Шлях Абая - Ауэзов Мухтар - Страница 61

— Розпрягайте коней! Виймайте голоблі! Гайда на допомогу!

Через кілька хвилин понад десяток вершників мчали охляп на конях до місця бою, розмахуючи голоблями. За ними, схопивши лопати й вила, бігли на допомогу своїм новим друзям Дарія, Фекла й інші жінки.

Підлетівши на повному скаку до Абилгази, Шодр, який був попереду інших, кинувся в бій і враз дістав сильний удар по плечу соїлом від Акилпеїса. На відповідь він страшно вдарив голоблею. Способи бою на конях соїлами і шокпарами Федорові були невідомі. Досвідчені бійці б’ють соїлом або шокпаром по голові чи по плечу, щоб вибити з рук зброю, чи по коліну, щоб не дати ворогові всидіти у сідлі. Федір всього цього не знав і сумлінно лупцював своєю голоблею по боках вершників. А втім, від його ударів вороги злітали з сідел, як шапка з голови.

В бій кинувся і Опанас з рештою переселенців. Азимбаївці подалися назад. Щойно вони святкували перемогу і загонили окремих жатаків до юрт, щоб добре їх побити, аж раптом вони наштовхнулися на месників за сльози бідняків. Російські селяни наскочили на них з гучним вигуком:

— Ур-ра! Ур-ра!

Підоспілі спільники тільки-но починали розминати свої міцні плечі, як бій уже закінчився. Вороги, рятуючись, урозтіч скакали між юртами і там потрапляли під удари жінок,— тільки-но почався бій, ті, схопивши в руки бокани[45] причаїлись, підстерігаючи вершників.

— Ой, спасибі вам!.. Добрі російські люди, дай вам бог удачі!.. Будьте щасливі ви самі, і діти ваші, і онуки! — дякували казашки несподіваним заступникам.

Тим часом в аул прибігли, захекавшись, Дарія і Фекла зі своїм баб’ячим військрм. Вони змішалися з казашками і разом з ними раз у раз проводжали відчутними ударами азимбаївців, що скакали мимо.

— Звірі, насильники окаянні! — промовляла Дарія, б’ючи лопатою по чиїйсь спині.

— Антихристи! — басом підтримувала її Фекла.

Мака, що скакав мимо, на ходу вдарив Феклу соїлом по плечу. Та з несподіваною швидкістю схопилася за чомбур його коня і, гукнувши: «Ах ти, сучий сину!» — другою рукою легко стягла його з сідла на землю.

— Айрилмас![46]— загорлав Мака, падаючи навзнак до ніг Фекли.

— Чого репетуєш? — грізно забасила Фекла і кілька разів штурхонула його важкою босою ногою.

Навколо почулися захоплені вигуки казахських жінок:

— Гляньте на Шоклу! Ой-бай, яка Шокла! П’яткою рот затуляє, а той усе репетує: «Айрилмас!»

Навіть маленький переляканий Усен, що, плачучи, вчепився за плаття Ійс, і той розсміявся від задоволення.

— Так його, діставай! Так, так! — гукав він, спостерігаючи ганебну поразку Мака.

Стара Ійс теж засміялася довгим беззвучним сміхом, примовляючи все ще крізь сльози:

— Хай буду я жертвою за тебе, Шокла… Хай ощасливлять тебе сини й дочки твої.

Так само як і Мака, в різних місцях аулу були збиті з коней ще кілька ворогів. Тепер їх били палицями, лопатами і вилами російські та казахські жінки.

З десяток азимбаївців ще трималися купи, відступаючи під натиском переселенців до крайньої юрти аулу — саме до тієї, де стояв Базарали. Тут стояв суцільний перестук соїлів, голобель і шокпарів. Відчувши серйозну небезпеку, байські сини трималися купи. Ще трохи, і вони могли вирватись з аулу в степ і поскакати на своїх добрих конях.

А тут Базарали гукнув щосили:

— Бий, не жалій! Налітай, жатаки! Не дайте собакам втекти!

Крик його запалив борців. Почувши його, повернулися й ті жатаки, що переслідували інших ворогів, які кинулися врозтіч. Базарали, блідий, з перекривленим від болю обличчям, все ще розмахуючи над головою шокпаром, здавався живим закликом до помсти. Гучний голос його, перекриваючи і стукіт соїлів, і тупіт копит, владно лунав над аулом, неначе дзвінкий клекіт могутнього орла. І, скоряючись його закликові, жатаки, а разом з ними і переселенці, дужим натиском потіснили ряди ворогів. П’ятеро байських синків злетіли з сідел, серед них Ахметжан, Акилпеїс і спритний силач Єлеусиз, який збив чимало жатаків.

