Шлях Абая - Ауэзов Мухтар - Страница 134

Від цих перекладачів, а також від казахів-реєстраторів і пішла чутка про головного начальника санаку, молодого, надзвичайно розумного і вченого казаха Азимхана, приїзду якого чекали з дня на день. З особливою увагою прислухався до розмов приїжджих про головного начальника Уразбай.

Пригощаючись тепер в Уразбаєвій юрті недавно заколотим лошам, чиновники розповідали, що перепис не переїжджатиме до інших волостей Тобикти, а залишиться, як постійна канцелярія, на одному місці. Що ж до головного начальника, Азимхана, то вчився він у Петербурзі, жив серед петербурзьких і московських князів, знайомий з найзнатнішими російськими дворянами, які близько стоять до білого царя. Та що там казати: він на власні очі бачив вісьмох міністрів! Син генерал-губернатора вчився разом з ним! Сини мільйонерів — особисті його друзі!..

— Як же син казаха домігся такої слави? — недовірливо спитав Уразбай.

— Дуже просто. Він онук Жабайхана, який управляв казахами Середнього Жузу!

Так ось чому Азимхан домігся такого високого становища! Це слід запам’ятати! До того ж він, виявляється, Уразбаїв родич — щоправда, досить далекий, проте родич… Перекладач Сарманов, який уже працював з Азимханом в одному з повітів, розповів, що той, виїхавши з Каркарали для проведення перепису на великих жайляу, почув від народу багато різних новин про Тобикти. З особливим інтересом слухав він розповіді про весняний наскок на кокенців, організований Уразбаєм.

— Минув час наскоків чи ні, я не знаю,— начебто сказав Азимхан,— але то була смілива затія. Тепер у Тобикти найсильніший і найвідважніший з казахів — Уразбай. Поїду до нього, щоб особисто його привітати.

Почувши таке, Уразбай звелів об’єднати для Азимхана в одне ціле всі ц’ять великих юрт, на зразок «ханської ставки», і разом із своїм сином Єлеу почав всіляко вихваляти його родовитість, високий чин, могутність.

— Такого іншого немає ні поміж казахських, ні поміж російських чиновників! Якщо порівняти з старим часом, то це хан і родом, і владою, прямий нащадок тих, кому б минулі віки корилися наші прадіди! Сам білий цар плескав його по плечу!

Так розпатякував Уразбай серед семипалатинських чиновників, сподіваючись, що вони донесуть його слово до вух казахського тюре.

— Нехай наш високий гість зупиниться в Кексенгірі,— переконував він чиновників,— він зможе провести тут санак чотирьох волостей Тобикти. Навіщо йому утруднювати себе зайвими переїздами? А ми його зустрінемо так, як ще нікого не зустрічали…

У зв’язку з приїздом Азимхана Уразбай не проминав нагоди очорнити перед тобиктинськими аксакалами і карасакалами свого недруга Абая.

— Азимхан — людина вчена, по розуму йому нема рівного поміж казахів! От намозолили мені вуха: «Абай учений!», «Абай багато знає!» А хто такий Абай, якщо порівняти його з тюре? Правильно кажуть: «Для темних людей і шахрай — мулла!»

Нарешті Азимхан прикотив із своїми помічниками на п’ятьох тройках з оглушливими мідними дзвіночками. Спочивши один день, він на другий ранок вирушив до аулу Уразбая, узявши з собою чиновників і перекладачів, у тому числі Сарманова і Даніяра, які хоч і були його ровесниками, проте поводилися з підкресленою рабською догідливістю.

— З дружбою їду до Уразбая! — сказав Азимхан своєму чиновницькому почтові.

І справді: дружба вже після перших одвідин зав’язалася велика. Вдень Азимхан ще примушував своїх чиновників працювати, зате щовечора разом з усім своїм почтом бенкетував або в юрті самого Уразбая, або в малому аулі його сина Єлеу.

Чиновники зажили на жайляу, наче в раю: щоденно з’їдали вони по лошаті і по кілька баранів. Прихильно приймаючи почесті від Уразбая, аксакалів і молодих аткамінерів, тюре безнастанно базікав про все, що йому будь-коли довелося побачити. Слухаючи Азимхана і бачачи, яку велику увагу приділяє йому Уразбай, волосні управителі та бії теж почали славословити його поміж своїх аткамінерів:

— Азимхан не просто високопоставлений царський чиновник, він нащадок хана, володаря Середнього Жузу. Йому на роду написано правити долею казахського народу, бути повелителем казахів!

