Хроніки Нарнії: Небіж чорнокнижника - Льюис Клайв Стейплз - Страница 3

Поллі почала схилятися до думки, що насправді він, мабуть, не зовсім божевільний.

— То як, моя люба, хочеш перстеника? — звернувся дядько Ендрю до Поллі.

— Ви маєте на увазі одне із тих жовтих чи зелених кілець? — пожвавішала Поллі. — Як гарно!

— Не зелене! — відповів дядько Ендрю. — На жаль, зеленого персня віддати не зможу. Але я дуже радо, від усієї душі, подарую тобі один із тих жовтих. Підійди і приміряй.

Тепер Поллі остаточно позбулася страху і була переконана, що старий добродій зовсім не божевільний. Окрім того, всі ті перстеники випромінювали якусь дивну звабу. Дівчинка рушила до таці.

— Ага! Тепер я знаю, — вигукнула Поллі, — той джумкотливий звук долинає звідси. Здається, це перстені так бринять.

— Яка багата уява, моя люба, — засміявся дядько Ендрю. Сміх звучав досить природно, але Диґорі побачив нетерплячий, майже жадібний вираз його обличчя.

— Поллі! Не роби дурниць, — вигукнув хлопець, — нічого не чіпай!

Але було запізно: якраз коли він це вигукнув, Поллі торкнулася до одного із перстінців і — миттєво, без спалаху, без шуму і взагалі без будь-якого попередження — дівчинка зникла. Диґорі і дядько залишилися у кімнаті вдвох.

Розділ 2. Дигорі та його дядько

Це сталося так раптово, так ні на що не було схоже (бо навіть у нічних жахах із Диґорі не траплялося нічого подібного), що з переляку хлопець аж зойкнув. Дядькова рука негайно затулила йому рота.

— Цить! — зашипів дядько Ендрю йому на вухо. — Якщо почнеш галасувати, то почує мама. А ти знаєш, що може вчинити із нею переляк.

Як розповідав згодом Диґорі, від такої небаченої капості йому аж стало зле. Та, звісно, більше він не кричав.

— Отак ліпше, — мовив дядько Ендрю. — Ти міг би все зіпсувати. Коли вперше спостерігаєш чиєсь зникнення, воно справді вражає. Навіть я здригнувся, коли це сталося із морськими свинками — якраз минулої ночі.

— Отоді, коли Ви скрикнули? — спитав Диґорі.

— А ти чув? Сподіваюсь, ти не шпигував за мною?

— Певно, що ні! — обурено вигукнув Диґорі. — Але що сталося з Поллі?

— Привітай мене, мій любий хлопчику, — урочистим тоном промовив дядько Ендрю, потираючи руки, — мій експеримент завершився успішно. Дівчинка щезла… пропала… геть чисто зникла із цього світу.

— Що Ви з нею зробили?

— Я перемістив її… гм, так би мовити… в інше місце.

— Що це означає? — запитав Диґорі.

Дядько Ендрю вмостився у фотелі і сказав:

— Добре, я розповім тобі. Ти чув коли-небудь про стару пані Лефей?

— Якась двоюрідна прабабця чи хто, — спробував згадати Диґорі.

— Не влучив, — відповів дядько Ендрю. — Вона була моєю хрещеною. Отам на стіні її фото.

Диґорі обернувся і побачив вицвілу фотокартку: там була стара пані в чепчику. Тепер він пригадав, що бачив одного разу світлину тої пані: картка лежала у старій шухляді вдома у селі. Він запитав тоді маму, хто це, але мама, здавалося, не бажала розповідати про цю жінку. «Ця пані зовсім негарна, — подумав Диґорі, — хоча, зрозуміло, серед тих давніх фотокарток одна могла і не вдатися».

— Дядьку Ендрю, — запитав хлопець, — було… чи не було в ній чогось недоброго?

— Ну, — захихотів дядько Ендрю, — то залежить від того, що ти називаєш недобрим. Люди такі обмежені… Вона, звичайно, зробилася дуже дивною наприкінці життя і чинила такі дурниці… За що її і запроторили.

— У психлікарню, певно?

— О, ні, ні, ні, — обурено заперечив дядько Ендрю, — нічого подібного. Лише в тюрму.

— Стривайте, — вигукнув Диґорі, — а що ж вона натворила?

— А-ах, бідна жінка, — відповів дядько, — вона була зовсім немудра. Там було стільки гарних розмаїтих речей… нам не треба було всім захоплюватись… Вона завжди була доброю до мене.

