Подорож Досвітнього мандрівника - Льюис Клайв Стейплз - Страница 25

— А зараз, в ім’я Аслана, вперед! — закричав Каспіян. — Повільним, розміреним ходом. І нехай кожен зберігає тишу і тримається напоготові сприймати накази.

З тріском і стогоном «Досвітній мандрівник» рушив на веслах вперед. Люсі знаходилася високо у бочці на щоглі, тож змогла добре вловити момент, коли вони запливли в темряву. На корму ще світило сонце, а ніс уже повністю зник. Дівчинка бачила, як світло покидало корабель. Ще хвилину тому золотаву корму, синє небо та море заливало сонячним сяйвом, і от — море та небо зникли, і лише ліхтар на кормі, який раніше було важко зауважити, показував, де закінчується корабель. Перед ліхтарем Люсі бачила чорні рухомі обриси Дриніяна біля керма. Внизу два смолоскипи оприявлювали маленькі фрагменти палуби, виблискуючи на мечах та шоломах, а далі, на кубрику, блимав іще один острівець світла.

Над головою Люсі стримів вершечок щогли, який здавався крихітною освітленою плямою, що пливе собі самотою в безмежному мороці. Ліхтарі виглядали химерно й неприродно — так завжди буває зі світлом, коли запалюєш його у невідповідний час. А ще Люсі зауважила, що їй дуже холодно.

Ніхто не знав, як довго тривала ця мандрівка у темряві. Окрім рипіння залізних кочетів та плюскотіння весел ніщо не свідчило про їхній рух. Едмунд, стоячи на носі і вдивляючись перед собою, не бачив нічого, крім відблисків ліхтарів у воді. Відображене світло здавалось масним, а хвилі, що розходились від носа, — важкими, маленькими та неживими. Чим далі, тим дужче усі, крім веслярів, тремтіли від холоду.

Раптом нізвідки (оскільки відчуття напрямків тепер було розмитим) долинув крик — радше нелюдський, чи такий, що від неймовірного жаху втратив усі людські ознаки.

Каспіян спробував заговорити (в роті у нього пересохло), коли це раптом почувся пронизливий голос Рипічипа, що серед тиші звучав голосніше, ніж зазвичай.

— Хто це кричить? — пропищав мишак. — Якщо ворог, то ми вас не боїмося, а якщо друг, то ми навчимо ваших ворогів боятись.

— Змилуйтесь! — закричав голос. — Змилуйтесь! Навіть якщо ви лише ще один сон, будьте милосердні. Візьміть мене на борт. Візьміть, навіть якщо хочете мене вбити. Лише в ім’я милосердя — не зникайте, не покидайте мене у цьому жахливому краю.

— Де ви? — гукнув Каспіян. — Піднімайтесь на борт, ласкаво просимо.

Тоді тишу пронизав ще один крик — радості чи страху — і мандрівники почули, що у напрямку корабля хтось пливе.

— Приготуйтесь витягнути його, хлопці, - сказав Каспіян.

— Слухаємось, Ваша Величносте, — сказали моряки. Кілька чоловіків з линвами підійшли до лівого фальшборту, і ще один перехилився через борт, тримаючи смолоскип. Дике біле обличчя з’явилось у чорній воді, а тоді після нетривалого видряпування й шарпання десяток дружніх рук підняли незнайомця на палубу.

Едмунд подумав, що такого дикуна йому ще не доводилось бачити. Хоча він і не здавався дуже старим, його волосся було білою скуйовдженою куделею, обличчя вражало виснаженістю та змарнілістю, а з одягу на бідоласі висіло лише кілька мокрих шматів. Однак найбільше привертали увагу його очі: вони були розплющені так широко, що, здавалося, зовсім не мають повік, і дивилися з виразом агонії чи безмежного страху. У мить, коли ноги нещасного ступили на палубу, він сказав:

— Геть! Геть! Розвертайте корабель і втікайте геть! Веслуйте, веслуйте, рятуйте свої життя з цього зачаклованого берега.

— Назвіться, — сказав Рипічип, — і розкажіть, що то за небезпека. Ми не звикли втікати.

Незнайомець сполотнів від звучання голосу мишака, якого він раніше не зауважив.

- І все ж вам слід втікати, — задихаючись, мовив він. — Це острів, де збуваються сни.

— Я так довго шукав цей острів, — повідомив один з моряків. — Впевнений, якби ми тут висадились, я виявив би, що одружений з Ненсі.

— А я знову зустрів би живого Тома, — сказав інший.