Так говорив Уразбай і слова його розносилися серед родовитих баїв, біїв, волосних управителів, ватажків родів. Не минуло й тижня після приїзду тюре, а вже в усіх чотирьох волостях стало відомо, яка велика людина ощасливила Кексенгір своїм прибуттям.

Волосні управителі Азимбай, Самен, Жанатай, що прибули сюди з віддалених жайляу, запрошували до себе своїх однодумців — баїв з дальніх аулів,— обіцяючи познайомити їх з чиновником-казахом, справжнім тюре. Діставши від Азимбая таке запрошення, в Кексенгір прибув Шубар. Хоч зовні він був під той час у добрих взаєминах з Абаєм, але таїв проти нього злість. Він охоче зав’язував дружбу з Абаєвими ворогами і не приховував од них своєї неприязні до поета. На цьому грунті й заприятелював він з Азимбаєм, який став для нього ближчим за всю іншу рідню. Підтримуючи один одного, вони рік у рік злісно оббріхували Абая, викликали ненависть до нього.

Абай догадувався, звідки дме вітер, але не припускав думки, що Шубар нарівні з Такежаном і Азимбаєм бере участь у поширенні гидких пліток про нього.

«Він може заздрити мені, але ворогом моїм не буде!» — втішав себе Абай, коли в душу його закралася підозра.

А Шубар уміло провадив свою гру. Ніколи не виступаючи відверто, він ховався за спини Уразбая, Такежана, Азимбая, Жиренше і Абдільди. Нацькувавши на Абая торговців Сейсеке, Хасена, Жакипа і духовних осіб з мечеті та медресе, він своєчасно відходив набік, щоб не викликати до себе ніяких підозр.

Зустрічаючись з муллами, Шубар давав їм зрозуміти, що не розлучається з кораном, читає релігійні книги і що він побожніший за першого-ліпшого муллу. Перебуваючи у середовищі, близькому Абаю, він удавав, що у всьому його наслідує, і прагнув здаватися таким самим другом і послідовником Абая, як Магаш, Какитай і Дармен. Тим-то Шубар ретельно стежив за його творчістю, добре знав абаївські вірші і, коли вигідно було похизуватися цим знанням, легко і вільно співав їх напам’ять.

Азимбай і Такежан не хотіли й слухати Абаєвих повчань. Уразбай і Жиренше просто відкидали все, що від нього йшло, а Шубар боровся з Абаєм, вивчивши його твори і проникнувши в його найпотаємніші думки.

Абай у своїх віршах говорив про зрадливих крутіїв аткамінерів, котрі, «розпізнавши всі твої таємниці, відкриють їх ворогові». Отаким аткамінером і був Шубар, який поспішив у Кексенгір привітати казахського тюре, якого Уразбай і Азимбай підносили як хана.

Азимхан привітно зустрів приїжджого гостя і розмовляв з ним так само ласкаво, як і з іншими баями та аткамінерами, що зібралися у великій юрті «ханської ставки» і ловили кожне його слово. Спершись на чотири пухових подушки, Азимхан поблажливим тоном відповідав на шанобливі запитання слухачів, а перед вечірнім чаєм ощасливив їх оповіддю про минуле казахського ханства. Верховоди Тобикти і глави родів, які хвастали знанням свого родоводу, були вражені: розповіді Азимхана були для них цілковитим одкровенням.

Перш за все Азимхан розказав їм про те, як опинився казахський степ під орудою російського царя.

— Сто шістдесят сім років тому казахи Молодшого Жузу прийняли російське підданство,— говорив він.— Найбільше постарався в цій справі хан Абулхаїр. Середній Жуз підкорив Росії Аблай-хан, але й мій предок, Жекей-хан, так само не залишився тоді осторонь…

Уразбай і Єсентай схвально прицмокнули язиками, а Жиренше захоплено вигукнув:

— Ого! Його предки допомагали білому цареві! А сам який! Батир!

Оповідач підняв палець, закликаючи до мовчання.

— Минуло сорок років, і сини Аблая, тюре Сок і Аділь, підкорили Росії Великий Жуз…

Потім Азимхан похвастав, що його рідні брати Куспек і Жантай не дуже давно скинули з ага-султанства Кунанбая і відібрали собі його пост.

Уразбай і Єсентай голосно розсміялися, відчувши, що цими словами він гудить Абая. Кунанбая давно вже ніхто не наважувався називати на ймення: всі величали його ходжею, як високошановного мусульманина, що здійснив паломництво до Мекки. І ось молодий казахський тюре, високопоставлений російський чиновник, без найменшої ніяковості каже просто: «Кунанбай»! Така зневага дуже сподобалась Абаевим супротивникам, неначе їх ворогові дали ляпаса…