Шлях Абая - Ауэзов Мухтар - Страница 67

Абай помовчав і потім з гіркотою сказав:

— Припустімо, ми виділимо якусь кількість худоби і в пам’ять Оспана роздамо жатакам. Звичайно, це було б набагато корисніше, ніж частувати любителів розважитися, про яких ти казав, все-таки кожна така бідна сім’я проживе якийсь час не голодуючи. Але як вони житимуть далі? І що робити із злиднями багатьох тих родин, яким ми не зможемо дати навіть вівці? Адже ж наша допомога буде крихтою, якою не нагодуєш усіх голодних. Добре, що ти подумав про бідних, розорених людей. Але чи не бачиш ти іншого способу допомогти великій масі народу? — І Абай пильно глянув на сина.

— Я ж ще не закінчив учитися…— відповів Абіш, не встигши зібратися з думками.

— Звичайно. Але скоро закінчиш! — перебив Абай.— І я кажу не про самого тебе: адже є й інші молоді люди з наших казахів, які вже закінчили навчання. Я чув, почали з’являтися освічені люди, які вийшли з Каркарали, Омська, Акмолінська, і жигіти Малого Жузу — з Оренбурга, Троїцька. Ви, як перелітні птахи, несете з собою вість про нову епоху. І повинні ви подумати про свій народ, про його тяжку долю зараз, про його майбутнє? Ось про що треба спитати всіх вас, молодих казахів, що дістали російську освіту!

— Не всіх, тату,— заперечив Абдрахман.— Багато цих жигітів, діставши освіту, перестають учитися далі…

— Це вірно,— знову перебив Абай.— Не тільки перестають, але, ставши товмачами, забувають і те, чого їх навчали. Багато з них можуть щонайбільше стати спритними чиновниками. Та, мабуть, краще зовсім нічого не навчатися, ніж стати такими майстрами кляузи і хабара, яких висміював Салтиков-Щедрін.

— Пізнаю ваші слова,— посміхнувся Абіш.— Про це ви писали у вірші «В інтернаті»? Він дуже подобається багатьом нашим казахам, які вчаться в російських школах. Мені розповідали про це і в Омську, і в Семипалатинську.

— Ну от, якщо і вони, і ти сам розумієте мої думки, яку ж дасте відповідь на моє запитання?

— Відповідь може бути тільки одна,— впевнено сказав Абіш.— Кінчимо вчитися — будемо працювати на користь своєму народові.

— А де працювати? В канцелярії повітового? В суді? Хто шукатиме нових шляхів і вказуватиме їх своєму народові? Чи є між вас такі, що, як російські мислителі, думають про народ і живуть тільки для нього?

— Ще нема, тату. Для цього нема у нашій молоді достатніх знань.

— Так, то правда, таких освічених казахів ми ще не бачимо. Якщо я буду батьком, у якого виростуть такі сини, для мене не буде більшої радості.

— У нашому поколінні і я не бачу таких,— сказав Абдрахман.— Але були дві передові і освічені людини з наших казахів. Вони справді могли допомогти народові.

— Кого ти маєш на увазі?

— Один з них — Чокан Валіханов, який помер зовсім молодим двадцять п’ять років тому. А другий — Ібрай Алтинсарин з-під Оренбурга.

Абай чував про Алтинсарина, але про Чокана Валіханова він не знав. І Абіш довго розповідав про нього, згадуючи захоплені відгуки багатьох видатних російських сибірських діячів.

— Я не міг дістати його праць: вони не надруковані,— казав Абіш.— Але від багатьох людей, які його знали, я чув, що ця людина залишила добру спадщину казахському народові. А Ібрай Алтинсарин залишив не тільки книжки. Він навчав казахську молодь у відкритій ним російсько-киргизькій школі, за його прикладом такі школи відкрили й інші. Ці люди справді віддали народові свої знання, присвятили все життя благородній меті!

— Звичайно, прекрасний приклад…— задумливо сказав Абай.— Якби всі наші казахи, які вчаться в містах, повернулися до аулів у степ, це було б початком великої і потрібної справи.

Абдрахман сказав, раптом зважившись:

— Коли хочете, тату, я скажу вам, як би я хотів побудувати своє майбутнє.

Абай мовчки звів на нього очі.

Абіш заговорив про те, як гнітить його військове училище. Змушений вступити до нього всупереч своїй волі, він і не припускав, яка жорстока система виховання у військово-учбових закладах. Вони готують тільки сліпу, бездушну силу для захисту царського трону, в стіни училища не проникає жодна світла думка про народ, всяка критична думка тут душиться. Ось чому Абіш і мрів звільнитися з військової служби одразу, як тільки йому нададуть чин офіцера.

