Хроніки Нарнії: Кінь і хлопчик - Льюис Клайв Стейплз - Страница 13

Ясно світив місяць. Шаста зауважив, що камінні темно-сірі силуети гробниць немовби витяглись і підсунулись ближче. Вони скидались на велетів у довгих хламидах і з каптурами на головах. Опинитися тут уночі саміському, за два кроки від могил… звісно, неприємно. Але виття долинало не з цвинтарища, а з пустелі. Шаста повернувся спиною до склепів (хоча йому ой як цього не хотілося) і пильним поглядом міряв безкрає піщане море. У цю хвилину пронизливе завивання прокотилося зовсім близько.

«Хоч би не леви», — подумав хлопець. Правда, ці звуки не дуже були подібні на рик, що його він чув тієї ночі, коли разом із Бругу стрів Аравісу і Гвіну. Це завивали шакали. Шаста цього не знав. А якби і знав, то навряд чи мав би велике бажання зустрітися із ними.

Виття пролунало ще раз, а тоді вдруге. «Їх там багато, — подумав хлопець. — Не знаю, що це за звірі, але вони зовсім близько».

Якби Шаста зараз був здатен діяти розсудливо, то він повернувся б, перейшов через цвинтарище і спустився до річки. Там мешкали люди і жоден хижак не посмів би поткнути туди носа. Але Шаста боявся духів. Ще раз опинитись поруч із цими велетенськими камінними склепами… ануж хто вистрибне звідтіля? Це було нерозумно, але Шаста волів зустрітися з хижаками, ніж із духами. Виття щораз наближалося, і хлопець уже зібрався дати драла… але в останню мить уздрів, що від пустелі відділилася якась величезна чорна пляма і рушила просто на нього.

У темряві Шаста не міг добре роздивитися. Та він бачив, що це звір, бо мав чотири лапи, а на голові метлялася грива. У цю хвилину звір несподівано зупинився, обернувся у бік пустелі і гучно рикнув. У гробницях безладно заметалася луна. Виття урвалося. У хлопця від переляку віднялися ноги. А звір саме повернувся до Шасти і взявся пильно його розглядати.

«Лев, Я так і думав, це лев, — запульсувало у голові хлопця. — Усе, мені гаплик. Ох і болітиме, о-ох. Швидше б уже кінець. Цікаво, що відбувається з людьми, коли вони умирають? О-о-ох! Він іде!» Шаста заплющив очі і міцно зціпив зуби, очікуючи, що зараз у нього уп’ються лев’ячі кігті і зуби.

Але… наступної миті щось тепле і м’яке обкрутилося довкола його ніг. Шаста відкрив очі і вигукнув:

— Ой, та воно зовсім не таке велике, як мені здавалося! Десь половина з того. Ба ні, ледве чверть. Гей, та це кіт! Мабуть, мені усе намарилось. Треба ж таке! А виглядало велике як кінь.

Отож чи примарився йому той великий звір, чи ні, але зараз побіля нього мостився таки кіт. Він уважно вивчав хлопця своїми великими зеленими незмигними очима.

— Ох, котику, — схлипнув розчулено Шаста, — як добре, що ти знову зі мною. А то мені таке приверзлося.

Хлопець улігся на пісок поруч, спиною притулившись до кота, — як увечері, коли вкладався спати. Невдовзі Шаста увесь зігрівся — і заспокоївся.

— Скільки житиму, ніколи більше не знущатимусь із котів, — мовив Шаста, звертаючись почасти до кота, почасти до самого себе. — Знаєш, якось я жбурляй каміння в одного старого шолудивого кота. Ой! Перестань!

Бо на ці слова кіт обернувся і добре дряпнув його по щоці.

— Гаразд, досить розмов, — потягнувся Шаста. Зрештою, ти й так не розумієш, що я кажу.

Хлопець задрімав.

Зранку, коли Шаста прокинувся, кота уже не було. Сонце підбилося височенько і пісок устиг розпектися. Хлопець звівся і протер очі. Його мучила спрага — язик, здавалося, присох до піднебіння. Пісок мінився під сонячним промінням — від яскравих поблисків боліли очі. З боку Ташбану до Шасти долинав ледь чутний гул великого міста, але тут панувала тиша. Хлопець повернув голову ліворуч і подивився на захід, аби сонце не сліпило очей. Там, ген на обрії, виднілися гори. Одна мала аж дві маківки. «Треба іти у тому керунку, казав крук, — подумав Шаста. Так, немає сумніву, це Пайр. Тоді чого марнувати час, поки усі позбираються?» І він ногою проорав у піску глибоку борозну у напрямі гори Пайр.

