Шлях Абая - Ауэзов Мухтар - Страница 1

Мухтар Ауезов

Шлях Абая

СПОГАД ПРО АУЕЗОВА

Чоластий, скульптурно виразним обличчям примітний серед загалу…

Двічі довелось мені близько спостерігати Мухтара Ауезова: вперше — в його рідній республіці, коли Казахстан вшановував свого улюбленого письменника з нагоди 60-річчя; і вдруге, коли нам обом у складі групи радянських письменників довелось кілька тижнів подорожувати по Америці.

Ауезов усвідомлював, що репрезентує не лише казахську, але й усю багатонаціональну радянську літературу. Під час зустрічей в американських університетах, з видавцями, в редакціях журналів, на прес-конференціях він завжди знаходив добре слово як для російської, так і для української, білоруської, грузинської та інших братніх літератур.

Мухтар Омарханович був рідкісно привабливою людиною. Завжди зичливий, привітний, він з першого погляду привертав до себе симпатії людей. До таких, як він, одразу проймаєшся довір’ям, у його товаристві почуваєш себе легко, вільно, невимушено. Таке почуття Ауезов викликав насамперед своєю уважливістю, тактом, високою внутрішньою культурою. Похвальба, пиха, чваньковитість, розв’язність були Ауезову рішуче протипоказані. За будь-яких обставин він залишався самим собою, простим, природним, ніколи при цьому не втрачаючи почуття власної гідності.

Правдивість, ясність були в ньому так само натуральні, як і в його творчості.

Людина мисляча, він мав звичай до всього приглядатися вдумливо, без поспіху, грунтовно, наче намагався розгадати в речах і явищах їхній потаємний смисл. Цей нахил письменника одразу помітили спритні американські репортери. Любителі давати прізвиська, вони нарекли Ауезова філософом, мудрецем Сходу! З цим прізвиськом, «філософ Сходу», він і промандрував по всьому континенту, по шпальтах численних газет.

Бачу його за різних обставиш то в бібліотеці конгресу в Вашінгтоні, де він статечно, поважливо бесідує з бібліографом, що виявився знавцем тюркської філології; то в долинах квітучої Каліфорнії, а потім у горах, біля урвища величезного каньйону, де мимоволі виникають думки про могутність природи, про не розгадану ще таємну минувшину нашої планети; бачу нашого друга, як він крокує по кам’янистій перепаленій землі індійської резервації, де кінчається «американський рай» і починається щось інше,— біля вбогих, з картону зліплених будиночків скорботно сидять старі виснажені жінки з сумовитими очима. Їхня печаль відбивається на обличчі Ауезова.

Хоча Мухтар Омарханович був добрим і чемним, його, уславленого письменника, високоосвічену людину, не переставало дратувати невігластво багатьох жителів цього континенту, людей, котрі, вважаючи себе цивілізованими, були дивовижно обмежені в своїх знаннях про народи нашої країни, про їхню історію, культуру. Ауезов не приховував обурення з такого самовпевненого верхоглядства.

— Як можна вважати себе культурною людиною, нічого не знаючи про життя цілої нації, навіть не підозрюючи, що були на світі Рудакі, Шевченко, Руставелі…

Для декого — і в Нью-Йорку, і в Бостоні — письменник був особою екзотичною, несподіваною в багатстві свого духовного розвитку. Звідки він з’явився? На якій землі виріс цей дивний азіатський філософ?

І згадувалась Алма-Ата. Сонячна, в енергії життя столиця його республіки. Шереги білокорих тополь над алма-атинськими вулицями, що вночі шелестять зовсім по-українському, а під ними внизу арики дзюрчать голосом Азії, її трударів і поетів; у тому дзюрчанні мелодія тисячоліть… У щось єдине, як музики плин, зливалися ці ночі, і задумливі яблуневі ліси в горах, і золота осінь Ауезова, увінчаного всенародною славою… То було його свято. У всіх ювілейних випробах ми, гості з республік, бачили його незмінно радісним, і здавалося навіть, що найперше не за себе він радіє, скільки за відроджений свій народ, за яскравість його обдаровань, за гостинність і за широку його душу, за зрослий рівень його культури, знань, освіченості.