— Я думаю,— казав Абіш,— як мені повернутися сюди, в наш край, сюди, в брали, в Акшоки. Якось Даркембай сказав мені: «Не їдь знову далеко, сховавши свої знання за пазуху. Просвіти свій народ. Зроби наших дітей такими самими, як ти, навчи їх російської мови». І, мені здається, це говорить не тільки Даркембай. І сьогоднішній день, і майбутнє вимагають від мене цього. Коли я пропонував аксакалам інакше використати худобу, виділену на поминки Оспана-ага, я не міг сказати всього, що думав. А думав я про те, що на такі кошти, які будуть викинуті на поминальний бенкет, можна було б збудувати школу. Що скажете ви про це?

Абай пригорнув до себе сина.

— Чим же, крім подяки, я можу відповісти тобі, мій Абіш? — зворушено сказав він.— От ти і знайшов своє покликання, побачив свій шлях. Нехай тепер і навчання твоє, і всі думки твої ведуть тебе до цієї мети. Якщо настане такий день, коли здійсниться твоя мрія, ти виправдаєш перед народом не тільки своє життя, але й повернеш йому борг свого батька,— закінчив він тремтячим голосом.

Батькові слова дуже зворушили Абіша. Він пишався тим, що в душі його батька, не слабнучи, жило велике піклування про народ.

Схвильований був і Абай. Він слухав сина з глибоким задоволенням. Ще минулого року Абай побачив, що його син близький до передових ідей кращих людей Росії. І тепер він почав розпитувати Абіша, яким же чином той прийшов до своїх волелюбних поглядів, незважаючи на те, що військова школа в самому зародкові винищує думки про справедливість і свободу. Хто зараз замінив собою у новому російському поколінні Герцена та Чернишевського, чи є у них наслідувачі і як вони борються за щастя народу? Чи зустрічається з ними Абіш? Звідки у нього з’явились нові думки?

Відповідаючи на ці запитання, юнак з вдячністю пригадав Павлова. У Петербурзі Абіш знайшов його старих друзів і родичів, зблизився з ними. Все нове, краще, що з’являлося в Росії, почерпнуте ним саме з цього середовища. Друзі Павлова зробили великий крок уперед. Революційний рух оновився, все йде зараз по-новому. Боротьбу проти царизму взяло в свої руки сильне, молоде, стійке і сміливе покоління. Революціонери спираються тепер на незліченний трудовий люд, на робітників російських фабрик і заводів. Нове революційне вчення, що освітлює шлях у майбутнє, розповсюджується в народі дедалі ширше, лави борців зростають з кожним днем, крила їх міцніють.

Абіш розповів, що сам він не знайомий з керівниками цього нового руху, а знає тільки тих, хто поширює їхні настанови та вказівки, але він жадібно читає їхні книги, заклики, звернення до народу, які таємно розповсюджуються серед передової молоді.

— Тепер боротьба стала зовсім іншою,— закінчив Абіш.— Новий шлях веде до високої мети. І вона буде досягнута, бо на боротьбу виходить велика сила незліченного народу, якому призначено володіти майбутнім. І він не обманюється пустою надією, начебто вбивством одного царя можна чогось домогтися. Ні, ці люди хочуть вирвати з корінням старі порядки. Тільки так можна добитися свободи і рівності всіх пригноблених, усіх безправних сьогодні народів.

Тепер Абай теж з гордістю дивився на сина, який відкрив йому те велике нове, що відбувалося в житті.

— Абіш мій, ти для мене — вісник нових часів! Слухаючи тебе, я бачу зорю нового світу. Я завжди почував себе безпорадним, безсилим поводирем, який заблукав у темряві. Як міг я вивести на світ народ свій, приречений на безталання! Як добре, що ти бачиш перед собою провідне світло! Якщо ти з’єднав свої думки з новими людьми, йди не оглядаючись, не шкодуючи, іди тільки цим шляхом!

Вони вже підходили до аулу. Абай, помовчавши, раптом рішуче додав:

— Про школу думати ще рано, але другу твою пропозицію здійснити можна. Завтра я поговорю про це. Коли буде виділено худобу на поминки, розподіляти її будемо ми всі разом — я, Такежан та Ісхак. Думаю, мені пощастить примусити їх виділити частину худоби для жатаків.