Шлях Абая - Ауэзов Мухтар - Страница 5

Дармен, щасливий, схвильований, стьобнув свого білого коня, міцно натягнув поводи. Кінь став дибки, перебираючи передніми ногами, витягся догори білою свічкою. Широка усмішка сяяла на привабливому обличчі Дармена, освітленому чистим полум’ям юності й щастя. І сірий яструб, що сидів на його руці, теж напружив тіло, що вилискувало сталевим полиском, у пориві в небо, у вільний політ.

Сонце, прорвавшись раптом крізь сірі хмари, освітило рожевим промінням коня, вершника і яструба, охоплених єдиним поривом, і Абаю здалося, що він бачить перед себе прекрасну статую, висічену з мармуру.

Тривожний кінський тупіт, що почувся за спиною, примусив усіх обернутися. Повернув свого коня і Абай, все ще захоплено посміхаючись.

Схилом пагорка мчав до них якийсь вершник. Певно, він дуже поспішав: тільки підскакавши до подорожніх ближче, він стримав свого коня. Під ним був дворічний вороний стригунець, маленький, але міцний. Ноги високого на зріст жигіта звисали майже до землі; вуздечка, брязкаючи кільцями, вільно метлялися на голові скакуна, а сам він був укритий потом від вух до копит.

Ще здалеку вершник відшукав очима Абая і, ледве спинившись, звернувся до нього з шанобливим привітанням:

— Ассалау-малікум, Абай-ага!

Хоч як намагався жигіт здаватися спокійним, в його вузько прорізаних очах, трохи почервонілих від довгої скачки, Абай вловив гнів і образу.

— Уагалайкум-ассалам! — відповів він.— Куди поспішаєш, жигіте, що сталося?

Але вершник вирішив, мабуть, довести, що вміє володіти собою. Він статечно і не кваплячись привітався з рештою, починаючи з Єрбола, як із старшого, і лише тоді заговорив, кинувши свій гострий погляд на Абая.

— Абай-ага, я поспішав до вас із скаргою. Тільки до вас. Справа термінова, а наздогнати вас оце щойно пощастило. Крім цього стригунця, у нас і коня не знайшлося.

— В чому ж справа? Кажи! — запитав Абай, пильно дивлячись на нього.

— Мене звуть Абди, я з роду Жигитек Мене послали до вас усі наші сім аулів. Наші землі на Шуйгінсу і Азбергені.

— Я знаю ці аули.

— Всі сім аулів терплять жорстоку кривду: насильство і розбій! А насильник — Азимбай.

Абай нахмурився. Коли приньому називали це ім’я, нерозривно пов’язане з кривдою, з несправедливістю, Абай почував себе винним: адже Азимбай — син його рідного брата Такежана, племінник, або, як у казахів кажуть, менший брат. Абай мимоволі зітхнув, і Абди, помітивши це зітхання і тінь, що майнула по обличчю Абая, заговорив сміливіше:

— Знов забирає собі половину наших сіножатей. Косарів пригнав. І позаторік, і торік відбирав у нас сіно, і тепер знову грабує — втретє. А для нас це сіно — велика, підмога. Своєї худоби в наших аулах нема, то ми й брали на зимовий прокорм худобу з багатих аулів. А він накидається на наше добро щороку. Не спитавши, скосить і вивезе. Обдурить поодинці кожний аул, пригрозить, залякає. До кісток пройняла нас кривда, сьогодні й наважились: усі сім аулів умовилися сказати, що не дамо косити. Пішли до нього, а він нас прогнав. От і послали мене до вас, Абай-ага: в позові перебуваємо, чекаємо вашого рішення.

Спокійно виклавши суть справи, Абди нарешті дав волю своїм почуттям:

— Ось із якою слізною кривдою скакав я до вас, Абай-ага. Мене послали голі, голодні люди семи аулів. Хіба Азимбай не одного племені з нами? А він гірший за найлютішого ворога! Живе тіло народу клює, на частини шматує іклами! Топче нас, грабує щороку, щодня! Упину не знає! Чи буде тому край, чи побачимо ми колись у житті просвіток?

Смагляве обличчя його сіпалося, немов од болю, голос уривався, на очі навернулися сльози, весь він кипів обуренням.

Шубар насмішкувато підштовхував Кокпая.

— От базіка, ще заплаче,— стиха сказав він, зневажливо зморщуючи носа.

Абай всією душею розумів жигіта. Яскравий вибух справедливого гніву захоплював його, а в гірких, сумних словах Абди він почув стогін сили-силенної знедолених і пограбованих людей свого народу. «Шукати, шукати невтомно, де ж у житті цей просвіток, про який мріють безневинні жертви!» — думав він і все дивився на схвильованого Абди. Потім випростався в сідлі і швидко заговорив, оглядаючи супутників:

— Бачили ви таку сваволю? Накинувся на бідних людей, підім’яв під себе, терзає, незважаючи на зойки і крики.

