Шлях Абая - Ауэзов Мухтар - Страница 136

Хоч яка близька була Шубару думка тюре, але він не міг не посміхнутися в душі з його поганого смаку.

І Азимхан почав вихваляти Бухара-жирау, справжнього бійського і ханського акина, який умів розуміти інтереси справжньої знаті.

Одного разу Азимхан покликав до себе Єлеу, Азимбая та Шубара.

— Накажіть осідлати своїх коней,— звелів він.— Я хочу, щоб ви поїхали разом зі мною.

Виявилося, що Азимхан вирішив навідати Абая, який жив у Шакпаку. Від Кексенгіра туди треба було їхати півдня.

Виїхавши після ранкового чаю з численним почтом, Азимхан наказав Єлеу, Азимбаю і Шубару залишитися при його особі, а решту жигітів послав уперед. Коли ті помчали, тюре завів із своїми супутниками розмову про Абая. Ця людина цікавила його дедалі більше. Розкусивши, що Уразбай ворогує з Абаєм, він не міг вірити його відгукам про поета; а втім, і родичі не дуже схвалювали його характер і погляди на життя. Ось чому Азимхан не чекав нічого доброго від майбутньої зустрічі. Але було збуджено його цікавість, і йому хотілося особисто побачити цю загадкову для нього людину.

— Що ж він усе-таки зробив поганого? — допитувався Азимхан.— Наведіть мені якийсь приклад.

Єлеу, Шубар і Азимбай задумалися, обмірковуючи, як переконливіше відповісти на запитання. Перший заговорив Шубар. Він сказав, що за останні шість-сім років Абай своєю поведінкою «заморозив» у ньому, Шубарі, будь-яке родинне почуття.

— Чим же саме? — наполягав Азимхан.

— А ось чим. У Семипалатинську під час холерної епідемії Абай своєю поведінкою обурив усіх ішанів, імамів і хальфе. Він говорив простому народові, що духівництво наживається на його горі, закликав до порушення релігійних обрядів. Він допоміг безрідному, бездомному злидневі викрасти з аулу наречену померлого Уразбаєвого родича, і той голодранець вивіз її у місто під захист російських властей. Тим самим Абай порушив шаріат, зневажив мусульманський закон і звичаї предків. Ці Абаєві вчинки дуже образили міське духівництво, поважаних людей, багатих купців, схвилювали усіх міських казахів… Ось що відштовхнуло мене від Абая! — закінчив Шубар.

Азимбай узяв на карб постійне заступництво Абая за всякий злиденний набрід, за хліборобів, косарів, ремісників. Через них він завжди ворогує з волосними управителями, ходжами, з людьми благородного походження. Він умудрився посваритися навіть з рідними своїми братами Такежаном, Азимбаєм, Майбасаром…

— У волості, якою я управляю,— обурено закінчив Азимбай,— просто відбою нема від скарг і доносів голоти, яку нацьковує на мене Абай!

Потім заговорив улесливий Єлеу:

— Тюре Азимхан схвально говорив про сміливий напад Уразбая на жителів Кокена, викликаний справедливим гнівом тобиктинців. Тюре, здається, сказав, що людина, яка здійснила такий подвиг, гідна стати вожаком народу. А як поводився в цей час Абай? Він осудив бойову доблесть тобиктинців і відвернувся від усіх благородних людей свого роду. Він відкрито став на бік кокенських хліборобів, він зичив їм перемоги, обзивав Уразбая дурнем і розбійником! Він казав, що час наскоків минув, що треба дивитися не назад, а вперед, що тільки там чекае казахів краще майбутнє…

— Що ж це за краще майбутнє? — спитав тюре.— І від кого чекає він його?

— Від росіян,— відповів за Єлеу Шубар.— Скоро, каже, в Росії все зміниться й настане інше, нове життя.

— Зміниться? — насторожився тюре.— А хто йому сказав про це?

— У Абая багато друзів серед засланців.

— Он воно що! Це цікаво.— Тюре пожвавішав.

Шубар розповів Азимхану про Павлова і Михайлова, з якими Абай дружив багато років. Він ще не закінчив говорити, як Азимхан різко зупинив свого коня.

— Єлеу! — закричав він сердито.— Я передумав: не поїду я до вашого Абая! Він не гідний моїх відвідин!

І тюре, повернувши коня, поскакав назад. Шубар і Азимбай кинулися за ним, а послужливий Єлеу, розмахуючи малахаєм і галасуючи, помчав наздоганяти почет.

Азимхан повернувся у Кексенгір ще завидна.

