорогесенький, порад Пройди. Він буде великою людиною і з тебе зробить велику людину, якщо ти його наслідуватимеш… Подивись-но, дорогесенький, чи не стирчить у мене з кишені хусточка? — раптом спитав він.

— Стирчить, сер, — відповів Олівер.

— Ану, спробуй витягти її так, щоб я не помітив. Так само, як ото хлопці робили, коли ми бавилися вранці.

Олівер однією рукою притримав кишеню знизу, як робив це Пройда, а другою обережно витяг хустку.

— Вже? — вигукнув Фейгін.

— Ось вона, сер! — відповів Олівер, показуючи хустку.

— У тебе є здібності, дорогесенький, — задоволено мовив грайливий старий джентльмен і погладив Олівера по голові. — Я вперше бачу такого кмітливого хлопця. Ось тобі шилінг. Якщо ти й далі так старатимешся, на тебе чекає блискуче майбутнє. А тепер ходи сюди, я покажу тобі, як випорювати мітки з хусточок.

Олівер не розумів, як така проста забава — спроба витягти хустку з кишені старого джентльмена — може забезпечити йому блискуче майбутнє. Проте, вирішивши, що Фейгін, як людина набагато старша за нього, знає, що каже, він слухняно підійшов до столу й незабаром з головою поринув у нову науку.

Розділ X

Багато днів Олівер не виходив із кімнати Фейгіна — то випорював мітки з носовиків (а їх приносили силу-силенну), то брав участь у вже згаданій грі, в яку старий джентльмен і двоє хлопців бавилися щоранку. Нарешті йому набридло скніти без свіжого повітря, і він почав просити старого, щоб той дозволив йому піти на роботу разом з двома його приятелями.

Оліверові кортіло взятися до якогось діла ще й тому, що він уже не раз переконувався, яких твердих чеснотливих принципів дотримувався старий джентльмен. Якщо Пройда і Чарлі Бейтс поверталися ввечері додому з порожніми руками, Фейгін виголошував палкі промови про злочинність ледарства та неробства і прищеплював їм любов до праці, залишаючи їх без вечері. Одного разу старий навіть спустив обох зі сходів, хоч, може, тут він надто далеко зайшов у своєму праведному гніві.

Нарешті одного ранку Олівер дістав дозвіл, якого так домагався. Кілька днів хустки не надходили, робити йому було нічого, її обіди стали пісніші. Можливо, саме тому старий джентльмен дав свою згоду. Так чи так, але він дозволив Оліверові вийти, доручивши Чарлі Бейтсу й Пройді опіку над ним.

Хлопці втрьох вирушили з дому. В Пройди рукави були, як завжди, закасані, капелюх збитий набакир; юний Бейтс простував, засунувши руки в кишені. Ідучи між ними, Олівер розмірковував, куди вони його ведуть і з чого почнеться його навчання швацького ремесла.

Вони чвалали так недбало й повільно, що в Олівера незабаром виникла підозра, чи не збираються його приятелі обдурити старого джентльмена й не піти сьогодні на роботу. До того ж Пройда мав погану звичку зривати у дітлахів шапки і закидати їх через паркан, а Чарлі Бейтс явно не вмів відрізняти своє від чужого: на ходу він крав з яток яблука й цибулю і розпихав їх по кишенях, таких просторих, що, здавалося, весь його одяг складається з них. Це дуже не подобалось Оліверові, й він уже ладен був якнайчемніше заявити про свій намір повернутися додому, коли раптом увагу його привернула загадкова зміна в поведінці Пройди.

Вони саме вийшли з вузького завулка неподалік від площі в Кларкенвелі, яка чомусь і досі зветься «Моріжком», аж зненацька Пройда зупинився, приклав пальця до губ і дуже обережно позадкував, тягнучи за собою товаришів.