Шлях Абая - Ауэзов Мухтар - Страница 33

Через деякий час Атамбай, прочинивши двері, пропустив їх до вітальні.

Вся підлога від дверей до стіни була застелена червоними шовковими килимами. На стінах висіли дорогі узорчаті сюзане, арабські вислови з корану, вишиті золотом, вздовж стін розіслані товсті атласні ковдри, на яких сиділи гості, обіпершись на пишні білі подушки. Присутні стримано відповіли та привітання Базарали і Шубара. Деяких із них Базарали пізнав одразу.

Ввічливіше за інших з ним привітався Айткази, управитель Балагачської волості, в соснових лісах якої казахські аули були впереміжку з російськими селищами. Він походив з тобиктинського роду, з Кокше, і в ці краї перекочував в юнацтві, зайнявся торгівлею, розбагатів і нещодавно став волосним. Айткази навіть поздоровив Базарали з поверненням з далеких країв.

Таке ставлення обрадувало Базарали. «Хто його знає: може, й він терпів утиски від іргизбаїв, від кунанбаївців, через те й відкочував? І тепер підбадьорює мене, щоб я не розм’як?» — подумав він.

Крім нього, Базарали пізнав ще двох чоловік: чорнобородого Ракіша, управителя Керейської волості, і басентийиського мурзу Темір-Галі, сина відомого багатія. Це був поважний, випещений, повновидий, червонощокий чоловік, чепурно вдягнений. Він раз у раз обмахувався шовковою хусткою. Поруч нього сидів сам Нурке.

Господар дому заговорив першим, почавши розгляд справи.

Базарали стежив за суворими холодними обличчями біїв. З тої самої хвилини, як він зайшов до кімнати, ніхто, крім Айткази, не глянув на нього. Всі трималися напружено і вимушено. Одні з них чванилися своїм багатством, інші — своїм впливом, треті — владою волосного, четверті — гарним одягом, в якому вони хизувалися, пишалися, гордовито виставляючи його напоказ. Усі вони підкреслено привітно поздоровкалися з Шуба-ром і, посунувшись, звільнили йому місце. Так само привітали вони Такежана, Ісхака й Оспана, деякі навіть підвелись і привіталися з ними за руку.

Коли Нурке, оголосивши про початок розгляду позову, сказав: «Вислухаємо спочатку обвинуваченого»,— Базарали неквапливо зняв з себе широкий пояс, облямований сріблом, розстебнув комір чапана і, розгорнувши поли, сів зручніше.

— Ей, бії! — почав він дзвінким голосом, примусивши всіх мимоволі повернутися до себе.

Тепер Базарали здавався просто красенем. На його мужньому обличчі з високим відкритим чолом грав легкий рум’янець. Він сидів, розправивши плечі, піднявши груди, від нього пашіло гідністю і благородством. Жваві гострі очі зі спокійною насмішкою оглядали пишно вдягнених мурз, біїв, волосних, які сиділи перед ним. Гучним своїм закликом він примусив усіх звернути на себе увагу, а потім заговорив спокійно, стиха, ледь посміхаючись.

— Тут велике і важливе зібрання. Тут і власті з пониззя, і казахи степів. Земляки! Хоч багатьох із вас я й не знаю в обличчя, але мені відомі ваші предки, я знаю, з яких ви родів. Одні з вас сини наших сусідів, уаків, інші — кереїв, бури, матаїв. Серед вас сидять також представники близького нам роду Басентийн. Ось сидять сини Кунанбая, що прибули на розгляд, багаті і владні. Напроти них сиджу я, представник бідняків, у яких за душею нема ні худоби, ні грошей. Я не можу змагатися з синами Кунанбая ні багатством, ні силою, ні знатністю. Кунанбаївці багаті і грішми, і худобою, і запасами. У них безліч друзів, знайомих, сватів, братів не лише в Тобикти, але по всьому степу, по всій Семипалатинській області. Вони почувають себе в повній силі. У них, як кажуть, «і довгі петлі, і широкі пута». Хто «на короткій вірьовці, з якої й вузла не зав’яжеш»,— то це я. Якщо вони за приказкою: «Нахилиться — Іртиш до послуг стелиться, відкинеться — Чингіс підіпре»,— зустрінуть тут цілковиту підтримку, то в мене тут навіть нема товариша, якому б я міг поскаржитись. Але в дечому я сильніший за них!..-— Базарали підвищив голос: — Немалі подарунки підносять сини Кунанбая вам, благородним суддям. Я нічого вам не приніс, нічим не пригостив. Але, коли вдуматися як слід, коли зважити, ви дістали від мене подарунок, якого і в житті не бачили! Кого ви знали найсильнішого і найгрізнішого за Кунанбая? Чи могли ви думати, що діти його — такі самі прості смертні, як ми? Чи насмілилися би ви зняти на них руку? Та ніколи! Вам завжди здавалося, що діти Кунанбая дорівнюють дітям самого господа бога. Ви шанували їх, начебто вони спустилися з неба. Так ось мій подарунок вам: я довів вам, що сини Кунанбая — такі самі люди, як ви, як я сам. Я довів вам, що їх можна схопити за комір і геть-чисто одірвати його. Більше того, я довів вам, що коди бити їх міцно, по-справжньому, то й їх можна побити до смерті! — І Базарали засміявся — весело, зло і тріумфуюче.