— Дурні! — вигукнув чоловік, люто тупнувши ногою. — Саме такі балачки привели мене сюди — і краще б я потонув або ніколи не з’явився на цей світ. Чуєте, що я кажу? Це місце, де сни — сни, розумієте? — справджуються, стають реальністю. Не мрії, а сни.

На якихось півхвилини запала тиша, а тоді, голосно брязкаючи зброєю, вся команда ринулась до головного люку так швидко, як ніколи досі, і, всівшись за весла, вони почали гребти з небувалою силою, Дриніян вправно повертав кермо, а боцман відраховував найшвидший за всю історію мореплавства темп. А все тому, що упродовж цих тридцяти секунд кожен пригадав деякі зі своїх снів — тих, після яких страшно засинати знову, — і усвідомив, що ж воно таке: опинитися в краю, де ці сни збуваються.

І лише Рипічип стояв незворушний.

— Ваша Величносте, Ваша Величносте, — сказав він, — невже ви терпітимете цей заколот, оцю малодушність? Це ж паніка, це ж істерика!

— Веслуйте, веслуйте! — заволав Каспіян. — Рятуйте наші життя. Ми тримаємо курс, Дриніяне? Кажи що хочеш, Рипічипе. Існують речі, яким людина протистояти не здатна.

— Якщо так, то мені пощастило не бути людиною, — відповів Рипічип, неохоче вклонившись.

Люсі, котра стояла нагорі, дуже добре все чула. Несподівано і так яскраво, наче вона щойно прокинулась, їй пригадався один сон, який дівчинка щосили намагалась забути. То ось що було там, позаду, на острові, в темряві! На якусь мить їй захотілося зійти вниз на палубу, до Едмунда та Каспіяна. Та що б це дало? Якщо сни почнуть збуватись, Едмунд та Каспіян можуть перетворитися на щось жахливе, щойно вона до них наблизиться. Дівчинка вхопилась за край спостережної люльки на щоглі та спробувала опанувати себе. Вони докладали всіх зусиль, щоб повернутись до світла: за кілька секунд все буде гаразд. Але якби ж уже зараз все могло бути гаразд!

Хоча веслування створювало неабиякий шум, його однаково поглинала всеохопна тиша, що оточувала корабель.

Кожен знав: краще не нашорошувати вуха, не дослухатися до звуків з темряви. Проте припинити слухати вони не могли. Тож усім чулися різні речі — кожному свої.

— Чи чуєте ви такий звук, наче… наче величезна пара ножиць відкривається і закривається… отам? — запитав Юстас у Райнельфа.

— Тихо! — сказав Райнельф. — Я чую, як вони видряпуються по борту корабля.

— Воно якраз збирається вмоститись на щоглі, - мовив Каспіян.

— О! — вигукнув один з моряків. — Ось і ґонґи. Я знав, що вони зазвучать.

Каспіян, намагаючись нікуди не дивитись (особливо не озиратись назад), піднявся на корму до Дриніяна.

— Дриніяне, — тихо сказав він. — Скільки часу ми веслували? Я маю на увазі — веслували до того місця, де підібрали незнайомця?

— Приблизно п’ять хвилин, — прошепотів Дриніян. — А що?

— А те, що вибратися звідси ми намагаємось набагато довше…

Дриніянова рука на кермі затремтіла і з обличчя скотилась цівка холодного поту. Те саме спало на думку кожному на борту.

— Ми ніколи не виберемося звідси, ніколи не виберемось, — стогнали веслярі. — Він вибрав невірний напрямок. Ми плаваємо колами. Ми ніколи не виберемося.

Незнайомець, який лежав на палубі, згорнувшись калачиком, сів і вибухнув жахливим реготом, схожим на крик.

— Ніколи не виберемось! — заволав він. — Ось воно. Звісно. Ми ніколи не виберемось. Який же я дурень, що подумав, наче вони так легко мене відпустять. Ні, ні, ми ніколи не виберемось.

Люсі прихилила голову до поруччя і прошепотіла:

— Аслане, Аслане, якщо ти коли-небудь хоч трохи нас любив, надішли нам допомогу.

Темрява не розсіялась, однак дівчинка почала почуватися трохи (ледь-ледь, саму дещицю) краще.

У кожному разі з нами ще нічого не трапилось, — подумала вона.

— Дивіться! — почувся з носа корабля захриплий голос Райнельфа. Попереду з’явилась крихітна плямка світла, а тоді з неї на корабель упав широкий промінь. Він не розсіяв навколишнього мороку, однак усеньке судно виявилось освітлене ним, наче прожектором. Каспіян закліпав, роззирнувся і побачив дикі та застиглі обличчя своїх супутників. Усі дивилися в один бік: позаду кожного лежала його чорна, різко окреслена тінь.