Хроніки Нарнії: Кінь і хлопчик - Льюис Клайв Стейплз - Страница 30

— Батьку! Дозволь мені помірятися з ним силами! Не боронь, прошу.

Король Люн звів догори руки:

— Вгамуйтеся, панове! Де ваша розсудливість? Невже кілька ущипливих слів цього татя здатні позбавити вас розуму? Коріне, сядь або вийди з-за столу, якщо не можеш тримати себе в руках. Ваша високосте, я ще раз прошу Вас вислухати наші умови.

— Я не трактуватиму з варварами й чаклунами, — з погордою відрізав Рабадаш. — Хай тільки хтось із вас посміє торкнутися бодай волосини на моїй голові. Кожна кривда, заподіяна мені, знайде відплату: нарнійська й верхоландська кров тектиме ріками. Тісрок жорстоко пімститься за мене. Певно, вже рушив. Коли ви вб’єте мене, північні землі будуть спалені дощенту, а живі заздритимуть мертвим. Історію цю переповідатимуть іще тисячу років на пострах усім ворогам Ташбану. Стережіться-но! Блискавиця Таша спопелить вас!

— І де вона? Може, зачепилася за гак? — взяв його на кпини Корін.

— Посоромся, Коріне, — дорікнув хлопцеві король Люн. — Хіба можна кепкувати зі слабших від себе? Коли вже так хочеться повправлятися у дотепах, то вибирай сильнішого.

— Ох, Рабадаше, Рабадаше, — зітхнула Люсі.

Обличчя Кора у цю мить витяглось від здивування: він не міг збагнути, чому всі раптом схопились на рівні ноги і застигли, спершись руками на стіл. Він теж устав… і побачив: з ними був Аслан. Ніхто не помітив, коли він з’явився. М’яко ступаючи, Аслан пройшовся між Рабадашем і його супротивниками. Принц відсахнувся: вигляд могутнього маєстатичного лева кинув його у дрож

— Рабадаше, — сказав Аслан, — схаменися. Твоя погибель уже близько, але ти ще можеш уникнути найгіршого. Позбудься пихи — подумай, чим тобі пишатися? — вгамуй свою лють, бо ніхто не заподіяв тобі зла, і прийми умови цих милосердних володарів.

Та Рабадаш, замість відповіді, закотив догори очі, хижо вищирив зуби, немов акула, і — зарухав вухами: вгору-вниз, вгору-вниз. У Калормені люд умлівав від жаху, знаючи, що цей вираз обличчя принца передує вибуху страшного гніву. Рабадаш не розумів, що у країні, де за одне необережне слово можуть живцем зварити, людей лякати легко. А на верхоландців і нарнійців його грізні міни не справили жодного враження. Люсі подумала, що Рабадаш з’їхав з глузду.

— Чаклун! Чаклун! Чаклун! — нестямно верескнув принц. — Я знаю тебе. Ти — чорний маг Нарнії. Тебе прокляли Боги. То знай же, жахлива примаро, що я нащадок Таша, безжального й непереможного. На тобі лежить його вічне прокляття. Скоро Таш ударить блискавицею — і з неба на тебе посиплються скорпіони, а гори Нарнії розсиплються на порох, а…

— Отямся, Рабадаше, — зі спокоєм проказав Аслан, твоя погибель уже зовсім близько, ось-ось відчинить двері.

— Хай небо впаде на землю, — заволав Рабадаш, — хай земля западеться! Хай проллються ріки крови і хай вогонь спопелить увесь світ! Будь певен, я не знайду спокою, доки за коси не притягну до свого палацу королеву варварів, оту вражу дочку, оту…

— Що ж, твоя година вибила, — мовив Аслан до Рабадаша. І вибухнув голосний регіт. Рабадаш зіщулився від жаху.

А реготати справді було з чого. Рабадаш верещав і рухав вухами, та коли Аслан вимовив останнє слово, вони на очах виросли, видовжились і вкрились сірим волоссям. Всі намагалися згадати, де раніше їм доводилось бачити такі вуха, а тим часом зміни діткнули вже й обличчя Рабадаша: воно витяглось, очі стали більші, а ніс менший. Плечі якось іще більше зіщулились, а руки швидко росли, доки не дістали до землі, а замість долонь з’явилися копита. Одежа десь поділася, а все тіло вкривала густа вовна. Всі довкруж реготали донестями. Тепер не залишилось жодних сумнівів:

Рабадаш перетворився у віслюка! Віслюк іще міг говорити. Він збагнув, що з ним сталося, і заголосив щосили:

— О-ой лихо, я не хочу бути віслюком! Згляньтесь! Нехай уже кінь…і-інь… і-і… і-а… і-а!

