Шлях Абая - Ауэзов Мухтар - Страница 83

Поведінка Лосовського не стільки стурбувала скільки засмутила Абая. Дехто привітався з ним, він відповів, тільки кивнувши головою.

Нарешті біля юрт начальства знялася метушня. З’явились поліцейські, стражники, засяяли на сонці блискучі гудзики, піхви шабель, галуни погонів. По ряду волосних, немов вітерець, пробіг тривожний і улесливий гомін:

— Он ідуть…

— Начальство іде..,.

— Оязи вийшли! Всі троє!

— Дивіться, дивіться, зараз вийде жандарал…

— Вміє начальство надати собі статечності…

— Гляньте на жандармів: як очі витріщають, як гнуться!

— Хоч кого налякають! У мене по спині мороз…

Почет губернатора вишикувався двома рядами від юрт до натовпу тих, що зустрічали, утворивши посередині прохід. У цьому проході показалася група гордовитих гостей, сяючих мундирами, еполетами, хрестами, медалями.

Попереду йшов літній генерал — військовий губернатор Семипалатинської області. Це був огрядний, самовдоволений чоловік з сивою широкою бородою. З-під густих еполетів, срібних аксельбантів, широкого золотого пояса, орденів, хрестів і медалей, що закривали всі груди, його мундира майже не було видно. Почет ішов кроків за три-чотири позад нього. Тут були всі три повітових начальники у поліцейських мундирах, селянські начальники, радники, чиновники в чорпих віцмундирах або сюртуках.

Улесливий шепіт, схожий на шум очерету, що його пригинає порив вітру, пролетів у натовпі очікуючих:

— Жандарал… Жандарал…

— Білий жандарал…

— Яка постава!.. Як іде!..

Губернатор підійшов до шеренги волосних. До нього підскочив низенький, кругленький товмач-казах з неспокійними розкосими очима. Але перекладати йому нічого не довелося.

Першим привітався з губернатором волосний Ракіш. Притиснувши до грудей гостроверхий малахай, підбитий чорним смушком, він швидко низенько вклонявся. Здавалося, начебто хребет йому перебито кулею і він ніяк не може випростатися. Ноги його дрібно тремтіли. Хоч був він у розквіті сил, але зараз виглядав старезним дідуганом, що не володіє ні своїми рухами, ні язиком. Він міг тільки пробелькотіти майже шепотом: «Здарасті, пане!..»

І всі інші волосні притискали до живота або грудей свої малахаї і шапки, низько вклонялися, в усіх був такий вигляд, наче їм раптом схопило живіт, і всі, так само, як і Ракіш, повторювали: «Здарасті, пане… здарасті, пане…»

Дивлячись на це, повітові начальники, що йшли за губернатором, не могли стримати пихатої усмішки. Ряд волосних уже кінчився, але ніхто не назвав свого імені, не відрекомендувався губернаторові, не сказав жодного путящого слова. Тільки й чулося пихтіння аткамінерів, що вклонялися, та напівпридушений зляканий хрип: «Здарасті, пане…»

Тепер губернатор підійшов до Абая, на якому не було ні мундира, ні каптана в галунах, ні знака на шиї, ні медалі. Одягнений у добре пошитий з тонкого сірого сукна довгий бешмет міського покрою, Абай, що стояв спокійно і вільно, не змінив своєї повної гідності пози і тоді, коли генерал підійшов до нього дуже близько. Губернатор окинув його швидким поглядом. Цей огрядний, красивий казах зі спокійними розумними очима, який так різко вирізнявся з-поміж решти і одягом, і поведінкою, мимоволі привернув його увагу. І коли генерал простяг руку, казах, на його подив, не зігнувся вдвоє, як інші, а тільки нахилив голову і повагом промовив:

— Здрастуйте, ваше превосходительство! Ібрагім Кунанбаєв,— назвав він себе.

Генерал, відступивши на крок, знову глянув прямо на Абая.

— Кунанбаєв?.. А-а, той самий Кунанбаєв, який баламутить народ? Чому ви так поводитеся?

— Причина проста: закон життя, якому корюся не тільки я, але й ви…

— Який закон? — генерал нахмурився.

— Боротьба. Хіба не в боротьбі розвиваються всі живі істоти? Борюся не тільки я, але і ви, ваше превосходительство.

Губернатор відступив ще на крок і з наростаючим гнівом оглянув Абая з ніг до голови. Його дратувала незалежна поведінка цього казаха. «Мабуть, доноси й скарги мали підставу,— подумав генерал.— Може, зараз-таки треба дати наказ заарештувати цього вільнодумця?»

