Брестська Унія. 1596 - Сорока Юрій В. - Страница 8

Окрім амбіцій римського папи й Константинопольського патріарха, Велика Схизма була породжена нерівним статусом церков у Західній та Східній Римських імперіях. Відсутність централізованої влади у Західній імперії сприяла посиленню ролі римського папи у політичному житті країни. У Східній імперії патріарх був підпорядкований імператору — главі церкви. Тобто можна стверджувати, що Римська церква була політично більш незалежною за Константинопольську кафедру, що посилювало в її духовенства відчуття переваги над Східною церквою. Особливості історичного розвитку і функціонування Західної та Східної церков теж зумовили відмінності у церковній догматиці, церковній організації, богослужінні. Тому, скоріш за все, розкол 1054 року лише організаційно оформив розбіжності, які століттями існували між християнськими церквами.

Саме від тих подій взяло свій початок протистояння православної і католицької церков, яке протягом багатьох сторіч змушувало християн вступати в збройні сутички між собою, було визначною сторінкою у політиці багатьох держав і надихало на боротьбу з «єрессю» сотні й сотні духовних діячів. Взаємні екскомунікацїї, висунуті ще у 1054 році, були анульовані лише за 900 років, а саме у 1956 році, римським папою Павлом VI і Константинопольським патріархом Афінагором. Це відбулось під час їхньої зустрічі на Другому Ватиканському Соборі. І хоча екскомунікація, видана кардиналом Гумбертом, до того часу вже вважалась недійсною, такий жест доброї волі являв собою важливий крок до відновлення спілкування між Римом і Константинополем.

Отже, як ми можемо бачити, мотиви, які призвели до Брестської унії, були приховані у глибині сторіч, але до кінця XVI століття проблема розколу церков не втратила своєї гостроти. І особливо це було відчутно на теренах Речі Посполитої, де до релігійного чинника домішувався й соціально–політичний. Тож спроби об'єднати християнські конфесії в єдину церкву тут почалися ще задовго до 1596 року.

Спроби поєднання католицької й православної церков у польсько–литовській державі XIV–XVI сторіч

Напевно, від початку зближення католицького Королівства Польського й переважно православного Великого князівства Литовського в обох державах проводились спроби поєднати те, що було роз'єднано ще від часу Великої Схизми, тобто провести злуку католицької і православної церков. Але, як ми вже зазначали, усі ці спроби незмінно натикались на протиборство конфесій, котре, у свою чергу, давало привід для національного протистояння між поляками, з одного боку, й українцями та білорусами — з другого. Після того як Владислав II Ягайло прийняв католицьку віру, православна церква, що з часів Київської Русі звикла бути головною й державною церквою, швидко почала втрачати вплив на політичне життя Великого князівства Литовського й набула статусу такої, котру у державі просто терплять, віддаючи перевагу католицькій церкві. Можливо, у Римі навіть мали плани з часом зовсім знищити грецький обряд на українських землях, але, як показав час, замінити православні кафедри католицькими єпископствами було неможливо, не викликавши цілої череди бунтів і, можливо, навіть масштабної громадянської війни у Великому князівстві Литовському. Тож, розмістивши католицькі приходи паралельно з православними, на землях, відібраних у деяких православних єпархій, у Римі почали міркувати, як зробити так, щоб православна церква перейшла під управління папського престолу.

Перша спроба врегулювати це питання, якщо не враховувати Кревської унії 1385 року, була зроблена в місті Констанца, розташованому в Західній Німеччині. Саме там відбувався від 16 листопада 1414 року до 22 квітня 1418–го XVI Вселенський собор. Головним завданням, що його ставив перед собою Собор, було подолання наслідків великого розколу церкви 1054 року.

Варто зауважити, що в той час католицька церква переживала не найкращі часи. Вона перебувала у глибокій кризі. Справа навіть дійшла до того, що папським престолом намагались правити одночасно троє пап. Під час проведення Собору усіх трьох пап, а саме Іоанна XXIII, Григорія XII та Бенедикта XIII, було позбавлено цих титулів. Григорію XII запропонували звання кардинала, Іоанн XXIII утік із Собору, але пізніше був заарештований і силоміць позбавлений влади, а Бенедикта XIII довелося позбавити папської тіари заочно, оскільки дістатися до Авіньйона, де він перебував, було не в компетенції Вселенського собору. Замість них обрали єдиного папу римського. Ним став кардинал–диякон з італійського міста Сан–Джорджіо–ін–Велабро, Оддоне Колонна, який отримав ім'я Мартін V.

