Шлях Абая - Ауэзов Мухтар - Страница 91

Одночасно з Баймагамбетом підвелися з-за столу Мака і Жуман, які вирішили перед від’їздом з міста піти на базар.

Сини Дамежан чаювали мовчки, і невідривно дивилися на матір чорними блискучими очима. Потім, скоряючись мовчазному її наказові, почали збиратися на роботу і тихенько вийшли один за одним.

Пішов старший, Жумаш, довготелесий хлопець, який уночі ставив самовар, а за ним і молодші його брати — п’ятнадцятирічний Салімжан та дванадцятирічний Алімжан.

Дома з Абаєм залишились тільки Жабикен і Дамежан.

Абай поцікавився, як живуть його земляки в Бас-Жатаку, і Дамежан, не криючись, розповіла йому про злидні, що не покидають її дім. Скільки того молока дає одна корова, а і його доводиться нести на базар. Вся сім’я — п’ятеро чоловік — працює з ранку до пізнього вечора, а добра так і не пощастило нажити. Навесні сини придбали човна і перевозять тепер жителів слободи в місто через Іртиш та Карасу. У вільний час вони косять на островах траву для корови, збирають у лісі хмиз на паливо. Зате діти все-таки працюють дома, а не наймитують по чужих людях.

— Молодший, Алімжан, теж допомагає братам! — додав Жабикен.— Йому дванадцять років, а він гребе вже одним веслом…

— Хлопці заробляють копійки, а батьки їхні приносять додому ще менше,— сказала Дамежан.

Вона шила тимаки[67], ярмулки, тюбетейки, а Жабикен продавав їх на базарі. Інколи заможні жінки Бас-Жатаку замовляли Дамежан вигаптувати срібними чи золотими нитками кімешек або камзол, покроїти сукню. Вона мала золоті руки, і довгий час сама годувала всю родину. Жінки Бас-Жатаку високо цінили її смак і вміння, але заробіток Дамежан був набагато менший за її славу і повагу замовниць.

Дамежан розповідала про це з гіркою усмішкою, а Жабикен спідлоба поглядав на Абая. Йому хотілося, щоб шановний гість похвалив свою далеку родичку.

Абай оцінив упертість Дамежан і ласкаво заговорив про те, як багато важить у родині добра мати і дружина. Дамежан усміхнулася.

— Отак і живемо, тягнемо лямку день і ніч. Усе, що разом добудемо, відразу, як курочки, й поклюємо. Заробітку вистачає тільки на харчі та щоб раз на рік нову сорочку купити. Одним утішаємось, що не протягаємо руку біля чужого порога, та ще тим, що є в світі люди й бідніші за нас, зовсім босі й голі. А тут ще ця напасть… пошесть…

Помітивши неспокій у погляді Абая, Дамежан додала:

— На тому боці річки люди менше вмирають.

Але Жабикен похитав головою:

— І за річкою, і на околицях, і в затоні багато хворих!

Дамежан незадоволено поправила його:

— Ми повинні говорити тільки про те, що на власні очі бачили і що нам самим відомо. Не люблю слухати плітки і не люблю, коли лякають людей.

Абай схвально кивнув.

— Так, так. Розкажіть, що ви самі бачили. Значить, казахи у Бас-Жатаку хворіють і вмирають?

Дамежан ствердно кивнула головою, а Жабикен додав:

— Що день більше і більше!

— Хто ж помер із ваших знайомих? — спитав Абай, наче не довіряючи їм.

— Пам’ятаєте Керейбая? Спочатку померла його мати, за нею старий Садик…

Жабикен перебив дружину і сам заговорив скоромовкою:

— А теща Семейбая… батько Жилкібая… дружина Жумабека… В домі Жубандика вмерло двоє малят…

— Так, так! — зітхнула Дамежан.— Скількох дітей забрала смерть, не порахувати.

Абай підібгав ноги, сів по-турецьки і, запитливо вдивляючись у схвильоване обличчя Дамежан, сказав:

— Ви називали дітей і старих. Хіба тільки вони хворіють і вмирають?

Він уже зрозумів, яке лихо звалилося на місто, і тепер хотів збагнути ступінь небезпеки.

— І жигіти вмирають, та ще які! — вигукнула Дамежан.— Вдарить ногою — залізо лусне! Букпа, Сапар, Каїр, Ісабек… Перші силачі…

— Були силачами, доки не попрацювали на шерстемийні та не зазнали голоду…— похмуро мовив Жабикен.— А голодну людину хоч яка хвороба звалить.

