Выбери любимый жанр

Вы читаете книгу


Ауэзов Мухтар - Шлях Абая Шлях Абая

Выбрать книгу по жанру

Фантастика и фэнтези

Детективы и триллеры

Проза

Любовные романы

Приключения

Детские

Поэзия и драматургия

Старинная литература

Научно-образовательная

Компьютеры и интернет

Справочная литература

Документальная литература

Религия и духовность

Юмор

Дом и семья

Деловая литература

Жанр не определен

Техника

Прочее

Драматургия

Фольклор

Военное дело

Последние комментарии
оксана2018-11-27
Вообще, я больше люблю новинки литератур
К книге
Professor2018-11-27
Очень понравилась книга. Рекомендую!
К книге
Vera.Li2016-02-21
Миленько и простенько, без всяких интриг
К книге
ст.ст.2018-05-15
 И что это было?
К книге
Наталья222018-11-27
Сюжет захватывающий. Все-таки читать кни
К книге

Шлях Абая - Ауэзов Мухтар - Страница 3


3
Изменить размер шрифта:

Баймагамбет із звичною прямотою, рішуче відповів:

— Ти помиляється, Какитай. Ні в казках, ні в піснях не зустрічав я такої дурниці. Нема такого слова — «шон».

Усі знову загомоніли, сподіваючись, що запальний Какитай зчепиться з Баймагамбетом. Але цього разу юнак не став сперечатися, хоч своєї поразки й не визнав.

— Гаразд, Какитай не з тих, що падають із сідла від першого удару! — вигукнув він.— Нехай розсудить Абай-ага. Скачіть за мною, добачимо ще, які ви мудреці! — І, стьобнувши коня, помчав уперед.

Поки друзі наздоганяли його, Какитай, підскакавши до Абая, вже розповів йому про суперечку. Певно, про слово «шон» тут щось знали: Кокпай, посміхаючись, перезирнувся з Абаєм. У серці юнака спалахнула надія. І справді, тільки-но інші під’їхали до них, Абай звернувся до Єрбола і Баймагамбета.

— Виходить, ви обидва стали на бік Магаша і наполягали, щоб Какитай здався? — спитав він, посміхаючись.

— Я випробуваний суддя,— жартома відповів Єрбол.— Не тільки Какитая — тебе самого моя справедливість спонукала здаватись. Згадай-но, Абай!

— Примусити здатися неважко. Набагато важче — справедливо розсудити. Що ти скажеш, коли правда все-таки на боці Какитая?

І судді, й обвинувачі, що вже святкували перемогу, здивовано глянули один на одного. Єрбол і Баймагамбет невпевнено почали заперечувати Абаєві, але Магаш і Акилбай, перебиваючи їх, вражено гукнули:

— Що ви сказали, тату?

— Ви кажете, є слово «шон»?

— Так, Какитай має рацію,— повторив Абай.— У казахів є слово «шон». Є навіть і таке ім’я. В роду Суюндик, як дві високі гори, височіли брати Шон і Торайгир. Обидва були навдивовижу красномовні, їх крилаті слова відомі всьому Середньому Жузові. Мабуть, слово «шон» прийшло до нас від киргизів. Воно часто зустрічається у старовинних піснях, у розповідях про славетних батирів роду Уйсун. Як бачите, Какитай утер вам носа. Всі ви незмірно вдоволені собою, серед вас він найскромніший, навіть акином себе не насмілиться називати. А на ділі саме він і виявився справжнім поетом, що володіє багатством мови. «Шон» означає «могутній», «достойний». Какитай і про себе сказав, як про достойного, і вас шпигонув, холодних і змерзлих. Він просто переміг вас! От що я скажу вам, самовпевнені акини Магаш і Акилбай! — Абай лукаво глянув на синів.

Вислухавши цю лагідну одповідь, всі щиро розсміялися — і переможець Какитай, і переможені поети, і осоромлені судді.

Вершники рушили далі, пробираючись у густих заростях осоки, що вже поблякла по-осінньому. Трохи збоку завиднівся невисокий пагорок. Абай, який їхав попереду, мовчки повернув коня до нього. Побачивши його задумливість, принишкли й інші. В цілковитій тиші вершники виїхали за Абаєм на пагорок, на вершині якого були два старі могильні насипи, що майже зрівнялися з землею. Молодь запитливо ззирнулася: ніхто не знав, чию пам’ять бережуть ці давні кургани. Абай спинив коня.

Обхопивши долонею свою красиву, не дуже густу бороду, в якій уже пробивалася сивина, Абай мовчки дивився на кургани. Часом він мружив очі, і сітка дрібних зморщок — ознака прожитого часу — проступала біля скронь чіткіше; часом він зовсім заплющував очі, заглиблений в думи про давно минулі дні, свідками яких були ці осілі кургани. Молодь, спинившись осторонь, мовчала, не розуміючи, чому Абай так глибоко замислився. Два яструби, сидячи на руках у Дармена і Шубара, витягнули шиї і теж вирячились золотавими очима на кургани, немов чекаючи, що з-за них от-от вискочить дичина.

