Выбери любимый жанр

Выбрать книгу по жанру

Фантастика и фэнтези

Детективы и триллеры

Проза

Любовные романы

Приключения

Детские

Поэзия и драматургия

Старинная литература

Научно-образовательная

Компьютеры и интернет

Справочная литература

Документальная литература

Религия и духовность

Юмор

Дом и семья

Деловая литература

Жанр не определен

Техника

Прочее

Драматургия

Фольклор

Военное дело

Последние комментарии
оксана2018-11-27
Вообще, я больше люблю новинки литератур
К книге
Professor2018-11-27
Очень понравилась книга. Рекомендую!
К книге
Vera.Li2016-02-21
Миленько и простенько, без всяких интриг
К книге
ст.ст.2018-05-15
 И что это было?
К книге
Наталья222018-11-27
Сюжет захватывающий. Все-таки читать кни
К книге

Хроніки Нарнії: Небіж чорнокнижника - Льюис Клайв Стейплз - Страница 12


12
Изменить размер шрифта:

— О, здивовано промовив Диґорі, — Добре, добре, вибач, будь ласка. Я дійсно дуже шкодую, що так сталося у тій кімнаті з фігурами. Справді, вибач. А тепер, будь така добра, повертайся. Я опинюся у страшенній скруті, якщо ти не прийдеш.

— Не думаю, що це може тобі чимсь загрожувати. Це ж для пана Кеттерлі приготоване розпечене крісло чи лід у ліжку, хіба ні?

— Не в тому справа, — заперечив Диґорі. — Я хвилююся за маму. Уяви собі, що ця істота входить до неї у кімнату… Мама може перелякатися до смерті.

— Так, справді, — погодилась Поллі зовсім іншим тоном. — Добре, ми укладаємо мир. Я повернуся назад, як тільки зможу. Але зараз мені треба йти.

І вона поповзла крізь маленькі дверцята в тунель. Цей темний простір поміж балками, що кілька годин тому здавався таким таємничим та до трему цікавим, зараз виглядав зовсім буденно.

А зараз ми мусимо повернутися до дядька Ендрю. Його бідне старе серце геть вистрибувало з грудей, коли він, похитуючись і обтираючи носовичком чоло, спускався сходами з горища. Далі він зайшов до своєї спальні, що містилася на поверх нижче, замкнувся зісередини і відразу почав намацувати у шафі для одягу пляшку та шклянку, які переховував там од тітоньки Летті. Дядько налив собі по вінця якогось гидкого дорослого напою і вихилив одним духом. Потім глибоко зітхнув.

— Чесне слово, — сказав він сам до себе, — мене просто калатає. Я розчавлений! І це в мої роки!

Він налив собі вдруге і теж вихилив. Потім почав переодягатися. Ви ніколи не бачили подібного вбрання, проте я ще таке пам'ятаю. Дядько Ендрю одягнув високого сліпучого накрохмаленого комірця, що змушував тримати підборіддя весь час високо піднятим. Далі дістав білу гаптовану камізельку. На грудях камізельку прикрашав ланцюжок золотого годинника. Потім одягнув найкращого сюртука, що служив йому тільки на весілля та похорони, вийняв парадного циліндра і здмухнув із нього невидимий порох. На скрині стояла ваза з квітами (її поставила туди тітонька Летті). Дядько Ендрю висмикнув одну квітку і запхав її у петлицю сюртука. З маленької шухлядки вийняв чистий носовичок (таких гарних тепер не купиш) і скропив його кількома краплями парфумів. Далі взяв своє пенсне із товстою чорною стрічкою, почепив його на носа і подивився на себе в дзеркало.

Як відомо, діти часто роблять всілякі дурниці, але й дорослі чинять свої. В цю мить дядько Ендрю став дурним у дуже дорослий спосіб. Зараз, коли чаклунки не було поряд у кімнаті, він швидко забув, як вона його налякала і думав лише про її дивовижну красу. «З біса гарна жінка, сер, з біса гарна жінка. Досконале створіння», — бурмотів раз-у-раз до себе. До того ж, він якось примудрився забути, що це діти привели за собою оте «досконале створіння», ба більше: йому втелющилось у голові, що саме він, власною персоною, за допомогою своєї магії викликав її з незвіданих світів.

— Ендрю, мій хлопчику, — заворкотав він сам до себе, вихиляючись перед дзеркалом, — ти диявольськи добре, як на твій вік, збережений парубок. Показний, ставний чоловік, сер.

Бачите, старому бевзеві приверзлося, що чаклунка закохана в нього. Напевно, до цього призвели ті дві шклянки, а ще його найкраще вбрання. У кожному разі, він був марнославний як півень. Через марнославство власне і став чорнокнижником.

Він одімкнув двері, зійшов донизу, послав служницю по бричку (в ті часи кожен мав достатньо обслуги) і заглянув до вітальні. Там, як він і сподівався, побачив тітоньку Летті. Вона саме лагодила матрац. Матрац лежав на підлозі біля вікна, а тітонька Летті навколішки стояла на ньому.

