Брестська Унія. 1596 - Сорока Юрій В. - Страница 18

Даючи характеристику політичним уподобанням Петра Сагайдачного, історики, як правило, наголошують на тому, що гетьман був досить лояльною до польської влади людиною. Про це свідчать його походи на Москву, участь у Хотинській битві на боці поляків, а також стримана порівняно з іншими козацькими ватажками політика щодо влади Речі Посполитої. Однак ми не розглядатимемо й не аналізуватимемо вчинків Сагайдачного як політика й головнокомандувача українського війська. Натомість відзначимо, що гетьман був підданим польської Корони, а це висувало перед ним ряд зобов'язань політичного характеру. Не виключено, що відомим походом на Москву восени 1618 року Сагайдачний і його оточення розплачувалися за сеймову конституцію «Про релігію грецьку», яка з'явилась після Брестської унії й передбачала узаконення деякої свободи православного віросповідання у Речі Посполитій. Тоді, як відомо, гетьман зібрав двадцятитисячне військо й активно допомагав синові Сигізмунда III, королевичу Владиславу, посісти московський трон. І хоча похід не дав можливості домогтися для польського королевича корони Московського царства, він принаймні дав Сагайдачному немало козирів у майбутніх перемовинах з польською владою щодо захисту православної церкви.

Скоріш за все, саме після повернення з походу на Москву в голові Сагайдачного поступово почав визрівати план відновлення православної ієрархії, яку в Речі Посполитій було фактично зруйновано від часу створення греко–католицької церкви. Значну роль в оформленні і реалізації цього задуму відіграло реєстрове козацтво, на яке більшою мірою спирався гетьман Сагайдачний. Не очікуючи, поки у Ватикані й Варшаві стане відомо про замисли козацтва, Сагайдачний виступив ініціатором запрошення до Києва патріарха Єрусалимського Феофана, який саме перебував в Україні проїздом з Московського царства, куди подорожував для того, щоб виклопотати милостиню у царя Михайла Федоровича.

Повертаючись 1620 року з Москви, де він узяв участь у рукопокладенні на патріаршество батька московського царя Філарета Романова, Феофан мав повноваження від Константинопольського патріарха на діяння в Речі Посполитій, необхідні для нормалізації там православного церковного життя, зруйнованого Брестською унією. Не виказуючи своїх намірів і намірів українського козацтва, Феофан спочатку отримав від короля Сигізмунда III дозвіл зробити інспекторську поїздку по православних монастирях, приходах і братствах України. Незабаром ця подорож і відбулася, проте невдовзі вона набула значно глибшого змісту, аніж проста ревізія монастирського господарства.

У березні 1620 року Феофан нарешті прибув до Києва. Його приїзд викликав значне піднесення настрою православних, які стали стікатися до Києва зі всієї України в надії, що поява тут патріарха змінить на краще їхній статус у Речі Посполитій. Із перших днів свого перебування в Києві патріарх Феофан затвердив своїми грамотами статути новоутворених братств, у тому числі Могилівського, Слуцького, Луцького, а також підтвердив усі права раніше утворених братств, що свого часу були даровані їм, у тому числі й права на ставропігію. До цього моменту усі його вчинки не виходили за рамки домовленостей з королем Польщі. Але саме тут у хід історії і втрутився гетьман Сагайдачний, провернувши блискучу операцію, що навіки залишилась у пам'яті православної церкви і народу України. Гетьман звернувся до патріарха Феофана з клопотанням про рукопокладення нового православного митрополита Київського і єпископів — на заміну тих, котрі прийняли греко–католицьке віросповідання. Сагайдачний при цьому виступив гарантом того, що за свої дії Феофан не буде підданий переслідуванню з боку польських властей. Від імені Запорозького Війська він обіцяв охороняти патріарха і забезпечити йому беззаборонний виїзд з території Речі Посполитої. Феофан дав свою згоду на відновлення ієрархії Київської митрополії в день престольного свята Києво–Печерської лаври. Після цього він запропонував православним українцям самим обрати собі кандидатів на архієрейські кафедри.

