Хроніки Нарнії: Кінь і хлопчик - Льюис Клайв Стейплз - Страница 7

Гвіна поруч із Бругу почувалася радше ніяково і взагалі говорила мало. Коли хто й уникав Шасту, то це Аравіса вона зовсім не розмовляла з ним.

Проте далі у них з’явилися важливіші справи, аніж ображатися один на одного. Втікачі вже були недалеко від Ташбану. Тут їм траплялося дедалі більше великих сіл, а на дорогах панував жвавий рух. Цей відрізок шляху вони долали поночі, а вдень ховались у різних криївках. І щоразу на зупинці зав’язувались суперечки, що їм робити, коли доберуться до Ташбану. Звісно, кожному хотілося, аби це розв’язалося само собою, але врешті настав час, коли треба було прийняти якийсь рішенець. Аравіса вже більше зважала на думку Шасти, бо взаєморозуміння, як правило, з’являється тоді, коли треба разом щось зробити, а не під час даремних балачок.

Бругу сказав, що спершу треба подумати, де вони зустрінуться, якби часом погубились у місті. На його думку, найліпше було б на древньому покинутому цвинтарищі. Це край міста, далі вже починається пустеля. «Гробниці там — як вулики, тільки дуже великі, — говорив він, — їх неможливо оминути. І жоден калорменець туди не пхнеться: вони вважають, що у склепах живуть вовкулаки, і бояться цього місця гірше від смерти». Аравіса спитала, чи там справді є упирі, а Бругу відповів, що вільні нарнійські коні не вірять у калорменські байки. Шаста теж сказав, що він не калорменець і йому нема діла до всяких історій про привидів і перевертнів. Слова Шасти справили враження на Аравісу, хоча, треба зауважити, вони не зовсім відображали те, що хлопець відчував насправді. Мало того, було зачеплено її честолюбство, тому дівчина без вагань заявила, що її не злякає ніяка нечисть. Отож було вирішено, що цвинтарище за Ташбаном стане місцем їхньої зустрічі. Всі втішилися, що вдалося дійти згоди у такій важливій справі, але тут Гвіна із притаманною їй делікатністю зауважила, що зараз питання не в тому, де вони здибаються, коли минуть Ташбан, а в тому, як їм через нього пробратися.

— Ми вирішимо це завтра, шановна пані, — сказав Бругу. — А зараз було би незле трохи подрімати.

Але знайти відповідь на це питання виявилося не так просто. Аравіса спершу запропонувала переплисти вночі ріку за містом й оминути Ташбан. Але Бругу заперечив. По-перше, течія там дуже широка і стрімка, Гвіна не зможе подолати таку відстань з Аравісою на спині. (Бругу, звісно, розумів, що він теж не знати чи дасть собі раду, але волів обійти це у розмові.) По-друге, там завжди багато торгових суден, і перший-ліпший, хто вигляне у той момент із палуби, відразу зацікавиться, що тут роблять коні.

Шаста сказав, що можна обійти місто з протилежного боку — там ріка значно вужча, отож легко перебратись на другий берег. Але Бругу знову заперечив: обабіч ріки тягнуться сади і віли вельмож, а це означає, що існує велика ймовірність натрапити на тарханів та тархін, які полюбляють влаштовувати на березі прогулянки верхи і різні вечірки. Серед них хтось напевно упізнає Аравісу а може, і його, Бругу.

— Нам варто поперебиратися, — запропонував Шаста.

Гвіна сказала, що, на її думку, найліпше усе-таки іти через місто, бо в юрбі легше сховатися, ніж десь на дорозі. Вона також підтримала Шасту, що не завадить передягтися. «Люди нехай натягнуть на себе якесь лахміття — так вони виглядатимуть як селяни чи раби. Обладунки Аравіси, наші сідла та речі — все це треба зв’язати у клунки і нав’ючити на нас із Бругу. Діти нас поганятимуть і всі подумають, що ми звичайні коні», — порадила вона.

— Гвіно, люба, — трохи іронічно мовила Аравіса, невже ти думаєш, що такого бойового огира, як Бругу, вдасться замаскувати під тяглову шкапу?

— Гм, твоя правда, — фуркнув Бругу, прядучи вухами.

— Знаю, це не дуже добре, — погодилась Гвіна, — але иншої можливости у нас немає. Крім того, ми давно не чищені і зараз виглядаємо не найліпше… маю на увазі передусім себе. Мені здається, коли ще обляпатись багнюкою з ніг до голови, понуро опустити голову та плестися, ледве переставляючи копита… то ніхто не зверне на нас уваги. Ага, і хвости треба обтяти, щоб клапті висіли.