— Ах, Летиціє, люба моя, — замуркотів дядько Ендрю, — я… ах… повинен піти. Позич-но мені зо п'ять фунтів, і будеш гарною дічинкою.

(«Дічинка» — саме так він вимовляв слово «дівчинка».)

— Ні, Ендрю, любий, — відповіла тітонька Летті спокійним, твердим голосом, не підводячи голови від своєї роботи, — я вже тобі сотню разів говорила, що не позичатиму тобі грошей.

— Але зараз, благаю, не будь такою нестерпною, моя люба дічинко, — скрикнув дядько Ендрю. — Це дуже важливо. Ти поставиш мене у дуже скрутне становище, якщо відмовиш.

— Ендрю, — промовила тітонька Летті, дивлячись йому просто у вічі, — я дивуюся, як у тебе вистачає нахабства просити у мене гроші.

За тими словами крилася стара і нудна історія, що тяглася між дорослими. Вам достатньо знати лише, що дядько Ендрю своїм «керуванням бізнесовими справами Летті, задля неї, звичайно ж», байдикуванням упродовж цілого життя, величезними рахунками за бренді та сигари (які тітонька Летті змушена була щоразу оплачувати) зробив її значно біднішою, ніж вона була тридцять років тому.

— Моя люба дічинко, — правив своєї дядько Ендрю, — ти не розумієш. Я матиму сьогодні цілком непередбачувані витрати. Мені доведеться декого розважати. Годі вже, не будь такою занудою.

— І кого ти, на милість, збираєшся розважати, Ендрю? — спитала тітонька Летті.

— Е… щойно до нас прибув винятково видатний гість.

— Видатна брехня, — відрубала тітонька Летті. — За останню годину ніхто не дзвонив.

І в цю мить двері до кімнати раптом розчахнулися навстіж. Тітонька Летті озирнулася і зі здивованням уздріла на порозі незвичайну жінку, розкішно одягнуту, з оголеними руками та блискучими очима. То була чаклунка.

Розділ 7. Що трапилося перед дверима

— Гей, рабе, скільки я маю чекати на мою колісницю? — загриміла чаклунка.

Дядько Ендрю аж присів від страху. Тепер, коли вона опинилася поряд, усі немудрі думки, що вроїлися йому перед дзеркалом, умить вивітрили. Тітонька Летті відразу підвелася з колін і вийшла на середину кімнати.

— І хто ж ця молода особа, Ендрю, можна довідатись? — крижаним тоном запитала тітонька Летті.

— Видатна чужоземка… д-дуже важлива п-персона, — затинаючись, промимрив дядько Ендрю.

— Дурниці! — відрізала тітонька Летті, а потім, обернувшись, до чаклунки:

— Ану геть із мого дому негайно, ти, безсоромнице, або я пошлю за поліцією!

Тітонька Летті гадала, що чаклунка належить до мандрівного цирку, — тітонька ж ніколи не схвалювала вигляду оголених рук.

— Що це за одна? — спитала Джейдіс. — Опустись на коліна, нікчемо, перед тим як я розпорошу тебе.

— Тільки без міцних висловів у моєму домі, якщо Ваша ласка, молодичко, — спокійно відповіла тітонька Летті.

У ту ж мить, як здалося дядькові Ендрю, королева, немов пружина, випросталася на весь свій велетенський зріст. З її очей посипалися іскри: гнівним жестом вона викинула вперед руку і водночас викрикнула якесь закляття, яке пролунало дуже моторошно. Це були ті самі слова, які зовсім недавно перетворили на пил велику браму палацу в Черні. Але — нічого не сталося, хіба лишень тітонька Летті, міркуючи, що ті моторошні слова були вимовлені англійською мовою, сказала:

— Я так і думала: ця жінка п'яна. П'яна! Вона навіть не може виразно говорити.

Це, певно, була жахлива мить для чаклунки, коли вона раптом усвідомила, що її здатність перетворювати людей на порох, що ніколи не підводила у її власному світі, у нашому світі і не збиралася проявлятись. Але чаклунка ні на секунду не втратила голови. Довго не роздумуючи над невдачею, вона стрибнула вперед, ухопила тітоньку Летті за шию і попід коліна, піднесла її над головою так легко, немовби тітка була не важчою за ляльку, і жбурнула через кімнату Коли тітка Летті «у польоті» розтинала повітря, на порозі з'явилася служниця (якій випав на диво насичений подіями ранок) і сповістила:

— Сер, коли Ваша ласка, прибув кеб.

— Поведеш мене далі, рабе, — звернулася чаклунка до дядька Ендрю. Той почав було белькотіти щось про «прикре насильство… справді, треба протестувати», та від одного погляду Джейдіс занімів. Вона потягла його з кімнати і виволокла з будинку. Диґорі збігав сходами саме в ту мить, як за ними грюкнули вхідні двері.