— Послухайте, як це все стосується до Поллі? Я наполягаю, щоб…

— На все свій час, мій хлопче, — спокійно продовжував дядько Ендрю. — Перед смертю пані Лефей випустили, і я був одним із небагатьох, кому в останні місяці життя вона дозволяла приходити. Розумієш, вона зневажала простакуватих невігласів. Я також. Але ми обоє цікавились певними речами. За кілька днів до своєї смерті вона сказала мені, щоб я заліз до старого бюрка у її будинку, відчинив там потаємну шухлядку і приніс їй маленьку скриньку, яку там знайду. Коли я підняв ту скриньку, то відчув легке поколювання у пучках. Щось підказало мені, що в моїх руках опинилась якась велика таємниця. Старенька віддала її мені, але взяла з мене слово: як тільки вона помре, я спалю ту штуку, не відкриваючи, здійснивши при цьому певний обряд… Тієї обіцянки я не додержав…

— Так ось, це було дуже негарно з Вашого боку, — сказав Диґорі.

— Негарно? — здивовано перепитав дядько Ендрю. — Ну звичайно, ти ж вважаєш, що маленькі хлопчики мають дотримуватися своїх обіцянок, правда? Дійсно: дуже справедливо і дуже правильно. Я теж так гадаю і радий, що ти цього навчився. Але мусиш зрозуміти, що правила такого роду, хай якими чудовими вони є для маленьких хлопчиків, челяді, жінок… і взагалі для всіх людей… не можуть слугувати мірилом для вдумливих студентів, великих мислителів та мудреців. Ні, Диґорі, люди мого ґатунку, люди, що пізнали вищу мудрість, є вільними від звичайних правил… і від звичайних задоволень теж. Наша доля, мій хлопче, висока і самотня.

Допоки дядько Ендрю це виголошував, то виглядав таким поважним, шляхетним, таємничим, що Диґорі якусь мить справді вірив: дядько повідає щось хороше. Та лиш хлопець пригадав той паскудний вираз на його обличчі перед зникненням Поллі, то відразу збагнув, що ховається за тими пишними фразами. «Все це лише значить, — подумав собі хлопець, — що він гадає, ніби може чинити все, що йому заманеться, аби досягнути того, чого прагне».

— Звичайно, — продовжував дядько Ендрю, — я довго не насмілювався відчинити скриньку, бо розумів, що у ній може критися щось дуже небезпечне. Що ж до моєї хресної, то вона була просто-таки визначна жінка. Кажу тобі, вона була останньою зі смертних у цій країні, в чиїх жилах текла кров феї. (Вона розповідала мені, що в той час жили ще дві, крім неї. Одна була герцогинею, а друга — звичайною двірничкою.) Справді, Диґорі, можливо, зараз ти спілкуєшся з останнім чоловіком, що є похресником феї. Отак-то. Будеш мати що згадувати, коли сам постарієш.

«Б'юсь об заклад, вона була недоброю феєю,» — подумав Диґорі і додав уголос:

— Ну а що з Поллі?

— Та що ти затявся на своєму! — вибухнув дядько Ендрю. — Ніби воно щось значить. Але продовжимо. Першим моїм завданням, без сумніву, було оглянути саму скриньку. Вона виявилася дуже старовинною. Але я вже тоді знав достатньо, аби дошолопати, що вона не належала ні грекам, ані стародавнім єгиптянам, ані вавилонянам чи хеттам, чи навіть китайцям. Вона була древніша за усі ці народи. О, то був величний день, коли я врешті пізнав істину. Скринька належала атлантам. Вона потрапила до нас із затонулого острова Атлантида, а це означає, що вона на цілі століття старша за будь-які рештки кам'яного віку, знайдені у Європі. До того ж, вона була зроблена без отого грубого несмаку, як тамті. У ті страшенно віддалені від нас віки Атлантида вже розвинулася у велику цивілізацію, що мала палаци, храми та освічених людей.

Він на мить зупинився, немов очікуючи, що Диґорі щось скаже. Та у хлопця з кожною хвилиною наростала відраза до дядька, отож він просто мовчав.

— Тим часом, — продовжував дядько Ендрю, — я прикладав немалих зусиль для вивчення інших напрямків магії (однак розводитися про них перед дитиною, гадаю, недоречно). Пізнавши ці науки, я прийшов до чудової ідеї щодо речей, які мали бути у тій скриньці. Шляхом багатьох дослідів я звузив коло пошуків. Мені довелося познайомитися із кількома…гаразд, кількома до біса підозрілими особами і пройти через кілька дуже неприємних ви-проб. Саме тоді я посивів. За задоволення стати магом треба було заплатити. Моє здоров'я підірвалось остаточно. Проте я досяг успіху. Нарешті я дійсно пізнав.