А далі слова перейшли в ослячий рев.

— Послухай мене, Рабадаше, — сказав Аслан. — Справедливість немислима без милосердя. Тобі не завжди бути ослом.

Осел нашорошив вуха. Це виглядало доволі кумедно і всі знову покотилися від сміху, попри те, що з усіх сил намагалися тримати себе в руках.

— Тобі треба звернутися до Таша, — вів далі Аслан. у день Великих Осінніх Фестин ти станеш перед вівтарем Таша у Ташбані. На очах усього ташбанського люду з тебе спаде осляча подоба і всі впізнають принца Рабадаша. Та пам’ятай: скільки житимеш, не зможеш відходити від Головного храму Таша більше ніж на десять миль, бо инакше знову перетворишся на осла — вже назавжди.

На якусь хвильку запала тиша, а потому всі раптом стрепенулись і стали роззиратися, наче щойно прокинулись. Аслана не було. Та у повітрі й на траві мерехтіла якась ясність, а серця переповнювала радість. Ні, це не сон: перед ними стояв віслюк.

Король Люн мав навдивовижу м’яке серце: побачивши, що сталося з його ворогом, він забув про все, що той учинив, і співчутливо промовив:

— Ваша високосте, мені дуже шкода, що все так обернулось. Ви свідок: ми цього не бажали. Зрозуміло, ми будемо раді надати Вашій високості корабель, у якому Ви зможете повернутися до Ташбану, щоб… е-е… відбути покуту, яку призначив Аслан. До Ваших послуг усе, що може бодай трішки скрасити Ваше становище: найліпший корабель… найсвіжіша морква та чортополох…

Але віслюк оглушливо заревів і заднім копитом ударив слугу, що опинився поряд із ним. Стало зрозуміло, що Рабадаш не вміє бути вдячним і що люб’язну пропозицію короля Люна знехтувано.

І щоб уже більше до цього не повертатись, я розповім вам, чим закінчилася історія Рабадаша-віслюка. Його посадили на корабель і відправили до Ташбана. Там на Осінні Фестини він прийшов у храм Таша і до нього знову повернулася людська подоба. Тисячі людей побачили, що принц був віслюком. Зате по смерті старого Тісрока, коли Рабадаш посів його місце, він став наймирнішим правителем, якого будь-коли знав Калормен. Позаяк Рабадашеві не вільно було відлучатись від Ташбану більше ніж на десять миль, він не міг розв’язувати воєн і споряджати походи. Ще одна причина — йому не хотілося, аби тархани без нього здобували бойову славу, бо инакше вони б усунули його з трону. Він керувався виключно себелюбними міркуваннями, та невеличкі держави, що сусідили з Калорменом, почувалися за його правління доволі безпечно. Калорменці не забули віслючої історії і, поки принц посідав трон, у вічі його називали Рабадашем-Миротворцем, та за спиною він мав імено Рабадаша-Посміховиська. Під цим прізвиськом він і ввійшов в історію — ви переконаєтесь у цьому, коли заглянете у відділ історії Калормену найближчої бібліотеки. І понині у калорменських школах, коли хтось зробить якусь дурницю, його можуть назвати «другим Рабадашем».

Тимчасом в Анварді всі тішилися, що вдалося спекатися Рабадаша. Увечері розпочалося свято. Спершу на лузі перед замком влаштували велику учту. Ясно світив місяць, навколо горіли десятки ліхтарів — було видно мов удень. Щедро лилося вино, усі навперебій розповідали розмаїті історії, сипали дотепами. Та ось запала тиша: у супроводі двох скрипалів на середину вийшов співець. Аравіса й Кор розчаровано перезирнулись: їм-бо досі доводилося чути лише пишномовну калорменську поезію, тож вони приготувалися до неабиякої нудьги. Але скрипалі торкнулися струн — і серця дітей розтанули. Співець завів древню баладу про Олвіна Справедливого, що переміг двоголового велета Пайра і перемінив його у камінь (так утворилась дво верха гора Пайр), а потім здобув руку і серце прекрасної панни Лільни, яка стала його нареченою. Коли прозвучав останній рядок, Аравісі й Кору захотілося послухати ту дивовижну історію ще раз. Але далі у бесіду вступив Бругу: співати він не вмів, проте залюбки поділився спогадами про битву під Заліндрегом. Люсі розповіла історію про чарівну шафу, через яку вона, король Едмунд, королева Сюзан і Верховний король Пітер потрапили до Нарнії. Крім Аравіси та Кора, всі вже чули про це не раз, але охоче слухали б ще і ще.