Перша хіротонія відбулася 6 жовтня 1620 року, на єпископа Перемишльського був рукопокладений ігумен опікуваного козаками Межигірського монастиря — Ісая Копинський. Висвячування здійснили таємно в Богоявленській церкві Київського братського монастиря. Воно відбувалося вночі, при зачинених брамах і завішених вікнах, у супроводі тихого співу єдиного півчого. Разом з Феофаном у хіротонії брали участь софійський митрополит грек Неофіт і єпископ Стагонський Авраамій. За три дні, тобто 9 жовтня, там саме, за аналогічних обставин, відбулася хіротонія нового митрополита київського, яким став Іов Борецький. Єпископом Володимиро–Волинським мав був стати знаменитий Леонтій Карпович, архімандрит Віденського Свято–Духового монастиря, видатний духовний письменник–полеміст. Проте до цього часу він був уже смертельно хворий, тож не зміг прийняти запропонований сан. Натомість Леонтій послав до Феофана з висловленням вдячності свого послушника, дідаскола Віденської братської школи Мелетія Смотрицького. Але останній так підкорив своєю освіченістю православне духовенство, присутнє в Києві, що його представники клопотали про рукопокладення Смотрицького на єпископську кафедру у Полоцьку. Протягом семи тижнів (з серпня по жовтень 1620 року) Мелетій послідовно був рукопокладений в диякона, пресвітера і єпископа, після чого отримав сан архієпископа Полоцького.

Вирушивши з Києва в січні 1621 року під охороною значного підрозділу Запорозького Війська, Феофан продовжував дорогою висвячувати нових архієреїв. У Терехтимирівському монастирі він призначив на посаду єпископа Володимиро–Волинського і Брестського тамошнього ігумена Иосифа Курцевича. Щоправда, як відомо з історичних джерел, цього разу вибір патріарха виявився невдалим: Курцевич зарекомендував себе як хабарник і таємний прибічник унії, який пізніше змушений був утікати від гніву козацтва до Москви. Відрекомендувавши там себе жертвою католицького режиму Речі Посполитої, він виклопотав у патріарха Філарета кафедру у Суздалі, але показав себе в новій єпархії настільки негативно, що незабаром був позбавлений сану і відправлений до заслання.

У Білій Церкві патріарх Феофан здійснив хіротонію ігумена Чернчицького монастиря Ісаакія Бориськовича на єпископа Луцького і Острозького. Після того в Животові — маєтку православного магната князя Стефана Четвертинського — патріарх Феофан висвятив Паїсія Іполитовича на єпископа Холмського. Лише після цього вояж єрусалимського патріарха землями України було закінчено і він відбув до Єрусалима.

Таким чином православну ієрархію в Україні було поновлено протягом лише кількох місяців, і Сагайдачний, незважаючи на запізнілу реакцію польської влади, зміг надалі розбудовувати українську державність, яка на той період стала величиною, тісно пов'язаною з православною вірою. Під безпосереднім впливом гетьмана помітно активізувалася ідеологічна боротьба на українських землях, яка згодом почала зачіпати не лише релігійні, а й політичні та соціальні питання.

Саме на цій хвилі національного піднесення з–під пера Іова Борецького виходить трактат «Протестація і благочестива юстифікація», з'являються полемічний твір «Палінодія» Захари Копистенського, «Книга про віру» та інші праці. Автори цих праць, що мали значний суспільний резонанс, прагнули відтворити історично правдиві картини життя українського народу в широкому загальнослов'янському контексті. Віддаючи належне козацтву, письменники–полемісти називали їх «спадкоємцями старої Русі», наголошуючи, що козаки «твердістю своєю перевершують римських Сціпіонів і карфагенських Ганнібалів».

Не менш важливим кроком, аніж висвячення православних єпископів, став здійснений на вимогу Петра Сагайдачного вступ до Київського Богоявленського братства усього Війська Запорозького. Потрібно зазначити, що на той період, коли запорожці і реєстрове гетьманське військо офіційно почали іменуватися братчиками Київського братства, вони являли собою вже досить потужну силу, що, незважаючи на Роставицьку угоду,[5] налічувала близько двадцяти тисяч козаків. На таке військо польська влада та католицьке духовенство просто не могли не зважати. Тобто Сагайдачний створив прецедент, першим поставивши українське військо на захист інтересів української релігії, освіти та культури.