Шлях Абая - Ауэзов Мухтар - Страница 119

— Слухаю тебе, друже,— промовив він тихо.

І тоді Базарали заговорив про іргизбаївських головорізів, які затіяли проти нього нове лиходійство. Не наважуючись прямо назвати ім’я Базаралй, вони звели наклеп на його сусіду Абди, назвавши його злодієм, а Базаралй — відповідачем за нього. Відомо, що цього літа конокради вивели найкращого азимбаївського скакуна Байгекера. Розшуки і розпитування в околишніх місцях ні до чого не привели, тож іргизбаївці пустили чутку, ніби «Абди вкрав коня, але призвідник — Базарали, він зумів потай збути коня з рук». Нещодавно від імені Такежана, Азимбая і численних іргизбаївців приїжджав сам Шубар.

— Видай нам на розправу Абди,— сказав він Базарали.— А коли хочеш виправдати злодія, поклянися, що він не винен.

Базарали, виснажений хворобою, не зміг вигнати головорізів з своєї юрти. В минулі роки він кинувся б на них з бойовим покликом, вийшов би з ними на герць, а тепер почував себе немовби в тенетах… А втім, він все-таки не визнав Абди винним, бо був певен, що то людина чесна.

— Клятви даремно я не даю,— сказав він Шубару.— Але кажу тобі: Абди не винний. Це мерзенний наклеп. Помру, а не підтримаю тебе.

Так відбив Базарали перший наскок ворогів. На другий день Шубар нагрянув разом з Азимбасм і п’ятьма його посіпакахми, але Базарали, як і раніше, був непохитний.

— Абди не винний, на цьому я стояв і стояти буду. Коли ж Такежан, який досяг поважного віку, певен, що він винний, нехай він у тому поклянеться і тоді вб’є мене разом з Абди.

Така відповідь була гідна Базарали, його ясного розуму, його рішучої вдачі. Іргизбаївці, зазнавши поразки, відступили, але ненадовго. Десять днів тому в передгір’ї Чингісу, в аулі Такежана, відбулася сходка всіх іргизбаївців, керованих Азимбаєм та Шубаром. Вони змовилися знищити Базарали і спалити дощенту його зимовище, а коли хтось з жигитеків надумає за нього заступитися, то знищити й усіх жигитеків. Щоб дошкулити ще відчутніше, Азимбай і Шубар зв’язали всіх поплічників клятвою і переманили на свій бік зловредного бія з жигитеків, Абдільду, який зубожів після торішнього джуту. Відомий на всю округу злісний дурисвіт, прозваний «лукавим Абдільдою», цей продажний бій, що втратив совість і честь, ладен був за гроші вчинити яку завгодно підлоту.

Розповідаючи про зраду «лукавого Абдільди», Базарали сказав з гіркою іронією:

— Хочеш вмерти спокійно, але заздрісники не пускають тебе навіть у могилу. Бояться, видно, що коли Базарали потрапить на той світ раніше за них, то й сам зу-міе їм допекти. Ось чому хочуть вони закидати мою могилу камінням. А я от, на зло їм, не помру! Залишуся як сіль в їхньому оці, хай собі казяться…— І Базарали задерикувато підморгнув Абаю.

Перед Абаєм стояв тепер давнішній Базарали, гордовито усміхаючись, і він мимоволі замішувався своїм другом.

— Цілий тиждень придивляєшся ти до мене,— провадив далі Базарали,— і все питаєш про мою хворобу. А я не розказую про неї людям. Ми спали з тобою на одній кошмі, і, бувало, серце мене дуже турбувало. Я прокидався серед ночі і лежав з розплющеними очима, але тебе ніколи не будив. Звик приховувати свою недугу. Поки я не ліг у домовину, хочу, щоб вороги мої мені заздрили і казали із злістю: «Коли ж нарешті здохне цей залізний Базарали?!» Тільки тобі одному відкрив я душу.

Гіркі роздуми обсіли Абая, коли він покинув аул і вирушив у дорогу. Сумні думки снувались у нього в голові, як нескінченні сірі хмари, що, наздоганяючи одна одну, запинали холодне осіннє небо.

2

Наближалася зима, а снігу все ще не було. Рятуючись від дошкульного холодного вітру, жителі аулу Акшоки перебралися до теплих саманних зимовищ і топили печі не менш як через день.

