Подорож Досвітнього мандрівника - Льюис Клайв Стейплз - Страница 34

Вони побачили, як він повертає і поволі суне на захід, аж поки зовсім не зник з очей. Хоча Люсі й проронила кілька сльозинок, вона не почувалася настільки зле, як можна було подумати. Незвична ясність, тиша, гострий, пронизливий запах Срібного Моря, навіть саме відчуття якоїсь незвичної самотності — все це також було захопливим.

Їм не треба було веслувати, бо течія безперестанку несла їх на схід. Ніхто не спав і не їв. Цілу ніч і весь наступний день човен одноманітно плив на схід, а коли настав світанок третього дня, — з такою ясністю, що ані ви, ані я не були б здатні витримати її, навіть у темних окулярах — вони побачили перед собою дивне диво. Так, немовби між ними й небом виросла стіна — сіро-зелена, мерехтлива стіна. А на схід сонця вони дивилися крізь цю стіну, що сяяла веселковими барвами. Тепер вони побачили, що насправді стіна була довгою, високою хвилею — хвилею, яка зупинила свій рух в одному місці, як це можна часто помітити на краю водоспаду. Здавалося, стіна здіймається мало не на сотню метрів. І саме до цієї хвилі їх несла швидка течія. Можна було припустити, що вони думають про небезпеку, що їм загрожує. Але ні. Гадаю, що в їхній ситуації ніхто про це не подумав би. Бо саме тепер вони угледіли дещо не лише за цією хвилею, а й за сонцем. Якби їхній зір не був зміцнений водою Останнього Моря, вони б не побачили самого сонця. Але тепер вони могли чітко бачити і світанкове сонце, і те, що знаходилося поза ним: пасмо гір на сході. Гори були такими високими, наче самі або ніколи не бачили своїх верхівок, або забули про це. Ніхто не пам’ятав, чи на протилежному боці проглядалося небо. А гори, мабуть, насправді знаходилися за межами світу. Які-небудь інші гори, навіть якби вони мали бодай п’яту частину цієї висоти, вкривав би лід і сніг. Натомість ці тепло зеленіли, вкриті лісами та позначені водоспадами скільки сягав вгору погляд. І раптом зі сходу вдарив стрімкий вітер, накинувши пінисту шапку на гребінь хвилі і збуривши досі гладеньку воду навколо човна. Це тривало не довше секунди, але того, що цей порив приніс

із собою, жоден з трійці вже не забув. Він приніс запах і звук — звук музики. Едмунд і Юстас потім про це ніколи не хотіли розмовляти. Люсі могла лише сказати:

— Було враження, немовби ось-ось мало розірватися серце!

Тоді я запитав:

— Це було щось настільки сумне?

— Сумне? О, ні! — відповіла Люсі.

Ніхто в човні не мав сумніву, що там, за межами кінця світу, вони тоді побачили Країну Аслана.

В цю мить почувся скрип і човен вперся дном у пісок. Було надто мілко, щоби плисти далі.

— Це місце, — сказав Ріпічіп, — звідки далі я попливу вже сам.

Вони не намагалися його зупинили, бо тепер усе здавалося неминучим або таким, що вже колись відбувалося. Вони допомогли спустити на воду його маленьке човенце. Потім він зняв рапіру («Більше вона мені не знадобиться», — повідомив він) і закинув її далеко в лілійне море. Рапіра встромилася вістрям у дно, а її руків’я блимнуло серед квітів. Нарешті він попрощався, намагаючись при цьому зробити печальну гримасу, але насправді весь аж тремтів від щастя. Люсі — вперше і востаннє в житті — зробила те, що хотіла зробити завжди: взяла мишака на руки і міцно обійняла. Потім він схопив весло і хутко скочив до човенця, а течія одразу ж підхопила його й понесла за собою — чорну плямку серед білих лілей. Але на водяній стіні вже не було лілей: вона виглядала як гладенький, зелений схил. Човен стрімко набирав швидкість, аж нарешті з легкістю опинився на гребені гігантської хвилі. Якусь долю секунди діти бачили його силует з Ріпічіпом на самому вершечку. А потім він зник і відтоді ніхто, якщо не бажає поступитися правдою, не може сказати, чи бачив десь Ріпічіпа, войовничу мишу. Що ж до мене, то я вірю: він щасливо дістався до Країни Аслана й живе там дотепер.

Коли сонце піднімалось, панорама гірського пасма потойбіч зблідла і врешті-решт остаточно зникла. Велика хвиля залишилась, але за нею було видно лише блакитне небо.