Дамежан підтримала чоловіка:

— Ситих людей ця хвороба менш уражає. У нашій слободі живуть не тільки бідняки, але й досі не вмер жоден байбача… Всі торговці й алипсатари[68] здорові. А кажуть, що хвороба ця заразна, легко переходить від одного на іншого.

Вона замовкла і потім у мимовільній тривозі додала:

— Слава богу, що наші сусіди поки що не хворіють. Ми не пускаємо хлопців з дому, самі намагаємося нікуди не ходити. Але підступна гостя підкрадалася до жителів слобідки несподівано, без дозволу.

— У хворого стає страшним обличчя,— вела далі Дамежан.— Очі западають, а навколо них лягають сині кола — «недоуздок смерті». Підборіддя й ніс загострюються…

— Кажуть, холоне подих людини!

— А руки й ноги стають тверді, як камінь!

— Хворий розмовляє замогильним голосом!

— Його весь час мучить спрага! Він міг би ціле озеро випити!

— Мулли кажуть: коли настане кінець світу, люди сидітимуть, закутавшись у лахміття свого савана,— сказав Жабикен. — Може, він уже настав, Абай-ага?

Абай не встиг відповісти — до кімнати разом з Баймагамбетом зайшов Федір Іванович Павлов. Хоч Абай був опасистий, він легко підвівся назустріч бажаному гостеві.

Федір Іванович мовчки розкрив обійми, старі друзі поцілувались і після того довго тиснули один одному руки.

Сівши зручніше за дастархан[69], Павлов примружив у лагідній посмішці свої яскраві сині очі:

— Яким побитом у наших краях?

Абай пояснив, що його син Абдрахман, який одержав освіту в Петербурзі і вже служив у Вєрному, повертається з відпустки і везе з собою молоду дружину: він одружився в аулі з Магіш. Треба провести сина і невістку в далеку путь, роздобути Абішу грошей на дорогу. Довелось пригнати в місто худобу на продаж. Та й скучив за міськими друзями!

Абай ласкаво глянув на Павлова з-під густих брів.

— Розкажи лишень про тутешні справи, Федоре Івановичу! Як поживає Олександра Яківна? Лікарям зараз, мабуть, дуже перепадає! Що вона каже про хворобу? Для мене все тут оповите темрявою, тож пролий світло в мою свідомість! — жартівливо закінчив він словами з нещодавно прочитаної повісті письменника-народника.

Павлов почав здалеку. За останні сімдесят років холера втретє з’являється в Росії. Вперше ця страшна гостя прийшла до нас з Індії, заглянула також у Китай і в Японію, у Західну Європу і в Америку. Ходять чутки, ніби епідемія охопила вже сорок російських губерній…

Помітивша, що обличчя Абая спохмурніло, додав, знизуючи плечима:

— Я розповідаю вам, як чув від Саші… Вона вважає, що ви краще за мене знаєте, як казахи ставляться до смерті, отже, на долю таких людей, як ви, випав священний обов’язок допомогти народові в біді. У дім небіжчика на похоронну молитву — жаназу — сходиться багато людей. Всі юрмляться в кімнаті, звідки щойно винесли мерця. Часто тут-таки їдять і п’ють. Самі розумієте, що такий звичай сприяє поширенню пошесті. А заборонити їм лікарі не в силі. Який казах, коли в його домі покійник, послухається лікаря. Тільки таких як ви, Ібрагім Кунанбайович, народ буде слухатися, і треба переконати населення в конечній потребі припинили на якийсь час виконання цих згубних звичаїв. Треба бити на сполох скрізь: на базарі, в мечеті — словом, скрізь, де скупчується багато людей…

Абай слухав мовчки, наче зважуючи кожне слово свого друга.

— А ось що ми з Сашею вимагаємо від вас і Баймагамбета. Вам аж ніяк не можна жити в цьому домі! Мешканці його беруть воду з річки, а річка — головне джерело пошесті. Переберіться в центр слободи, і обов’язково в такий дім, де у дворі є колодязь. Стежте за своїм здоров’ям, не перевантажуйте себе роботою, не втомлюйтеся, частіше їжте, щоб не відчувати голоду. Ну, що вам ще порадити?

Павлов замислився на мить і з сміхом закінчив:

— Ні, на цьому й покінчено, а то я, здається, рискую перетворитися на шарлатана. Не бувши лікарем, не говори за лікаря! Можна легко наговорити дурниць. Але Сашині слова, Ібрагім Кунанбайович, — це наказ!