Хроніки Нарнії: Небіж чорнокнижника - Льюис Клайв Стейплз - Страница 19

— Ні, ми не салата, чесно, не салата, — поспіхом заперечила Поллі. — Ми зовсім не смачні.

— Ти диви! — здивувався кріт. — Вони вміють розмовляти. Хто коли чув про салату, яка розмовляє?

— Напевно, вони є другим жартом, — припустила галка.

Пантера, що саме вмивала мордочку, зупинилась на мить і незворушно протягнула:

— Ну, якщо навіть так, то до першого їм далеко. Принаймні я не бачу в них чогось надто кумедного.

Вона широко позіхнула і продовжила вмиватися.

— Будьте ласкаві, — озвався знову Диґорі. — Я дуже поспішаю. Я хочу побачити лева.

А візник поміж тим увесь той час намагався потрапити на очі Перчику. Врешті йому це вдалося.

— Ну, нарешті, Перчику, старий друзяко, — сказав він. — Ти ж мене знаєш. Ти не збираєшся від мене відцуратися, правда?

— Гей, коню, про що ця річ торочить? — поцікавилось декілька голосів.

— Ну, — дуже повільно протягнув Перчик, — я точно не знаю. Я собі так гадаю, що багато з нас ще не знають достатньо про щось інше. Але мені видається, що я вже колись бачив річ, подібну до цієї. В мене є відчуття, що я жив ще десь… чи був ще кимось… перед тим, як Аслан пробудив нас усіх кілька хвилин тому. Все воно дуже переплуталося у моїй голові. Як сон. Але у тому сні були речі, схожі на цих трьох.

— Що? — розгубився візник — Не знаєш мене? Мене, який бувало увечері приносив тобі теплі запарені висівки, коли ти нездужав? Мене, який старанно обтирав тебе з ніг до голови? Мене, який ніколи не забував укривати тебе попоною, якщо ти вистоював на холоді? Не хочу думати про тебе так погано, Перчику.

— Так, пам'ять починає повертатися до мене, — задумливо промовив Перчик. — Так. Дай мені трохи подумати. Так, ти чіпляв страшну чорну штуку позад мене, а потім хльостав мене, щоб я біг. Я тягнув те чорне одоробло і воно завжди гучно тарахкотіло.

— Послухай, але ж то були наші заробітки, — благально заперечив візник. — Як твої, так і мої. Якби не було батога і роботи, то у нас не було б ні конюшні, ні сіна, ні теплого пійла із запареними висівками, ані вівса. Бо ти ласував вівсом, коли я міг собі це дозволити. Ніхто ж бо цього не може заперечити.

— Овес? — перепитав кінь, нашорошивши вуха. — Так, щось таке пригадую. Я пригадую все більше і більше. Ти завжди сидів десь високо позаду мене, а я завжди біг уперед, тягнучи тебе і ту чорну штуку. Так, я весь час працював.

— Влітку я завжди шкодував тебе, — продовжував візник. — Мені ж було прохолодно сидіти, а от у тебе була гаряча пора. Але взимку, старий, коли ти грівся, я, сидячи нагорі, мав ноги зимні як лід, лице шмагав колючий вітер, а руки так дубіли, що ледве могли втримати віжки.

— То була сувора, жорстока країна, — промовив Перчик. — Там не було трави. Всюди лише тверде каміння.

— Суща правда, друже, суща правда, — підхопив візник. — То був жорсткий світ. Я завжди казан, що та бруківка не для коней. Чисте божевілля, от що. Вона подобалася мені не більше, ніж тобі. Ти був сільським конем, і я був селянином. Удома звик був співати в хорі. А те життя було не для мене.

— О, даруйте, прошу вас, — утрутився Диґорі, — чи неможна швидше? Лев відходить далі й далі, а мені так треба поговорити з ним про одну дуже важливу справу.

— Послухай-но, Перчику, — звернувся візник до коня, — цей молодий панич узяв собі до голови, що мусить по-балакати про щось із левом. Поклич Аслана. Або, може, ти дозволиш хлопцеві вилізти на тебе — він зробить це дуже обережно — і домчиш його до лева? А ми з дівчинкою підемо услід за вами.

— Вилізти? — перепитав Перчик. — О, тепер я згадав, це означає сісти на мою спину. Пригадую малюка з вашого двоногого племені, який колись полюбляв це робити. Він іноді мав при собі маленькі тверді прямокутні шматочки чогось білого і пригощав мене. На смак вони були… о, чудові, солодші за траву.

— А, то був цукор, — здогадався візник.

— Перчику, будь ласка, — благав Диґорі, — ну дозволь мені сісти на тебе і відвези до Аслана.

