Шлях Абая - Ауэзов Мухтар - Страница 31

Дармен слухав Абая, низько схиливши голову, охоплений гірким жалем до загиблого. Магаш теж хвилювався.

Помовчавши, Абай тихо закінчив:

— І Базарали теж один з таких людей. З ким же мені бути, як не з ними? Запам’ятайте: якщо з ним трапиться недобре, я почну такий позов, що ти не радий будеш, Такежан!

Останні слова він промовив твердо, з погрозою. Такежан і Майбасар мовчки вийшли з кімнати.

Смерть Іси справді глибоко запала в душу Абая. Він сам послав Дармена поховати його, звелів йому взяти в Оспана двох овець для допомоги сім’ї. Дармен оплакував Ісу разом з його рідними, обіцяв піклуватися про дітей. Тоді ж стара Ійс розповіла йому всі подробиці подвигу Іси і його смерті.

Слідом за Такежаном зібрався їхати і Шубар. Але Дбай затримав його. Він хотів передати з ним листи в Семипалатинськ. Один з них був до Кунту. «Хочеш урятувати себе,— писав йому Абай,— рятуйся будь-яким шляхом, тільки не топи Базарали. Якщо викажеш його, стережись!» Написав він і Оспанові, благаючи його: «Якщо хочеш бути волосним, не накликай на себе прокльонів народу. Я почуваю, що ти збираєшся зректися мене. Єдине моє прохання до тебе, прохання старшого брата: хай хоч який гаспид тебе плутає, не виказуй Базарали властям!»

З цими листами Шубар ранком наступного дня поїхав у Семипалатинськ.

Місто було повне ходаків і скаржників, що клопотались за кунанбаївців. «Крук крукові очей не виклює»,— говорить, приказка. Родові верховоди, що звикли дивитися на народ, як на своїх рабів, всіляко паплюжили відважних бідняків, що піднялися проти баїв, вимагали суворої кари. «Віддамо на суд усього народу! Хай не самі тобиктинці судять, нехай усі племена дадуть їм гідне покарання, яке збережеться надовго в пам’яті всіх знахабнілих баламутів!»

До розгляду справи, що дістала назву «суперечки Такежана і Базарали», встряли волосні й аткамінери всього Семипалатинського повіту. Всі ці впливові і могутні люди об’єдналися тепер навколо кунанбаївців.

Щодо Уразбая, то він безвиїзно сидів у своєму аулі. Внутрішньо він радів з того, що взаємини між Жигите-ком і Іргизбаєм так загострилися; він навіть думав: «Нехай дідько стукне їх лобами!» Але про відвертий перехід його на бік жигитеків не могло бути й мови. Навпаки, на людях, які могли б передати кунанбаївцям почуте тут, і він, і Абрали старанно відмежовувались від жигитеків.

— Не такий уже я заклятий ворог Такежана, щоб радіти з його біди! Хто б міг подумати, на що зважиться цей Базарали? Якщо тобиктинці зараз поділяться на два табори, то я, звичайно, буду поряд з Такежаном! — казав Уразбай, розраховуючи на те, що це буде передано кунанбаївцям.

Кунту, приїхавши в місто, одразу з’явився з повинною до повітового начальника:

— Не винен я в цьому розбраті! Я належу до невеликого маловпливового роду Бокенші, а ті, хто підстроїв набіг, набагато сильніші за мене, вони з могутніх, великих родів. Подужати їх я не можу і через те прошу звільнити мене з посади волосного.

Казанцев не заперечував. Прохання Кунту влаштовувало його. З часу минулих виборів він почував себе боржником перед Оспаном та іншими кунанбаївцями. Кунту був одразу ж звільнений з посади і дістав дозвіл перевестися до Мукурської волості, а на його місце Казанцев, не чекаючи виборів, призначив Оспана.

Отже, Базарали і разом з ним жигитеків віроломно зрадили всі аткамінери, які могли б заступитися за них.

Збираючись у місто, Кунту звернувся до верховодів Жигитека — Бейсембі і Абдільди:

— Справа Базарали мене губить. Якщо земляки й тепер кинуть мене, я остаточно пропав. Суд буде в місті, нехай аткамінери Жигитека негайно пошлють туди когось, хто відповідатиме за свавілля Базарали,— передав він перед від’їздом.

Бейсембі й Абдільда зібрали аткамінерів усіх багатих і сильних аулів Жигитека на раду і викликали на неї Базарали. Всім їм було вже ясно, що жигитеки залишилися одинокою маленькою купкою, беззахисною перед злобою степових верховодів. Абдільда, який завжди вмів знайти вихід у будь-якій заплутаній справі, заговорив про тяжке становище роду Жигитек з нещадною відвертістю.

