Хроніки Нарнії: Кінь і хлопчик - Льюис Клайв Стейплз - Страница 21

— Мені відомо багато про теперішнє і трохи про майбутнє, — відповів посміхаючись пустельник. — Проте я не знаю, хто з чоловіків чи з жінок а чи зі звірів у цьому світі доживе до заходу сонця. Та не втрачаймо надії. Гадаю, дівчина житиме не менше, ніж її ровесники.

Аравіса нарешті прийшла до тями. Вона лежала долілиць на чомусь дуже м’якенькому і зручному у прохолодній кімнатці. Дівчина спробувала перекинутись, але спину пронизав гострий біль. Аравіса одразу все згадала. Її зацікавило, з чого зроблено її ложе. (Пустельник намостив їй верескових галузок, а на них так гарно спиться. Дівчина ж ніколи не бачила верескових кущів ані не чула про цю рослину.)

Двері відчинилися й увійшов пустельних, тримаючи в одній руці великий дерев’яний корець. Він обережно поставив його на підлогу, підійшов до дівчини і запитав:

— Як ти, доню?

— Спина пече, — відповіла Аравіса. — А так — нічого.

Пустельник опустився на коліна, поклав руку на чоло дівчини і послухав, як б’ється живчик на скроні.

— Гарячки немає, — сказав він. — Ти одужуєш. Завтра зможеш уже встати з постелі. А зараз випий оце.

Він узяв корець і підніс їй до уст. Аравіса покуштувала і трохи скривилася. вона не звикла до козячого молока. Але їй дуже хотілося пити, тому вона переборола себе й осушила корець, І відразу їй стало набагато ліпше.

— Можеш поспати, якщо хочеш, — сказав пустельник Я промив і перев’язав тобі рани. Вони, мабуть, ще болять, але небезпеки немає. Так собі, подряпини. Той лев поводився доволі дивно: він міг одною лапою висмикнути тебе зі сідла і пошматувати на кавалки, натомість тільки подряпав спину, та й то неглибоко.

— Мені просто пощастило, — мовила Аравіса.

— Доню, — відповів їй пустельник, — я прожив на цьому світі сто й дев’ять літ, але ніколи не бачив чогось подібного на щастя. Я не можу пояснити того, що трапилося з тобою. Знай: якщо буде треба, у свій час нам це відкриється.

— Чи є новини про Рабадаша та його військо? — поспитала Аравіса.

— Гадаю, вони сюди не пройдуть, — сказав пустельник. — Мабуть, знайшли брід на східній стороні. А звідтам спробують пробитись до Анварду.

— Бідолашний Шаста! — зітхнула Аравіса. — Йому далеко іти? Він устигне?

— Будемо сподіватись, — відповів старець.

Аравіса прилягла на бік і спитала:

— Я довго спала? Здається, уже темно.

Пустельник подивився у віконце, що виходило на північ:

— Ні, ще день, — відповів він. — Але з-за Буревісниці виповзають хмари. О цій порі звідтам завжди насувається паволока. Уночі буде густий туман.

Зранку спина в Аравіси іще трішки нила, проте після снідання (а пустельник нагодував її вівсянкою зі сметанкою) дівчина почувалася цілком добре, отож старець дозволив їй устати з ліжка. Зайве й казати, що вона відразу подалася до коней, аби побалакати з ними. На ранок випогодилося і дворище нагадувало велику зелену чашу, по вінця залиту сонцем. Це місце дихало миром і спокоєм.

Гвіна одразу підбігла до Аравіси і ніжно плямкнула дівчину у щоку.

— А де Бругу? — поспитала Аравіса, коли вони розпитали одна одну, як самопочуття та як спалося.

— Отам, — носом показала Гвіна у протилежний кінець двору. — Може, ти підійдеш і порозмовляєш із ним? Бачу, з ним щось негаразд. Я не можу витягнути з нього і слова.

Вони рушили навпростець через двір і побачили Бругу. Він лежав, повернувшись до стіни, Звичайно, Бругу чув, як вони підходили, проте не повернув голови і не проронив ні слова.

— Доброго ранку, Бругу! — привіталась Аравіса. — Як ся маєш нині?

Кінь щось пробурмотів у відповідь, але ні Гвіна, ні Аравіса нічого не розчули.

— Пустельник каже, що Шаста, мабуть, устиг добратися до короля Люна, — вела далі Аравіса. — Здається, усі наші клопоти позаду. Бругу, скоро ми побачимо Нарнію!

— Я ніколи не побачу Нарнії, — глухо озвався Бругу.