— Гаразд, я не заперечую, — відповів кінь, — на цей раз хай уже. Залізай.

— Старий добрий Перчик, — лагідно промовив візник. — Давайте, паниченьку, я допоможу Вам вилізти.

Диґорі миттю опинився у Перчика на спині. Хлопець цілком зручно вмостився і без сідла, бо раніше їздив так на власному конику.

— А тепер вйо, Перчику, поїхали, — нетерпеливився Диґорі.

— Чи не лучилося тобі прихопити кавальчика тої білої смакоти? — поспитав кінь.

— Шкода, не маю, — відповів Диґорі.

— Ну що, на те нема ради, — зітхнув кінь і вони помчали.

У цю мить великий бульдог, який від початку пильно принюхувався і приглядався, промовив:

— Погляньте: чи оце не ще одна така ж дивна, як ті, істота… онде біля річки, під деревами?

Після його слів усі звірі подивилися у той бік і побачили дядька Ендрю, який тихесенько причаївся поміж рододендронами. Він сподівався, що його не зауважать.

— Уперед! — вигукнуло декілька голосів. — Побігли, довідаємось, що й до чого.

Отож, у той час як ув однім керунку Перчик шпарко мчав Диґорі, а Поллі з візником пішки доганяли їх, більшість звірів, із ревом, гарчанням, вуркотінням та іншими різноманітними звуками, що виражали веселе зацікавлення, рушила до дядька Ендрю.

А тепер мусимо повернутися трохи назад, щоб пояснити, як усе це виглядало з точки зору дядька Ендрю. Те, що діялося, не справило на нього жодного враження, на-противагу до візника з дітьми. Бо те, що Ви чуєте й бачите, багато в чому залежить від того, де Ви стоїте, а також від того, що Ви за людина.

З того часу, як уперше з'явилися звірі, дядько Ендрю відступав усе глибше і глибше у хащі. І, звісно, бачив звірів звідти дуже погано. Та насправді його мало цікавило, що вони всі там роблять, окрім того, чи не збираються часом на нього напасти. Як і чаклунка, дядько Ендрю був страшенно практичний. Те, що Аслан вибирав по парі із кожного виду, він просто не помітив. Усе що він бачив (або вважав, що бачить), то це багато небезпечних звірів, які знічев'я тинялися неподалік. Його хіба цікавило чому інші звірі не подалися геть від великого лева.

Коли настала велика мить і звірі заговорили, дядько Ендрю пропустив найголовніше, і то з досить цікавої причини: коли лев почав співати, а довкруж іще панувала суцільна темрява, до дядька таки дійшло, що той звук був піснею, та він незлюбив її всією душею. Пісня збурила в ньому щось таке, чого він не хотів ані обдумувати, ані відчувати. А коли зійшло сонце і відкрилося, що співець — це лев («лише лев», мовив дядько сам до себе), то з усією можливою наполегливістю став переконувати себе, що це не спів, що це ніколи не було співом… хіба рикання, яке можна почути від будь-якого лева у зоопарку нашого світу. «Ну звісно, це не міг бути спів, — думав він. — Мені, певно, примарилося. Треба позбирати докупи свої нерви. Хто коли чув про співучого лева?» І що довше та дивовижніше співав лев, то настирливіше дядько Ендрю намагався переконати самого себе у тому, що чує лише рикання. Власне, найнеприємніше у спробі зробити себе дурнішим, аніж Ви є насправді, полягає в тому, що дуже часто це таки виходить. Дядькові Ендрю, зокрема, вдалося, і далі він нічого, крім рику, в Аслановій пісні не чув, ба навіть якби й захотів, то вже не зміг би сприйняти чогось іншого. Коли лев нарешті заговорив і промовив: «Нарніє, пробудись», — дядько Ендрю не розібрав жодного слова, бо знай чув своє. Звірі заговорили у відповідь, а до дядька долинало лише гарчання, воркотання, валування та завивання. Далі вони розреготалися, — так, уявіть собі — для дядька ж Ендрю це було гірше, ніж будь-що із того, що трапилося досі, бо такого страхітливого та кровожерливого ревиська голодних розлючених звірюк він ніколи не чув за всеньке своє життя! А тут іще, відчуваючи жах і безсилий гнів, побачив трьох людей, які саме вибиралися на відкриту місцину, аби здибатися там із тваринами.

«Телепні! — промовив він сам до себе. — Тепер ті тварюки з'їдять перстені разом із дітиськами і я ніколи не зможу повернутися додому. Що за егоїстичне щеня, той Диґорі! А й решта не ліпші. Якщо їм байдуже власне життя, то це їхня справа. А як же я? Вони, вочевидь, про це не подумали. Ніхто ж не подумав про мене».