— Ми схожі тепер на обгорілий пеньок, що самотньо стирчить на пожарищі. Навколо нас нема земляків, на яких можна було б спертися. Вони обдурили, зрадили нас. Підбурювачів було багато, а відповідати нікому. Ось у яке становище ми попали, потураючи підступним замірам Уразбая і Жиренше! І степові казахи, і міське начальство — всі ополчилися на рід Жигитек. Кричать, вигукують бойовий клич, закликають до розправи! Не тільки тобиктинці — всі сусідні племена об’єдналися проти нас. Вони й схвалюватимуть присуд. У кого запустять вони свої пазури, як вирішать? Заздалегідь важко сказати, але ясно одне: відповідати нам доведеться, інакше нас потоплять у крові. Якщо не їхати на розгляд, буде ще гірше. Тепер уже не сам Такежан в’язатиме і відправлятиме на каторгу: всі волосні верховоди всієї області вирішили об’єднатися, щоб спільно розтрощити нас. «Якщо жигитекам дороге життя, нехай приїдуть на суд і схилять перед нами голови!» — ось що кажуть вони нам. Відповідати за вчинене доведеться синам нашого роду. Але кому ж відповідати?

Тут Абдільда звернувся просто до Базарали:

— Якщо ти народився мужчиною, то мусиш сам відповідати за свої вчинки. В місто треба їхати тобі!

Слова Абдільди звучали як присуд, як наказ.

Базарали добре розумів, що Абдільда і Бейсембі ховаються в кущі. Не вагаючись, не принижуючись до суперечки, він відповів коротко й твердо, як відважна людина, ладна рискувати головою.

— Сам я все вчинив, сам і відповідатиму. Мені давно було ясно, що і серед моїх земляків знайдуться безчесні люди, котрі зречуться мене, рятуючи свою шкуру. Залишайтеся вдома. Я візьму з собою тільки двох жигітів, справжніх мужчин — Сарбаса і Абди — і завтра ж виїду в місто! — гнівно сказав Базарали і вийшов.

Їхали в місто подорожани низкою, один за одним, по караванній стежці, і Базарали раз у раз поринав у довгий роздум. Був легкий морозець; вітерець, що подував у спину, розвівав кінські хвости і гриви. Хвилясті простори, вкриті снігом, безмовно лежали навкруги, сходячись з небом. Кінь Базарали йшов підтюпцем, підганяти його не треба було, і це давало можливість вільно думати.

Широкі простори, нерухомі і безмовні, здавались позбавленими життя. Все завмерло, заклякло. Важкі замети задавили під собою всяке життя. Але воно жевріє десь під снігом, чекаючи свого часу. Коли воно настане, коли гарячі весняні промені розтоплять сніги і теплй вітер пожене тут текучі весняні води,— могутнє, буйне життя вийде з-під землі незліченними травинками і квітами. Чи не так і з силами народними? Люта зима заморозила зараз усе, незліченні замети задушили все живе. Але ж не вічно буде таким народне життя! І Керала; і інші, росіяни там, на каторзі, говорили, що настануть інші дні. «Колись у Росії переможе правда, це обов’язково станеться,— казали вони.— І тоді світло від неї дійде до всіх закутків, прийде і в твій степ. Не ти сам, то син твій діжде цього». Сидячи в ув’язненні, вони бачили світло нового сонця. Воно прийде, новий день настане. Неможливо, щоб він не настав. Не може ж без кінця-краю тривати таке життя, таке існування!…

«Хай буде, що буде, нехай чекає мене страта,— думав Базарали,— але я пізнав велике щастя: побачив сили народні, що криються під гнітом життя. Чим був мій вчинок? Чи не першим вітерцем, провісником весняної бурі, яка розмете сніги? Якою розрадою була б для мене думка, що це так. Справді, так воно і є! Нехай зараз не дасть полегшення людям наш наскок — ніхто в народі не пошкодує про вчинене. Навпаки, люди відчули, яку волику силу вони мають, якщо сміливо стають на боротьбу. Це і виправдання для мене, і нагорода моя! Якщо мені судилося зазнати щастя, то це сталося тепер. Велике щастя — побачити, як пробуджуються сили народу! Ось що я зазнав, а тепер, що буде, те й буде!»

Звістка про те, що відповідати від імені жигитеків приїхав Базарали, вмить поширилась у місті.

Місцем, де збиралися всі бії, волосні й аткамінери, які приїхали на прохання кунанбаївців до Семипалатинська, був будинок Нурке, волосного управителя Кокенської волості. Крім того, що він був одним із найвпливовіших у степу багатіїв, Нурке був відомий у місті і як багатий торговець худобою, який мав великі діла навіть з Китаєм; з ним рахувалися не тільки всі волості, розташовані по берегах Іртиша, але й російське обласне начальство. На прохання Такежана і Майбасара Нурке відвідав Казанцева і просив його від імені всіх волосних: «Суперечку в племені Тобикти легше буде розв’язати за звичайним правом степу. Не доводьте до суду, дайте можливість розв’язати цей позов нам самим. Якщо з рішенням нашим ви не погодитесь, ми зв’яжемо Базарали і віддамо у ваші руки».