Шлях Абая - Ауэзов Мухтар - Страница 79

— Звичайно. Добре, що ви сказали.

— У вас є своя сильна зброя, Ібрагім Кунанбайович. Скористайтеся з неї. Всі ці чиновники вважають казахський степ диким і темним, а людей його — неосвіченими. Хоч з ким вам доведеться зустрітися і говорити,— покажіть їм, що в цьому степу є справжні люди. Нехай знають. Покажіть їм, що Ібрагім Кунанбаєв, який і народився, і виріс у цьому степу, краще за них знає, що таке поезія і мистецтво, глибше розуміє, що таке людська гідність, справедливість. Тримайте себе з гідністю. Пам’ятайте, що ви — честь вашого народу.

Павлов розпалився і схвилювався. Його великі сині очі сяяли, він випростався. «Засланець, скутий, а який він гордий, який сміливий!..— подумав Абай.— Ні страху, ні боязкості…» Йому мимоволі пригадалися ті росіяни, про яких читав він у книгах: розсіяні по тюрмах, засланнях, каторгах, горді, непохитні сини російського народу.

Розмову було перервано несподівано. Важкі кроки і побризкування шпор сповістили про появу в аулі стороннього. На порозі юрти показався високий жандарм з червоними крученими шнурами, що спускалися з лівого плеча, і з шаблею в блискучих піхвах.

— Добродій Павлов? — звернувся він до Федора Івановича.— 3 особистого наказу його високоблагородія поліцмейстера міста Семипалатинська прибув по вас. Ви притягаєтеся до відповідальності за самовільний від’їзд у киргизький степ. Потрудіться негайно йти зі мною.

Ця несподівана поява жандарма схвилювала Абая. Але Павлов, насмішкувато примруживши очі, спокійно глянув на вусатого товстуна, який бундючним тоном, здавалось, хотів надати собі статечності.

— Ну, негайно я нікуди піти не можу,— явно глузуючи, сказав він.— От закінчу свої справи, зберуся — тоді й рушимо.

— Мені наказано доставити вас зараз же…— почав було жандарм.

Павлов перебив його:

— Якщо ви квапитесь, їдьте самі. Я ж сказав, що мені потрібно закінчити тут свої справи… Ходімте, Ібрагім Кунанбайович,— він повернувся до Абая,— почастуйте мене кумисом востаннє цього року.

Тільки в полудень Павлов змилостивився над жандармом і оголосив, що готовий їхати.

Абай, прощаючись, міцно обняв друга. Молодь з сумом вирядила дорогого гостя.

Коли віз із Павловим був уже далеко від аулу, Абай і його супутники сіли на коней і теж рушили в дорогу.

Ці дні Базарали проводив на коні, об’їжджаючи аули.

Тепер він був майже здоровий. З того самого дня, коли під час бою з Азимбаєм він знайшов у собі сили звестися на ноги, Базарали наче забув про свою хворобу. Успіх, хоч і тимчасовий, допоміг йому піднестися духом. Бачачи, що він уже може сідати на коня, Даркембай умовив його поїхати на урочище Гайлакпай. Там було солоне озеро Ушкара; казали, що грязі цього озера — найвірніший засіб проти куянгу. Даркембай протримав Базарали там два тижні, щодня укладаючи друга в дерев’яне корито і обмазуючи теплою гряззю його ноги. Лікування це справді зробило своє, і Базарали сам жартував з себе.

— Виявляється, даремно я тремтів перед своєю хворобою,— казав він друзям.— Поводив себе, як дурний жайворон, який, боячись злетіти, ховається від лисиці у траві. Давно треба було полікуватися гряззю![54] Коли на мене валилися всякі лиха, я ніяких хвороб не знав. Спасибі Азимбаєві і Даркембаєві, допомогли мені тепер стати на ноги: один — бідою, другий — гряззю!

Базарали вирушив у цю дорогу заради Абая. Він відвідував один за одним усі бідні аули, скрізь збираючи ухвали на захист Абая. Рішення це було викликане тим, що незадовго до від’їзду Абая в Кара-Молу розповів йому Дармен.

Той казав, що число ворогів Абая зростає. Такежан і його підлабузники давно вже оголосили Абая відступником від шляху Кунанбая і предків, називали його спокусником, звинувачували в кощунстві. А тепер з’явився новий отруйний змій — Уразбай. Цей благає про кару Абаєві вже не бога, а міські власті, звинувачуючи Абая не в кощунстві, а в непослуху цареві. Тепер Абая хочуть судити за те, що минулого року він підняв народ проти збирання недоїмок.