Втративши їх, Азимбай рішуче повернув коня і кинувся тікати. Абилгази і Шодр помчали за ним, проте наздогнати його ніяк не могли. Давно не ходив під сідлом Такежанів кінь, на якому скакав Абилгази, тож він обважнів і не міг зрівнятися з виїждженим інохідцем Азимбая. А важкий, великий Сивка скакав ще повільніше. Єлеусиз, зрозумівши, що сивий дід, певно, верховода росіян, дужим ударом соїла оглушив його коня.

Незабаром Абилгази і Шодр повернулися в аул. Там тим часом упіймали і прив’язали до юрт тих коней, з яких були збиті вороги, а їх самих вигнали з аулу пішки. В юртах перев’язували поранених жатаків.

Цей бій можна було вважати перемогою жатаків. Лють бідняків, що спалахнула, коли вони побачили загибель врожаю, якому було віддано стільки сил, дала їм перемогу. Допомогла і несподівана підмога переселенців. Жатакам вдалося не тільки удержати в себе всіх тридцятеро коней, захоплених на спашу, але й додати до них з десяток тих, з яких були збиті азимбаївські люди. Якщо байські аули прийдуть з мирними переговорами, вони зможуть одержати назад своїх коней, сплативши жатакам усі збитки. Якщо ж ні,— коні залишаться в жатаків.

Прийшовши до такого рішення, Даркембай і Базарали всіляко підбадьорювали людей.

— Будьте стійкі. Попереду ще багато клопоту з цим ділом, підперезуйтесь тугіше,— казав Даркембай, обходячи юрти аулу і, посміхаючись, додавав: — Розколють череп — надінь шапку! От і мені, старому, голову розбили, а, бачте, ще не помер. Тільки не втрачайте мужності!

Вдень жатаки покликали до себе російських друзів і пригощали їх обідом у трьох юртах. Усі жителі аулів, навіть діти, приходили дякувати Опанасові, Шодру, Жа-рії, Шоклі. І скрізь, як найкумедніший випадок з усього бою, згадували поразку Мака.

— Шокла б’є його п’яткою по голові, а він тільки вигукує: «Айрилмас!» — сміялися жінки.

До самісінької ночі байські аули нікого не прислали до жатаків. За цей час переселенці під керівництвом Опанасовича написали скаргу, в якій засвідчили спаш. Тут було зазначено на скількох десятинах знищені посіви, оцінено якість зерна, розказано, яким чином тисячний кінський табун опинився на полі, і підтверджувалось, що спаш був зловмисний, заздалегідь задуманий. Про все це тридцять сімейств російських переселенців доводили до відома семипалатинського повітового начальника. Під скаргою розписалися всі переселенці. За порадою Опанасовича, з цього акта одразу ж зняли копію: він пояснив Базарали і Даркембаєві, що свідчення треба послати в місто до начальства, а копію про всяк випадок краще зберігати в аулі.

Коли цю важливу справу було закінчено, нові друзі аулу почали лаштуватися до від’їзду. Канбак таки добре потерпів у бою, але, перев’язавши свої рани, все ж рушив з росіянами, щоб вивести валку на тракт. Прощатися з друзями прийшло населення всіх трьох аулів. Надвечір валка російських переселенців рушила в дорогу, випроваджувана благословеннями і словами подяки.

Одразу після від’їзду валки жатаки влаштували нараду. Було вирішено, по-перше, одразу ж послати ходака до начальства з скаргою і з свідченням переселенців. Для цього в місто вночі мав виїхати спритний жигіт Серкеш, який знав російську мову. По-друге, Даркембаєві й Абилгази доручили зараз-таки їхати до Абая і розповісти йому про всі сьогоднішні події.

Того, що Абай ще вранці довідався про злочин, учинений байськими синками, жатаки не знали. Опівдні він послав на місце спашу Магаша й Дармена, щоб ті точно визначили розміри шкоди, завданої жатакам. Виряджаючи їх, Абай попередив, щоб вони не заїжджали в аул до жатаків: він не хотів, щоб у дальшій боротьбі, яка неминуче розгорнеться навколо цієї події, його звинувачували в таємних стосунках з жатаками. Завданням його було тільки встановити істину і бути безстороннім свідком.

Магаш і Дармен уважно оглянули всі двадцять десятин і переконалися, що врожай загинув цілком.