Діти вийшли з човна і пішли по воді — не в напрямку хвилі, а на південь, залишаючи водну стіну по ліву руку. Я не зміг би сказати, чому вони так зробили: це було їхнє призначення. І хоча на борту «Досвітнього Мандрівника» вони почувалися, та й були, дуже дорослими, тепер щось змінилось. Вони взялися за руки, прошкуючи через лілійні поля. Вони забули про втому. Вода була теплою і з кожним кроком міліла. Нарешті вони опинилися на сухому піску, потім на травою — на розлогій рівнині з чудовою коротенькою травою, що росла майже на рівні Срібного Моря й ідеально гладенько простяглась у всіх напрямках.

Коли перебуваєш на такій ідеально пласкій рівнині, завжди здається, що попереду небо опускається, щоби з’єднатися з травою. Так було й тепер. Однак, йдучи отак собі зеленою рівниною, вони відчули, що тут небо справді опускається і з’єднується з землею. Перед ними виросла блакитна стіна — дуже світла, але справжня й масивна, що більше нагадувала скло, ніж щось інше. Незабаром вони переконалися в цьому.

Але між ними та підніжжям неба на зеленій траві лежало щось аж настільки сліпучо біле, що навіть їхні соколині очі ледь могли на це дивитись. Вони підійшли ближче і побачили біле ягня.

— Ходіть, сніданок чекає, - сказало ягня своїм солодким, молочним голосом.

Лише тепер вони помітили серед трави вогнище, на якому пеклася риба. Вони сіли і їли цю рибу, вперше за багато днів відчуваючи голод. І це була найкраща їжа, яку вони коли-небудь куштували.

— Скажи-но, ягнятку, — запитала Люсі, - чи сюдою веде дорога до Країни Аслана?

Не для вас, — відповіло ягня. — Для вас двері до Країни Аслана лежать у вашому власному світі.

— Що?! — закричав Едмунд. — То з нашого світу теж є дорога до Країни Аслана?

— До моєї країни можна дістатися з будь-якого світу, — сказало ягня, і після цих слів його білосніжність розквітла темним золотом, розміри раптово змінились і воно стало самим Асланом, який височів над ними і розсіював світло з пломенистої гриви.

— Ох, Аслане, — сказала Люсі, - чи ти розповіси нам, як дістатися твоєї країни з нашого світу?

— Я розповідатиму вам про це постійно, — сказав Аслан. — Але не скажу, наскільки довгим чи коротким буде цей шлях. Скажу вам лишень, що він пролягає через річку. Але не бійтеся цього, бо я — Великий Будівничий Мостів. А тепер ходіть, я відчиню небесні ворота і відправлю вас додому.

— Аслане, я маю до тебе прохання, — сказала Люсі. — Поки ми не пішли, скажи нам, коли ми знову повернемось до Нарнії? Прошу тебе, Аслане. І… ох, зроби так, щоб ми цього довго не чекали.

— Найдорожча моя, — сказав м’яко Аслан, — ти і твій брат уже ніколи не повернетесь до Нарнії.

— Ох, Аслане! — закричали одночасно Едмунд і Люсі голосами, сповненими розпачу.

— Ви вже надто дорослі, - сказав Аслан, — і тепер мусите бути ближчими до свого світу.

— Ти ж знаєш, що тут мова не про Нарнію, — плакала Люсі. — Тут мова про тебе. Ми не зустрінемось більше з тобою. Як нам тепер жити, якщо ми вже ніколи з тобою не стрінемось?

— Люба, але ж ми зустрінемось, — відповів Аслан.

— Чи ти… чи ти там також живеш? — запитав Едмунд.

— Живу, — відповів Аслан. — Але там я ношу інше ім’я. І ви повинні мене упізнати за цим іменем. Саме тому вам дозволили відвідати Нарнію. Завдяки тому, що ви трохи пізнали мене тут, вам буде простіше віднайти мене там.

— Чи Юстас теж сюди ніколи не повернеться? — запитала Люсі.

— Дитя моє, - сказав Аслан, — хіба ти справді хочеш про це знати? Ходіть, я відчиню вам браму в небі.

А потім все відбулося водномить: розійшлась, немов лаштунки, блакитна стіна, звідкись з неба линуло тривожне біле світло, діти відчули дотик Асланової гриви і його поцілунок на чолі, а потім — повернення до спальні в домі тітки Альберти в Кембриджі.