Студенти й студентки, які вітали Ауезова, і пастухи, що приїхали зі степів, і столичні вчені, нащадки тих нещасних бідарів, яких з таким болем колись малював на засланні Тарас Шевченко, сини й дочки народу, що в революції знайшов свою нову, щасливу долю,— всі вони розуміли, яке значення має праця Ауезова. І, мабуть, не одному з нас подумалося в ті дні, яким великим може бути внесок письменника в духовне життя нації, як багато може зробити чесний талант для народу. Бо для багатьох і наших, і зарубіжних читачів епопея Ауезова була відкриттям, через неї ніби сам народ заговорив про себе, про свою історію, свої здібності, про свої прагнення і надії.

Ми тоді виїжджали в степи, і думаю, що ритм ауезовської прози, її величава плавність повніше сприймалася кожним із нас саме тут, більше промовляла кожному, хто вперше бачив ці простори, цей розмах природи з її океанним привіллям степів і вершинами гір. Після шалених ритмів доби ми тут відчували мудрий плив степового часу, епічну його неквапливість.

Увечері в садку до пізньої ночі слухали ми одного з степових Гомерів, що знав напам’ять багато тисяч рядків народного епосу. Ауезов час від часу пояснював гостям зміст і художні особливості окремих картин. Незабутня то була ніч. Народний співак і професіональний літератор, як вони, ці двоє, з півслова розуміли один одного, з якою взаємоповагою радилися між собою, намагаючись глибше, точніше витлумачити те чи інше місце твору. І видно було, як об’єднує їх розуміння мистецтва, почуття гордості за свій народ, за багатство й красу його художніх творінь.

Цей епізод знову потім пригадався в Нью-Йорку, коли на одному вечорі, влаштованому на честь делегації радянських письменників, Ауезову самому довелось виступати в ролі акина, в ролі блискучого поета-імпровізатора. Це було під кінець нашої поїздки. Багато було бачено, багато передумано, кожен мав чималий запас вражень, при потребі міг ними поділитися. Ауезов присвятив своє слово Нью-Йорку, назвавши його «кам’яною книгою», де сторінки поставали у вигляді хмарочосів. Він наче гортав цю кам’яну книгу і читав її хмарочоси справді як мудрець, як людина, що вийшла з буранних ночей далекого дитинства, з неозорих напівдиких степів піднялася до вершин людської культури і осягла таке, чим варто поділитися з людьми. Це були роздуми про шляхи розвитку цивілізації, про складнощі цих шляхів. Треба було бачити, з якою напруженою увагою слухали Ауезова наші нові американські друзі, заполонені глибиною його думки і щедрістю його могутніх поетичних асоціацій, скорені інтелектом людини, яка так проникливо читала велику й драматичну книгу сучасної цивілізації. Тоді Ауезов ще більше відкрився нам всім натхненною філософською силою свого обдаровання.

Таким і запам’ятався: чоластий, великі виразисті очі, що світяться розумом; усмішка промениться добротою душевною…

Нещодавно знову довелося бути в Казахстані. В будиночку, де жив Ауезов, тепер музей. Син його зустрів нас на аеродромі, його відрекомендували: знавець мов, кандидат наук.

Нема Мухтара Омархановича, та всюди він і зараз тут присутній у житті свого народу. Його ім’я з пошаною вимовляють у розмовах, його книги стали окрасою бібліотек. З думкою про нього пролітали ми над його суворими степами. Летимо на Гур’їв, далі на форт Шевченків. У літаку, повертаючись додому з екскурсії, співають піонери-казашата. А під крилом дивовижна, зовсім ніби не наша планета. Пустеля понура, чорна, тільки де-не-де мертве око соляного озера поблискує в небо. Як із дна кратера. Ця чорна, порита байраками пустеля з мертво виряченими фарами соляних озер — все це край Тарасових страждань. Тільки тут розумієш, що багато його поезій народилися з контрасту, із спраги, із видив, які йому тут являлись, видив голубих українських просторів, білих хаток, левад… У казематній одиночці, певне, легше було б коротати дні, ніж тут, на краю світу, в похмурому безлюдді, де ніщо не росте, де на всьому мовби лежить печать божої кари. «І дебрь-пустиня неполита…»