У домі Абая і Айгерім панує тиша. Господар у своїй кімнаті наполегливо працював, не відриваючись від книжок і рукописів. У дальній світлиці його сип Магаш і племінник Какитай теж сиділи над книжками: вони з захватом читали цікаві російські романи, а потім переказували домочадцям. Усі слухали Магаша і Какитая, затамувавши подих, стараючись не пропустити жодного слова, як звичайно слухають в аулах билини і казки.

Перейшли у зимове житло і Дармен з Макен. Дармен останнім часом теж полюбив самотину. Сидячи в теплій, затишній кімнаті, натхненно перебирав струни домбри, і вона бриніла глухо і сумовито. Акомпануючи собі, він співав з напівзаплющеними очима. Пісня то сочилася скупо, по краплині, то линула вільним бурхливим потоком, розтікаючись на багато дзюркотливих струмочків. Так народжувались нові прекрасні пісні…

Вдень Айгерім завжди кликала Макен до себе. Після переїзду на зимівлю вони разом взялися до цікавої роботи: заходилися вишивати на тонкому кольоровому сукні. Кілька днів готувалися вони до цього, малюючи на папері примхливі візерунки. Макен виявилася талановитою рукодільницею: вона успадкувала від матері хист до вишивання, мала невичерпну фантазію і добрий смак. Не тільки Айгерім, але й Магаш з Какитаєм дружно вихваляли створені Макен малюнки, вони високо цінили і новий крій малахаїв, пошитих її вправною рукою. Навіть сам Абай, спинившись іноді за спиною двох рукодільниць, з цікавістю розглядав намальовані Макен візерунки з квітів і листя. Кожен мав свою назву: «гусячі лапки», «ластівчині крила», «пташині шийки», «баранячі роги». Розпитуючи жінок, для чого призначено той чи той ескіз, Абай інколи так захоплювався, що й сам починав разом з ними добирати кольори і відтінки для майбутньої вишивки. Передбачлива Айгерім ще з весни здогадалася зробити запас оксамиту, плюшу, шовку та різнобарвних ниток. Тепер усе це дуже придалося, Айгерім і Макен вирішили вишити настінний шовковий килим.

Ця осінь була особливо плідною для поетичної творчості Абая. Айгерім, прокинувшись ранком, часто знаходила на столі в чоловіка рукопис написаного уночі вірша. Обережно тримаючи білими тонкими пальцями списаний нерівними рядками аркуш паперу, несла його до Макен, щоб та прочитала написане вголос. Читати крупний почерк Абая було легко, і Макен охоплювало почуття щастя, коли вона голосно промовляла перший рядок нового вірша. Їй здавалося, що вона читає листа від старшого брата або від батька, зверненого саме до неї. Не могла приховати свого хвилювання, і на смуглявому її обличчі спалахував рум’янець.

Айгерім любила в ці хвилини спостерігати Макен.

Ось ледь ворухнулися тонко окреслені брови, чудові вузькі темні очі замислено втупилися в списаний аркуш паперу, на пухлих губах майнула посмішка. Макен жадібно вбирає кожний новий вірш Абая, якого так любить і поважає Айгерім, і це зворушує дружину поета.

О, які дорогі для Айгерім ці чудові дні натхненної праці чоловіка, коли незримо, як квіти, народжуються під час її сну його прекрасні вірші! Які дорогі для неї ранкові зустрічі з юною Макен, котора проказує вголос найпотаємніші думки Абая! Ні, давно не переживала Айгерім таких захоплюючих, чудесних хвилин насолоди, коли навіть невимовлене стає дорогим і зрозумілим без слів.

Ось і тепер Айгерім принесла два списані аркуші і сіла на своє постійне місце. Макен почала читати дзвінким, мелодійним голосом:

Не переводячи подиху, проказала Макен весь вірш, потім, на прохання Айгерім, повторила його.

— Ці слова стосуються саме нас! — сказала Айгерім, яку особливо вразила перша строфа.— Скільки разів Абай казав: «Людина, котра має розум, силу, совість, не може прожити своє життя без праці. Якби ти була навіть царицею, дармоїдство занапастило б тебе». Тут він і пише про це.— Вона замислилася на хвилину і провадила далі: — Я от тільки не розумію, що означає: «Мов цеглина, тверда, міцна, у будову життя лягай»? Коли це про нас, то які ж ми цеглини?.

І Айгерім засміялася сріблястим сміхом.