Вислухавши Дармена, Базарали почав міркувати вголос:

— «Не син Кунанбая», «не нащадок предків», «відступив від шляху батьків»… А що ж, адже вони правду кажуть! А тільки чи погано це? Так, він відпав від усіх цих Такежанів і пішов до народу. Заради народу він зчепився зараз з вовками-родичами. От за це його і тягнуть до суду… Але тепер треба і народові заступитися за нього. Ти нічого не кажи Абаєві, а я ось сяду на коня і по-своєму спробую допомогти йому.

Надії його справдилися.

В усіх бідних аулах він розповідав про те, що Абай попав у біду. Ім’я Базарали, після його відважного нападу на табун Такежана, було добре відоме, і його слухали з довір’ям і повагою. І скрізь — в аулах Кокше, Мамая, Жигитека і віддаленого роду Жуантаяк — Базарали знаходив сторонників Абая.

— Хіба мало нам усім допомагав Абай? А чи можемо ми сказати про себе, що хоч раз допомогли йому? — казав Базарали, переконуючи зважитися на складення ухвали.

В іншому аулі він казав:

— Царські власті і наші степові верховоди об’єдналися проти Абая, у них один спільний поклик: «Нехай загине той, хто заступається за народ!» Наші на нього зводять наклеп, а ті готують йому кару. А чого ж народ не заступиться сам за Абая?

Там, де його оточували такі ж бідняки, як і він сам, Базарали казав ясніше:

— Абай стоїть за народ, а народ — за Абая. Якщо є за кого підняти шокпари — так це за нього. Він давно показав нам світлий шлях славної боротьби. Не було в степу нічого кращого за те, до чого він кличе, є за що пролити кров.

Незабаром обидві його сакви були повні паперів з печатками волосних старшин — ухвалами, в яких аульні сходи просили начальство не допустити несправедливості у вирішенні справи Ібрагіма Кунанбаева.

Абай не дуже поспішав на Кара-Молинський шербешнай[55]. У дорозі він рано зупинявся на ночівлю у друзів в різних аулах, а на другий день пізно виїжджав. Тільки на четвертий день подорожани виїхали на берег ріки Чар.

День був ясний і теплий. Повівав легкий вітерець. Вузька ріка звивалася між крутих берегів, які подекуди переходили в широкі заплави, що зеленіли соковитими травами. Прозора, на диво чиста вода текла міцно зле-жалим піщаним дном, колихаючи травинки, залиті нею. Степ майже весь ще був зелений; далекі пагорки і перевали вкривала побіліла ковила. Поблизу ж було видно, що крізь неї вже пробивалися напоєні дощами осінні трави, зеленіючи поміж білих або солом’яно-жовтих стебел.

Подорожани вже двічі перейшли Чар. Коні, йдучи берегом, форкали, тяглися до води. Коли, проїхавши широкий луг, вкритий низькою яскраво-зеленою травою, вершники знову опинилися на пологому березі Чару, їм ще раз довелося перебиратися через ріку. Коні, увійшовши в воду, настійливо потягли поводи, намагаючись вмочити губи в прозорий струмінь. Байкокше, який суворо стежив у дорозі за довжиною перегонів і строками привалу, тепер наказав:

— Тут будемо напувати коней. Більше нам переходити Чар не доведеться.

Вершники, не злізаючи з сідел, розгнуздали коней. Абай теж нахилився до вудил, але його випередив Єрбол, що спинив коня поряд з ним; швидко перехилившись із сідла, він розгнуздав коня Абая.

— Ну от, тепер почнуть глузувати з мене: мовляв, не може сам і коня свого напоїти! — жартома подосадував Абай і ласкаво додав: — Видно, ти до самісінької сивини не облишиш піклуватися про мене.

— Е-е, мабуть, ця звичка в мене вросла,— відповів Єрбол.— Скільки вже років я про тебе думаю: «Бідолашний, безпорадний, треба його пожаліти. Йому з таким ділом не впоратись».

Усі зареготали: слово «безпорадний» важко було прикласти до дебелого, огрядного Абая.

Кінь Байкокше, випередивши інших, пив чисту, нескаламучену воду на самій середині ріки. Старий, обернувшись у сідлі, з усмішкою дивився на Абая та Єрбола. Великий ніс різко вирізнявся на його висхлому і зморшкуватому обличчі з побілілою борідкою клинцем. У примружених очах, що сховалися під навислими бровами, виблискував бадьорий і веселий вогник; здавалося, вони мерехтіли, як дуже далекі, fле яскраві зірки.