— Бругу, любий, з тобою все гаразд? — стурбовано спитала Аравіса.

Бругу нарешті повернувся до них. Вигляд у нього був вельми похнюплений.

— Я повернуся до Калормену, — зітхнув Бругу.

— Що? — стенулась Аравіса. — Знову в неволю?!

— Так, — відповів кінь. — Це все, до чого я придатний. Як мені з’явитися поміж вільних коней Нарнії? Мені, що залишив кобилу, дівчину і хлопця на розтерзання леву, а сам пустився навтьоки, щоб урятувати власну шкуру!

— Ми теж утікали, — тихо сказала Гвіна.

— Шаста не втікав! — фуркнув Бругу. — Він побіг у правильному напрямку: назад. А мене пече сором. Я називав себе бойовим конем, вихвалявся, що брав участь у стількох битвах, і тут мене заткнув за пояс малий хлопчак… людська дитина, лошатко, яке ніколи не тримало в руках меча, ані не мало з кого брати приклад!

— Так, — кивнула головою Аравіса. — Я почуваюся так само. Шаста просто молодець. Бругу, я теж ставилася до нього зверхньо. Хлопець виявився хоробрішим за нас усіх. Та я гадаю, що ліпше зостатись і перепросити його, аніж повертатись до Калормену.

— Добре тобі говорити, — не погоджувався Бругу. Ти не зганьбилася, як я. Для мене усе втрачено.

— Мій добрий коню, — мовив пустельник (м’яка зарошена травиця робила нечутними його босі кроки, тому його помітили лише коли він заговорив), — ти не втратив нічого, окрім свого марнолюбства. Так-так, брате. Не прищулюй вух і не тріпай гривою. Якщо справді відчуваєш сором за свою поведінку, як казав, то послухай доброї ради. Поміж бідолашними безмовними кіньми тобі здавалося, що ти великий герой. Звичайно, ти сміливіший і розумніший за них — це неважко. Але в Нарнії таких, як ти, багато, тому там ти будеш звичайним конем, одним із багатьох. Тобі просто належить це усвідомити — і все буде гаразд. А тепер, друзі, ходіть зі мною: на вас чекає щось смачненьке.

Розділ 11. Несподіваний гість

Шаста вибіг за ворота і побачив перед собою пагорок, укритий травою та вереском. На маківці пагорка де-не-де росли дерева. Хлопець зараз ні про що не думав ані не знав, що робитиме далі. Він тільки біг, біг. Усе тіло гуло від утоми, У боці кололо, очі заливав піт, ноги запліталися і він перечіпався через каміняччя.

Час від часу траплялися дерева або галявини, порослі папороттю. Сонце зайшло за хмари, але прохолодніше не стало. День був сірий, задушливий, скрізь роїлися хмари мошок. Комашня рясно обліпила спітніле лице хлопця, та він уже не відганяв їх, бо весь час біг уперед.

Раптом до Шасти долинув звук сурми, але зовсім не такий, як у Ташбані. Цей заклик був веселий і радісний: ті-ро-то-то-го! Хлопець вибіг на широку галявину — й опинився серед гурми людей.

У першу мить Шасті здалося, що там хмара народу, але далі він начислив чоловік п’ятнадцять-двадцять. Усі були вбрані у зелені мисливські строї. Деякі ще сиділи у сідлах, инші спішилися і стояли поряд зі своїми кіньми. Один мисливець посеред галяви притримував за стремено верхового румака, а инший — опасистий веселун із рум’янцями на круглих щоках — саме збирався його осідлати. В його очах іскрились пустотливі бісики. Уявіть собі, це був щонайсправжнісінький король!

Щойно він побачив Шасту, то забув, що збирався сідати на коня, й широко розвів руки, щоб обійняти хлопця. Обличчя короля променилося посмішкою, а з грудей, мов із глибокої діжки, вихопився радісний басистий вигук

— Коріне! Сину мій! Де твій кінь? І що за лахміття на тобі? Що…

— Ні, — відсапнув Шаста, хитнувши головою, — я не Корін, не принц. Я… я… знаю, що схожий на нього… бачив його високість у Ташбані… Вам від нього вітання.

Король уважно глянув на хлопця. Обличчя його при цьому виражало безмежний подив.

— Ви — к-король Люн? — усе ще сапаючи, вимовив Шаста. І не чекаючи відповіді, повів далі:

— Королю… негайно… до Анварду… зачиніть браму… ворог… Рабадаш і дві сотні вершників.

— Ти можеш довести це, хлопче? — запитав хтось із королівської свити.