— Шановна пані, — озвався Бругу, — уявляєте, як ми у такому вигляді прибудемо в Нарнію?

— Розумію, — тихо мовила Гвіна (вона мала дуже розважливу вдачу), — але для нас найважливіше — добратися туди.

І хоча план Гвіни нікому спершу не сподобався, врешті його таки прийняли. Проте для нього потрібно було здійснити те, що Шаста назвав крадіжкою, а Бругу — рейдом. На одній фермі тієї ночі зникло кілька лантухів, а инша наступного вечора позбулась в’язки мотуззя. Але рам’я для Аравіси чесно придбали у селі за гроші. Вже добряче стемніло, коли Шаста повернувся зі своєю здобиччю. Хлопець не приховував утіхи. Решта чекала на нього, сховавшись поміж дерев на підніжжі одного з невисоких пагорків, що тягнулись попри дорогу. Коли мандрівники видобулись на маківку скрайнього пагорка, внизу перед ними відкрилась панорама Ташбана. «Я так хочу, аби ми щасливо його минули», — пробурмотів Шаста до Гвіни. «Так, так, і я теж», — гаряче підтримала його Гвіна.

Ще тої-то ночі, добряче попетлявши стежками лісорубів, вони добралися до краю гірського пасма, а невдовзі вибрались на саміську маківку першого пагорка. Унизу світилося вогнями велике місто. Шаста навіть трішечки злякався, бо ніколи такого не бачив. Далі усі повечеряли і вклалися спати. Рано-вранці коні розбудили дітей.

На небі ще мріли останні зорі, траву вкривала рясна студена роса, а ген-ген за морем займався світанок. Аравіса відійшла убік, за дерева, а невдовзі вийшла уже передягнена. У старенькій пошарпаній одежі вона виглядала зовсім по-иншому. Свої речі дівчина сховала у клунок. Обладунки, щит, ятаган, два сідла і коштовну кінську упряж поховали у сідельні торби. Бругу та Гвіна по самі вуха обхляпались і замастились багнюкою. Треба було ще обчімхати кінські хвости. Аравісі довелося знову розпакувати одну з торб, аби дістати ятаган. Це зайняло ще трохи часу і завдало коням болю: було темно, пальці у дітей заклякли від ранішнього холоду, а тому ятаганом орудували доволі невправно.

— Слово чести, — не витримав Бругу, — якби я не був речистим конем, то із задоволенням хвицьнув би когось із вас по писку! Ви казали, що треба обтяти хвоста, а тут смикаєте по волосині.

Та врешті-решт усе було закінчено, а відтак діти закинули клунки на кінські спини, мотузяні вуздечки, що замінили віжки та шкіряну упряж, намотали собі на руки і знялися з місця.

— Затямте, — напучував наостанок Бругу, — треба триматися якомога ближче одне до одного. Якщо усе-таки погубимось, то стрінемось на старому цвинтарищі. Хто добереться туди перший, чекатиме на решту.

— А ви, коники, пам’ятайте, — додав і собі Шаста, хай що трапиться — аби ви бува не забулися і не заговорили.

Розділ 4. Шаста стрічає нарнійців

Спочатку Шаста не міг нічого розгледіти. Там, унизу, суцільною паволокою слався туман, з якого виринали лише найвищі куполи та шпилі. Але небо хутко світліло, туман потроху розсіювався, отож хлопцеві відкривався щораз ширший краєвид. Ріка тут ділилася на два рукави, а між ними утворився немовби острів. І на тому острові пишалося місто Ташбан, одне з найгарніших у світі. Зусібіч його оточували височенні мури, об які внизу м’яко ластилися хвилі. По всій довжині оборонної стіни спиналися спостережні вежі, і було їх стільки, що Шаста невдовзі втратив їм лік. Ташбан стояв на пагорку. На самій його маківці виднівся палац Тісрока та велетенський храм бога Таша. Увесь пагорок був густо забудований: будівля змінювала будівлю, тераса переходила у терасу, вулиця у вулицю. Прямовисні сходи, що сполучали тераси, чергувалися з апельсиновими й лимонними деревами, сади на дахах — з балконами, арками й колонами, гострі шпилі — із зубчастими мурами, помережаними бійницями, а мінарети — з округлими куполами. У цей час над морем зійшло сонце і величезний срібний купол храму спалахнув сліпучими лелітками. Шаста аж прижмурив очі, бо несила було дивитись.

— Ходімо, Шасто, — озвався Бругу.