Уразбай, довідавшись про причину несподіваного повернення тюре, невимовно зрадів. Через два дні він прийшов до Азимбая разом із своїм родичем Саменом, волосним управителем із Конир-Кокше, і звернувся до тюре за порадою, попередивши, що йдеться про одну важливу і таємну справу. Полягала вона ось у чому. Через півмісяця в урочищі Аркат повітовий начальник Маковецький скликає надзвичайний з’їзд, де розглядатиметься позов між Уаком і Тобикти і затверджуватиметься розподіл землі. Семипалатинські, бії збираються засудити «уразбаївський весняний наскок», саме той, що припав до серця Азимхану.

І Уразбай розповів тюре, який міцний вузол зав’язали його вороги навколо цієї справи. Тільки тюре спроможний його розв’язати, а ще краще було б — розрубати…

— А то кровоточива рана може загноїтися,— казав Уразбай.— Щоб насолити мені, Абай підтримуватиме уаків; звісно, що знайдуться серед тобиктинців й інші люди, котрі повстануть проти мене. Як тільки оголосять Тобикти насильниками, Абая відразу ж підтримають роди Сибан, Керей, Бура, Матай, Найман і почнуть бруднити мене. Абаю приємно, коли його називають захисником бідняків, він обов’язково виступить на шербешнаї і ввалить нас усіх в одну купу… Але ж ви, тюре, тепер знаєте, які чорні думки у цієї людини, запеклого ворога добрих старих казахських звичаїв…

Волосний управитель Самен, в якого були з Абаєм особисті рахунки, ненавидів його, мабуть, більше, ніж Уразбай. Улесливо називаючи Азимхана, свого ровесника, ага-еке[Ага-еке — шанобливе звертання до старшого — дядьку.], він сказав:

— Ми прийшли просити поради у твого зіркого розуму, благородний тюре! Ти тепер наш вожак. Скажи, як бути нам з Абаєм?

Азимхан нахмурив брови і примружив очі, ніби обмірковуючи, яку краще подати раду.

— Всі слова сказано, всі шляхи пройдено,— сказав він пихато.— Не схоже на Уразекена, щоб він сам не міг знайти виходу. З такими людьми, як Абай, можна розмовляти тільки одною мовою, і Уразекен добре її знає. Важкий шокпар і гнів народний, яких уаки зазнали на собі біля озера Тущи-коль, навчать покірливості навіть такого дикого ведмедя, як Абай…

Уразбай і Самен перезирнулися: Азимханова порада перевершувала всі їх сподіванки. Деякий час вони мовчки посиділи, наче обдумували його слова.

А молодий тюре, розв’язавши цим негідникам руки, спокійно ліг собі спати.

3

На східному боці бескиду Куйметас, від підніжжя гори Аркат, що наче врізалась у небо гострим химерним шпилем, починалось урочище Копа, яке славилося буйними пасовищами.

Тут було багато чистих джерел, під самісінькою горою зеленів молодий осиковий ліс. Тепер на урочищі Копа виросло понад півсотні юрт, призначених для зборів.

На кам’янистому горбку, поблизу великих білих юрт, розташованих у самісінькому центрі урочища, сиділи кілька чоловік, що приїхали на збори з Кокенської волості. Серед них були Бостан, Кулжатай та Єнсебай. Під час уразбаївського наскоку Бостана та його друзів дуже покалічили, проте, судячи з їхньої веселої, жвавої розмови, настрій у них був непоганий.

Кокенські вожаки приїхали на збори, щоб показати, як їх понівечили, і притягти до відповідальності насильників-тобиктинців за втрати і страждання, завдані Уаку. Вони нетерпляче очікували, що скаже з’їзд про криваву бійку на озері Тущи-коль. Багато що залежало від одного важливого свідка, який мав виступити сьогодні з промовою і підказати учасникам зборів правильне рішення…

— Ану, гляньте, друзі, на той зелений перевал,— урвав розмову Бостан.— Бачите шістьох верхівців?.. Чи не той це їде, кого ми тут чекаємо? Ану, ходімо!

Бостан квапливо підвівся, за ним підвелися й інші кокенці. Вони рушили до білих юрт — у них спинилися семипалатинський повітовий начальник Маковецький, що приїхав проводити шербешнай, і два селянських начальники, які управляли степовими волостями. Праворуч від білих юрт стояли юрти менші, де розмістилися представники шістнадцяти волостей Уака, в тому числі й Кокенської, а ліворуч — представники чотирьох волостей Тобикти.