Ну а далі, ясна річ, треба було роздобути якісь харчі та пиття. Шаста підтюпцем пробіг через цвинтарище. У денному світлі гробниці виглядали майже буденно — хлопець навіть здивувався, що іще недавно так їх боявся. Шаста спустився до берега, а там попри річку тяглися поля і сади. Вряди-годи траплялися люди, але було їх негусто, бо кілька годин тому відчинили міську браму й усі селяни зраненька подалися до міста. Отож Шасті ніщо не перешкоджало учинити такий собі «рейд», як назвав би це Бругу. Хлопець заліз через пліт у сад і роздобув там три апельсини, диню, пару фіг і гранат. Після того Шаста пішов до річки, тримаючись, проте, на віддалі від мосту, досхочу напився, а далі скинув зі себе брудне манаття і пірнув. Хлопець-бо виріс побіля моря і плавати навчився, ледве зіп’явшись на ноги, тому не міг оминути такої нагоди. Потому виліз із води, влігся на траву і дивився на той берег, де височів Ташбан, сповнений величі та могуті. Раптом хлопець подумав, що за той час, коли він купався, друзі могли добратися до цвинтарища («…і підуть далі, без мене… може…»). Шаста схопився, притьмом натягнув на себе одяг та чимдуж пустився до цвинтаря. Доки добіг, то знову відчув таку спрагу, наче перед тим не пив водички і не купався.

Як це часто буває, коли ти сам і чогось чекаєш, то день тобі видається страшенно довгим. Звичайно, тоді у голові зринають різні думки, але врешті й вони наганяють нудьгу. Якийсь час Шаста думав про нарнійців, зокрема про Коріна. Цікаво, що було, коли виявилося, що хлопчисько, який ото лежав на дивані і чув усі їхні потаємні плани, зовсім не Корін? Страх як неприємно усвідомлювати, що тепер ті милі привітні люди матимуть його за шпигуна.

Сонце поволі сягло свого зеніту, а далі пересунулося на вечірній упруг, але біля Шасти нічого не відбувалося: ніхто так і не з’явився. Хлопець занепокоївся. І тут-таки втямив, що коли вони домовлялися про зустріч, ніхто не з’ясовував, скільки треба чекати. Не стовбичити йому отут ціле життя! Та й, гляди, невдовзі знову стемніє і — ще одна ніч серед гробниць? У голові хлопця роїлися усякі думки — купа різних планів, правда, усі ні до чого. Врешті Шаста вибрав найгірший варіянт. Він зачекає, заки стемніє, тоді піде до річки і поцупить стільки динь, скільки здужає підняти, а відтак подасться у напрямку гори Пайр. Напрямок визначатиме за борозною, яку ото вранці вижолобив на піску. Звісна річ, це було чисте божевілля, бо якби він прочитав стільки книжок про пустелю, як ви, то навіть мріяти не важився б про таку виправу. Але Шаста взагалі ніколи нічого не читав.

Так хлопець і сидів, сховавшись за гробницею. Та заки ще сонце сховалося за овидом, він побачив, що назустріч йому простує двоє коней. Від неймовірної радости його серце ледь не вистрибнуло із грудей, бо він упізнав Бругу та Гвіну. Проте наступної миті хлопець зіщулився від недоброго передчуття: не було Аравіси. Коней вів озброєний незнайомець, одягнутий досить добре, так, як одягались головні раби з домів могутніх шляхетних родів. Бругу та Гвіна більше не нагадували в’ючних шкап: вони були осідлані і мали на собі добротну збрую. Що б це могло означати?

«Пастка, не инакше, — промайнуло в голові у Шасти. — Певно, Аравісу схопили, добряче відшмагали, от вона все й розповіла. А ті лише чекають, аби я вийшов і заговорив до Бругу! А тоді хап мене — і все. Але якщо сидіти отут, то як знайти решту? Це ж єдина можливість. Ох, дізнатися б, що трапилось».

Шаста причаївся за гробницею, раз-у-раз полохливо озираючись. Він знав, що із двох бід треба вибирати меншу, та ніяк не міг вирішити — котру.

Розділ 7. Аравіса у Ташбані

А трапилося ось що. Коли нарнійці потягли Шасту зі собою, Аравіса залишилась сама з двома кіньми — які, до слова, повелися дуже мудро і мовчали, наче води у рот набравши. Дівчина ні на мить не втратила самовладання, а відразу підхопила вуздечку Бругу. Серце її бухало як молот, та зовні вона зберігала спокій. Як тільки нарнійські вельможі минули майдан, Аравіса спробувала було рушити далі. Але не встигла вона ступити й кроку, як наступний вістун («От надокучливі галайки», — подумала дівчина) уже кричав: «Дорогу, дорогу, дорогу! Дорогу тархіні Лазараліні!». І за цими словами з’явилось четверо озброєних рабів, а за ними четверо носильників, які несли на плечах розкішний паланкін. Під подувами вітру він тріпотів шовковими запиналами та видзвонював срібними дзвіночками. Вся вулиця сповнилася пахощами квітів та парфумів. За ношами йшли рабині у чудових шатах, а за ними конюхи, скороходи та инша челядь. І тут Аравіса припустилася першої помилки.