— Ну, вони з Такежаном сусіди,— примирливо заговорив Шубар.— Сьогодні дружба, завтра суперечка, між сусідами завжди так… Нехай цей жигіт їде до Такежана, домовляться самі…

Абай допитливо глянув на нього:

— Що ти пропонуєш? Адже сам Такежан їх скривдив, а ти посилаєш до нього? Вони в нас шукають захисту, просять бути посередниками.

— Але це означає — вам знову сваритися з Такежаном. Знову образи, тривоги… Все знову ляже на вас… Порушиться ваша мирна праця, урвуться вірші й пісні… Ось чого я боюся.

— Нехай зовсім пропадуть вірші, коли їм потрібен спокій і тиша! — обірвав Абай, кинувши на Шубара сердитий погляд. — Що ти верзеш? Он як ви міркуєте, дивлячись на підступність і насильство! Тоді не називайте себе акинами!

— Ну, воля ваша,— відповів Шубар, насупившись.

Абай, повернувшись до інших, уже наказував владно і гнівно:

— Магаш, Дармен! Скачіть відразу слідом за Абди! Скажіть Азимбаєві, щоб припинив розбій! Нехай зупинить косовицю, нехай не заставляє народ плакати.

І, провівши поглядом юнаків, Абай смикнув коня і мовчки поїхав попереду всіх, заглиблений у гіркі думи.

Коли жигіти під’їхали до Азберегена, Дармен здивувався, що трава на спірній землі, висока й густа, вже пожовкла й висохла.

— Що ж ви так зволікали з косовицею? — дорікнув він Абди.

— Повз нас восени багато аулів проходить на зимовище,— пояснив той.— Покоси треба оберігати вдень і вночі, не вистачає рук на збирання, а коли всі череди пройшли і ми зібралися косити, Азимбай опинився тут як тут… Ми просили: «Стривай косити, нехай нас розсудять сторонні люди». Я поскакав до Абая-ага, а Азимбай все-таки почав косити. Хіба є над ним влада? Який суд він визнає? Чинить, як хоче! Он гляньте! — І він показав на край лугу, де, змахуючи косами, розмірено посувались вперед вісім косарів.

Біля них стояло з десятеро чоловіків, здебільшого молодих жигітів. Серед них Дармен пізнав знайомих йому Сержана й Аскара. Обличчя усіх виражало гнів і обурення.

Сам Азимбай бут тут-таки, верхи на ситому гнідому коні. Він повагом проїжджав за спинами косарів, ніби підганяючи їх. Брунатний чапан надимався од вітру на боках і спині, і ззаду Азимбай здавався набагато товщим, ніж був насправді. Глянувши на нього, Магаш мимоволі подумав, що таку тушу не проймеш ні благаннями, ні слізьми.

Жигіти під’їхали до гурту бідняків. Ті привітно поздоровкалися з приїжджими. Обличчя їхні просвітилися надією. Люди пізнали сина Абая й відчули, що юнак привіз їм захист і підтримку.

Магаш звернувся до Азимбая.

— Що ти тут натворив, Азимбай? — спитав він спокійно. — Навіщо скривдив злиденних сусідів?

— А що я зробив? Я підбираю з землі те, що вони кинули.

Бідняки захвилювалися. Голосніше за інших заговорили Сержан, Аскар і Абди:

— Як це кинули?.. Хіба ми відмовилися косити? Хто це тобі казав?

Азимбай кинув на Абди холодний погляд з-під набряклих червоних повік і, обернувшись до Магаша, ліниво заговорив:

— Брешуть вони. Зовсім навіть не збиралися тут косити. Де це видано, щоб некошена трава стояла до заморозків? Побачили, що я за неї взявся, от і заволали, що самі збиралися косити. Просто хочуть здерти з мене за покинутий покіс.

Абди не стерпів.

— Ти добре знав, чому ми не косимо! — обурено крикнув він.— Ти й сам чекав, коли пройдуть інші аули, щоб ніхто не бачив твого розбою. Спини, мірза, косарів! Дай розібрати справу!

— Припини косити, поки розберемося,— додав і Сержан.

Азимбай гримнув на них:

— Наказувати мені будете? Ну, глядіть мені!

— Припини розбій! Ей, люди, киньте косити, кладіть коси! — гукнув Абди, сплигуючи зі свого стригунця.

— Косіть, не зупиняйтеся! — розлючено кричав Азимбай, махаючи канчуком.— Косіть, кажу вам.