Під час роботи Собору також ухвалили, що він має владу, даровану самим Ісусом Христом, і всі, не виключаючи навіть Константинопольського патріарха й римського папи, мають підкорятись його рішенням. Окрім іншого, Констанцький собор пам'ятний радикальними рішеннями, прийнятими проти руху Реформації, й стратою під час його роботи, 6 липня 1415 року, чеського проповідника й прихильника Реформації Яна Гуса. І хоч безпосередньо українських реалій наслідки роботи Собору мало торкнулися, рух до унії православної й католицької церков було розпочато.

Наступним із багатьох кроків, що врешті привели до Брестської унії, став Базельський собор католицької церкви, який проходив з 1431 по 1449 рік в швейцарських містах Базелі й Лозанні. Собор був скликаний римським папою Мартіном V для реформування церкви, врегулювання військового конфлікту з послідовниками Яна Гуса в Чехії і возз'єднання Західної та Східної церков. Незважаючи на те, що через раптову смерть папи Мартіна V Собор перетворився на арену запеклої боротьби за папський престол, реальні кроки зі зближення між західною та східною гілками християнської церкви все ж було зроблено. Окрім цього, Базельський собор підтвердив рішення Констанцького собору про верховенство Вселенського собору над папою і патріархом, оголосив про скасування ряду поборів на користь папської курії, а також про регулярне скликання провінційних соборів і свободи церковних виборів. Слід зазначити, що Базельський собор, незважаючи на намагання зблизити Рим і Константинополь, приділив більше уваги подоланню кризи в католицькій церкві і боротьбі з рухом Реформації.

Наступним став Флорентійський собор, який розпочав роботу у Флоренції 1438 року, а завершився в Римі 1445 року. Результатом роботи Собору стало вже цілком реальне зближення католицької й православної церков. Була навіть проголошена так звана Флорентійська унія. Її уклали у Флоренції 1439 року за умов визнання верховенства папи, а також прийняття догм католицького віровчення. Церква, котра мала з'явитись після Флорентійської унії, зберігала обряди Східної християнської церкви. Від попередніх Соборів Флорентійський відрізняло й те, що у його роботі активну участь брали представники православної церкви. Причиною такої активності, безумовно, слугувало значне посилення впливу османських племен, котрі з кожним роком становили дедалі більшу загрозу існуванню Візантійської імперії і, як наслідок цього, православної церкви. На деякий час було забуто суперечки й вирішено об'єднати зусилля з католицьким Заходом задля того, аби вистояти під ударами мусульман.

Однак навіть такі заходи не вберегли Константинополь. Як відомо, існувати Візантійській імперії судилося недовго — уже в 1453 році вона впала під ударами турецького султана Мехмета II, тож зрештою для Константинополя рішення Флорентійської унії залишилися здебільшого на папері.

На відміну від Візантійської імперії, для Великого князівства Литовського й України робота Флорентійського собору мала практичне значення. Саме на цьому Соборі заявив про себе київський митрополит Ісидор, який приїхав до Флоренції як представник Руської православної церкви. На засіданнях Собору у Феррарі, а згодом у Флоренції, митрополит став на бік папи римського й підписав соборне визначення церков. Від папи Ісидор одержав сан кардинала й звання «легата від ребра апостольського» для всіх північно–східних країн. Дорогою додому, в Будині, Кракові та Львові, київський митрополит повідомляв про з'єднання церков і проводив православні літургії у католицьких храмах. Повернувшись після Собору до Москви, яка на той час була частиною Київської митрополії, Ісидор і там розпочав активну роботу із впровадження засад Флорентійської унії. Але тут він одразу ж наштовхнувся на шалений опір московського князя Василя II Темного і московського духовенства. Відомо навіть, що під час літургії, на якій Ісидор на користь Флорентійській унії порушив канони православного богослужіння, князь Василь II виступив із викривальним словом, у якому назвав Ісидора вовком–хижаком, лжепастирем, єретиком, згубником християнських душ і наказав посадити його до в'язниці в Чудів монастир, після чого Ісидор змушений був тікати. Не знайшли підтримки починання опального митрополита також серед католицької ієрархії в Польщі, тож невдовзі він виїхав до Константинополя, де й завершив життя, не зрозумілий сучасниками.