Нарешті Абай, не обертаючись, підняв руку і подав жигітам знак наблизитися. Вершники рушили коней. Коли завмер кінський тупіт і всі спинилися біля Абая, він заговорив тихо і повільно, немовби вголос роздумуючи:

— Ось уже всоте похмура осінь змінювала над цими могилами благодатне літо… Ціле століття дивляться ці кургани на вируюче навколо них життя нових поколінь. Страшну таємницю зберігають вони в собі. І щоразу, коли я проїжджаю мимо, я почуваю себе боржником… Мій обов’язок перед ними — обов’язок поета… Тут поховані жигіт і дівчина. Жигіта звали Кебек, дівчину — Єнлік…— Абай підвів голову, заговорив голосніше. Тепер він говорив, звертаючись до молоді: — Жорстокий родовий звичай примусив тих, хто жив у один час з ними, вбити їх обох. Убити тільки за те, що вони покохали одне одного… Їх прив’язали до кінських хвостів і навскач волокли по цій землі, доки життя не залишило їхні тіла. Так звелів закон роду сто років тому. Так велить він карати й тепер, наприкінці дев’ятнадцятого століття. Страшний закон був і залишається путами для жигіта, зашморгом для дівчини…

Абай замовк. У поривах осіннього вітру, що хилив траву над могилами, юнакам вчувався жалібний, сумний наспів. Ковила й полин, погойдуючись, кивали головками, немов стверджуючи, що розповідь про трагедію, яка сталася тут давним-давно,— страшна правда. Абай вів далі:

— Гнані, як звірі, зацьковані, нещасні Єнлік і Кебек сховалися від переслідувань он там, у горах Орди. Тут народився у них син — плід щасливого кохання, якому судилося бути короткочасним. Їх знайшли й стратили. Хлопчика віднесли туди, на ту голу вершину, і покинули там. До самісінької ночі, доки був день, доки криваве сонце не сховалося за горами, плакало на каміннях ні в чому не винне немовля… Лише вночі замовк самотній дитячий голосок, що волав до черствих, жорстоких людей у черствому, жорстокому світі. Замовк назавжди.

Юнаки мимоволі випростались на сідлах, немов відсахнувшись від холоду, яким повіяло на них від цих давніх могил.

Першим зворушено заговорив Дармен:

— Абай-ага… Чия ж це злоба зважилася на такий вирок?

— Хто їх убив? — не витримав і Магаш.

— Хто примусив людей вчинити це? — вигукнув Какитай.

— Той, хто був тоді главою наших родів,— відповів Абай,— кого ми шануємо як аруаха — духа наших предків: Кенгірбай.

Абай вимовив ці слова повільно, допитливо глянувши на всіх. Почувши ім’я Кенгірбая, Іїїубар здригнувся і неспокійно глянув на Абая. Всі слухали в тяжкому мовчанні. Тільки Дармен не стримався.

— Кого ж ми шануємо — аруаха чи ката? — з гіркотою запитав він.

Абай подивився на нього явно схвально, але Шубар хмуро спинив юнака:

— Годі, Дармен, думай, що говориш…

— Минуло сто років, але аркан на шиї казахської дівчини затягнувся ще тугіше,— знову заговорив Абай, пильно вдивляючись у Дармена. І раптом урвав свою мову: в погляді юнака він побачив натхнення, що пробуджувалося. Дарменові очі горіли й іскрилися, мов у яструба, що сидів на його руці. Здавалося, молодий акин так само поривається летіти.

— Абай-ага,— схвильовано почав він.— У мене є прохання. Напевне, кожен, хто проходив повз ці могили, проказував поминальні слова з корану. Нехай їхні молитви втішають дух безневинних жертв. Але дозвольте мені по-своєму пом’янути цих нещасних і тих, хто так само, як вони, й зараз страждає. Можна?

Слова Дармена начебто і не здивували Абая. Лагідно кивнувши, він сказав:

— Звичайно.

— Ось моя поминальна молитва за Єнлік і Кебека…

І Дармен заспівав тужливу, звучну пісню.

Він співав з натхненним сумом, і спів його зовсім не схожий був на той, що всі звикли чути у дружньому колі або на великих зібраннях. Спів був як скорботне, сповнене роздумів жоктау — пісня, яку співають про померлого, розповідаючи людям про його життя і вихваляючи його позитивні риси.

Обличчя співака-поета і всі нюанси його дзвінкого голосу виявляли, що хвилювало його душу потаємне й глибоке почуття. Він розповідав про тугу двох юних сердець, що пориваються одне до одного, ладних краще розстатися з життям, якщо воно не з’єднає їх:

Знай, без ума — бія нема;
В хаті пітьма — хати нема.
Коли в душі вогню нема,
Життя — тюрма, життя нема!

І хоч пісню, яку він співав, всі знали, вона звучала у нього по-новому — урочисто й зворушливо. Це була пісня кохання, яку нещодавно склав Абай: «Ти — зіниця очей моїх». Магаш і Какитай, цілком розуміючи натхненний порив Дармена, захоплено переглядалися.