Верховоди окремих родів, що потай суперничали з нащадками Кунанбая, повного мірою оцінили справедливість його слів. Не рискуючи сміятися одверто, вони, нахиливши голови, непомітно усміхались. Але, незважаючи на це, ні від кого з них Базарали не міг чекати підтримки. Ніхто з біїв і волосних не сказав би йому: «Так, ти правий». Базарали добре знав і розумів це. Окинувши сяючим поглядом ватажків родів, він закінчив:

— Вислухайте ще одну правду. Не вам треба було сказати все це. Я повинен був сказати це народові. І я сказав це тут, сподіваючись на те, що хоч частина народу так чи інакше дізнається про мої слова. Більше мені говорити нема чого. Я у ваших руках. Можете порубати мене на шматки.

Хоч для всіх було ясно, що розгляд не повинен зволікатись довго, але деякі бії почали задавати Базарали запитання. Дехто спробував довідатись у нього про імена тих сорока жигітів, які брали участь в нападі. Базарали відповів коротко й різко:

— Нікого називати я не буду. Перед вами я, призвідник. Я й відповідатиму. Можете ще раз відправити мене на каторгу. Але людей з народу, що стоять за мною, я не викажу! — Відповідаючи на звинувачення Шубара, Базарали сказав: — Такежан — мій неоплатний боржник. З його вини помер у засланні мій старший брат, Балагаз. Меншого брата, Оралбая, Такежан примусив втекти з рідних місць і вмерти на чужині. Я не знаю навіть, де його могила. Набіг я вчинив з особистої помсти. Отже, питайте не з народу, питайте з мене. Хочете — вбивайте, хочете — живцем закопайте в землю. Але тільки мене самого!

В цьому й полягала вся трудність цього позову. Шубар запевняв, що за злочин повинні відповідати всі жигитеки. Ворожнеча триває ще з часів Кунанбая і Божея.

— Базарали тільки наслідував цю давню ворожнечу,— доводив він.— Отже, не можна вважати винним його самого.. Навіщо мені його голова, з якої не зріжеш і шматка м’яса? Відповідати повинні всі жигитєки — своїми табунами. Крім того, він вчинив такий злочин, який міг вчинити тільки чужий чоловік, ворог, а не син близького роду. Як за часів Джунгарського іга, він розгромив, розорив нас! Я хочу стягти не тільки за знищені косяки, але й за кривду. Інакше про примирення нічого й говорити. Нехай злидарська голота наперед знає, що чекає її за такий вчинок. Нехай нікого не захоплює приклад Базарали! Треба покарати так, щоб жигитєки вже не змогли ніколи стати на ноги. Жалю бути не може, шкода повинна бути стягнена з лихвою. Вони знищили вісімсот коней Такежана, то нехай за кожного коня Такежана, незважаючи на вік, повернуть жигитєки трьох повноцінних п’ятирічних коней. Ось чого я вимагаю,— закінчив Шубар.

Переговори біїв затяглися до пізнього вечора. Вже вночі бії знову викликали Шубара та Базарали й устами Нурке оголосили свій вирок.

Рід Жигитек весь цілком був визнаний відповідачем. Хоч винен був один Базарали, але земляків його не можна було звільнити од відповідальності. «Хто ближчий до вогню, той і обпікає руки»,— каже приказка. Якщо жигитеки не відповідатимуть за злочин свого земляка зараз,— як можна запобігти новому розбою в майбутньому? Отже, за кожну голову розгромленого такежанівського табуна жигитєки повинні віддати йому по два п’ятирічних коня, а всього — тисячу шістсот. Такий був вирок.

Цієї ж зими і навесні вирок був повністю виконаний. З усіх жигитеків не поплатилися кіньми тільки ті багаті аули, які підтримували кунанбаївців, аули Уркембая, Байдали, Жабая. На інші аули, головним чином на бідні, ліг увесь тягар розплати.