І генерал заговорив суворо і різко:

— Проти чого ж ви боретесь? Я чув, проти влади?

— Ні… Проти зла.

— Коли так, чому ж вас багато хто недолюблює?

— А що ж тут дивного, ваше превосходительство? Чого більше в житті — зла чи добра? По-моєму, зла і лиходіїв, що чинять його… Значить, і голоси їхні чутніші…

Розмова їхня привернула загальну увагу. В гурті біля Уразбая тривожно зашепотіли:

— Про що вони там говорять?..

— Чи не викрутиться часом він, якщо жандарал його слухає? — пробурмотів Молдабай.

Уразбай занепокоєно смикав Жиренше, який теж не розумів по-російському:

— Що він, уже допитує? Лає, чи що? Не бачиш?

Тим часом губернатор усе ще стояв біля Абая:

— Отже, ви гадаєте, що зла в світі більше, ніж добра?

— На жаль, так, ваше превосходительство…

— Значить, ви ще й звинувачуєте інших, замість того щоб захищатися від багатьох обвинувачень? І ви гадаєте, що можете щось довести?

— Певен, що зумію.

— Що ж, побачимо! Ідіть за мною,— коротко кинув губернатор і пішов уперед.

Абай, вийшовши з ряду казахів, твердим кроком пішов за губернатором.

Ніхто не зрозумів, що сталося. Абай і сам не міг втямити, про що, власне, хоче говорити з ним губернатор. Йому було ясно тільки одне: своїми відповідями він примусив губернатора звернути на нього увагу. Готовий до будь-якого допиту, Абай, гордо піднявши голову, ішов за генералом, вирішивши, що і надалі буде триматися так само незалежно.

А за цей час сталися вигідні для Абая зміни. Хоч досі ще ніхто не знав, з яким наміром повів за собою Абая губернатор, нові ряди волосних і біїв, що гнулися спочатку перед губернатором, тепер точнісінько так само простягали руки і Абаєві, виявляючи підлесливу повагу і промовляючи: «Будь щасливий, мірза!», «Хай зійде слава на тебе, мірза!» Абай ішов, не промовляючи і слова. Але губернатор мимоволі звертав увагу на те, як ставляться ці люди до Абая.

Абай ледве стримував глузливу посмішку, бачачи, що діється навколо. Розраховуючи налякати Абая, губернатор, сам того не помічаючи, на смерть перелякав усіх цих баламутів і охочих до інтриг. Так створилося зовсім несподіване і справді кумедне становище, що сплутало всі карти і багатьох дуже збентежило.

Церемоніал зустрічі закінчився. Генерал обійшов усіх, привітався з кожним і тепер йшов повз волосних назад. Зустрічні, склавши руки на грудях, знову низько вклонялися йому. І повз них спокійною і повною гідності ходою ішов Абай.

Натовп зустрічаючих бачив, як губернатор, уже відійшовши, обернувся, знову сказав щось Абаєві, що все йшов за ним, і обидва попрямували до білих юрт у супроводі почту. Уразбай і Жиренше, подавшись наперед, виглянули з ряду аткамінерів. Куди вони йдуть? Чи до себе веде його генерал, чи біля білих юрт передасть жандармам?

Раптом Жиренше вдарив себе по стегну вдвоє складеним канчуком: губернатор разом з Абаєм увійшов до восьмистулчастої білої юрти, відведеної тільки для жандарала. Весь почет спинився перед входом, нерішуче постояв біля нього і незабаром розбрівся по сусідніх юртах.

Почали розходитися й аткамінери. Але Жиренше і Уразбай не могли зрушити з місця, мовчки очікуючи, що далі буде. Поблизу них стояли Дармен, Баймагамбет і молодий жигіт Серкеш. Вони теж не відривали погляду від губернаторської юрти.

— Добра ознака. Тепер вороги луснуть від заздрощів! — казав Серкеш, мружачи маленькі розкосі очі.

Баймагамбет радісно підштовхнув Дармена і показав йому на поліцейського, що йшов до юрти:

— Е-е, Дармен, глянь: бачиш, урядник несе на підносі чай? Ну, наша взяла!

Дармен і Серкеш зареготали, а Жиренше і Уразбай, нахмурившись, одвернулися, удаючи, ніби нічого не чують, хоч усе в них кипіло від злості і досади. До них підійшов Ракіш, якому не терпілося поплескати язиком, а з ним ще двоє волосних:

— Куди повели Абая? Як ви гадаєте, що це має означати, Уразеке?