Брестська Унія. 1596 - Сорока Юрій В. - Страница 15

б) обмеження особистої свободи й права пересування для залежних селян;

в) обмеження або повне знищення права селянина на володіння землею.

Варто сказати, що, на відміну від Галичини, Волині й Західного Поділля, на території Східної України запровадження принципів Люблінської та Брестської уній, а також інших «здобутків» західної культури, давалось уряду Речі Посполитої зовсім не легко. Місцеве населення, яке значною мірою складалося з утікачів, що покинули раніше обжиті місця на заході та прийшли на територію Дикого Поля в пошуках вільного життя, чинило шалений опір намаганням поляків упровадити тут свої закони. М. Грушевський писав про них: «Ті, що прийшли у ці пустельні простори, під татарську стрілу і аркан, для того, щоб позбавитися від кріпосницьких пут, серед повного тривог і важкого життя виробили в собі незалежність і відвагу». Ці люди вкрай вороже сприймали звичаї, від яких утекли кілька років тому, а також людей, які намагались запровадити на їхніх землях притаманні західним регіонам порядки. За таких умов немає нічого дивного в тому, що значна частина бунтів, спрямованих проти Брестської унії, так само як проти польського панування, зароджувалась саме тут, на сході України.

Але з плином часу дедалі більші території Подніпров'я опинялися під владою польських панів. Завершився цей процес лише у середині XVII сторіччя, напередодні початку національно–визвольної війни під проводом Богдана Хмельницького. До її початку, як відомо з історичних джерел, майже всі землі, які належали на сході України вільному козацтву, стали надбанням католицької шляхти, й навіть у Запорозькій Січі стояв польський гарнізон, який підтримував установлений порядок на кордоні Речі Посполитої і Кримського ханства.

Брестська унія 1596 року позначилася й на розвитку міст України. Життя середньовічних міст на межі XVI–XVII сторіч значно змінилося. Слід зазначити, що населення українських міст у більшості формувалося саме за рахунок селянських виходів і втеч. Крім того, за характером своїх занять та життєвим устроєм міщани, особливо це стосується невеликих міст і містечок у центрі та на сході, мало чим відрізнялись від селян. Однак із розвитком міст на перший план тут виступила реміснича й торговельна діяльність городян. Відомо, що у середині XVI сторіччя налічувалося вже понад сто тридцять різноманітних спеціальностей, якими володіли представники міського населення. З них безпосередньо ремісничих професій — близько вісімдесяти. Мусимо зазначити, що розвиток ремісничої справи відчувався більшою мірою на заході України, поступово поширюючи свій вплив на східноукраїнські міста. На момент впровадження Брестської унії тут ще не існувало жорсткої регламентації, притаманної ремісничим корпораціям Західної Європи. Цехова система, яка стояла на захисті прав ремісників у таких містах, як Львів, Луцьк, Перемишль і багатьох інших, у Києві, Білій Церкві і Черкасах лише пускала свої корені, затверджуючись серед реалій міського життя.

Самобутніми рисами на теренах України відзначалась і така запозичена з заходу інституція, як самоуправління міст за зразком саксонського міста Магдебурга. Вона надавала місту право на самоврядування, виводячи його з–під влади державних старост, тож це нововведення радо вітало міське населення на заході. Прийшовши на схід України, магдебурзьке право тут не стало таким демократичним надбанням, яким було в Європі. І головним чином через утиски православної категорії міщан, які проживали в українських містах.

Українське, тобто православне, населення міст опинилось після Брестської унії у вкрай скрутних умовах проживання. Не кажучи вже, що при запровадженні магдебурзького права в містах України його юрисдикція аж ніяк не розповсюджувалась на тих, хто сповідував грецький обряд. Магдебурзьке право виявилося взагалі неприйнятним для православних міщан. Сам його принцип, побудований на віросповіданні, виключав можливість українців брати участь у суспільному житті міста. До участі в муніципальному керівництві й житті суспільства, за канонами магдебурзького права, допускалися лише християни. А оскільки за поширеними в Речі Посполитій уявленнями християнином вважали лише католика, українці, або «схизмати», майже ніколи не займали посад у муніципальних органах. Недосяжними для них були й виборні посади або участь у діяльності ремісничих цехів. Тобто, іншими словами, діяльність українців у сферах управління, торгівлі й ремісництва була заборонена або значно обмежена.

Не рідкісними щодо православного, так само, як і щодо єврейського, населення міст України були заборони селитися в окремих кварталах. Заборонялися публічна відправа церковного богослужіння за православним обрядом, проведення церковних церемоній. І якщо з активізацією діяльності братств напередодні Брестської унії такий стан речей почав змінюватися на користь православного міщанства, принаймні у містах, де існували братства, після унії церков переслідування православних від Галича до Чернігова лише посилились.

Не менш важким ударом, аніж для православного селянства й міщанства, стала Брестська унія й для української шляхти, принаймні для тієї її частини, яка не захотіла прийняти як належне процес полонізації і перейти у католицьку або уніатську віру.

Після Брестської унії в Україні залишилася зовсім невелика кількість української шляхти, яка дотримувалась давніх традицій руської землі й православної віри, хоча, слід зазначити, осередки українства залишалися ще в деяких містах і селищах Західної України. Найбільше православної аристократії проживало в Галичині. Все ж мусимо зауважити, що значною мірою це була лише дрібна шляхта. Усі більш–менш заможні роди колишніх руських зем'ян давно були полонізованими. Шлюби української шляхти з католиками, які, у разі прийняття обома членами сім'ї католицтва, всіляко заохочувались римським духовенством, викликали масові переходи православної аристократії на латинський обряд.

Відомо, що з більш впливової шляхти в Галичині тільки магнати Лагодовські зберегли українські старовинні традиції на кінець XVI сторіччя. Представники цього роду вживали немало заходів, спрямованих на захист православної церкви. Одним із них можна назвати опіку над православним Унівським монастирем. Тісні зв'язки з родом Лагодовських, як відомо, підтримував Костянтин Острозький та інші представники волинського православного магнатства. Взагалі на Волині й Західному Поділлі становище православної шляхти протягом перших років після Брестської унії було дещо кращим, ніж у Галичині. Проте й тут на початку XVII сторіччя не лише магнатів — навіть заможнішої української шляхти залишилось надзвичайно мало. Серед такої шляхти можемо зазначити хіба Балабанів, Демидецьких, Чолганських. Що ж до дрібних родів шляхетського походження, навряд чи слід думати, що ця шляхта, зумівши зберегти православну віру, могла якимось чином впливати на суспільно–політичні процеси в Україні.

У XVII сторіччі до категорії дрібної шляхти приєднуються, значною мірою підупавши й перебуваючи в ізоляції від усього, що могло дати прибуток або вплив у суспільному житті, майже всі українські роди, які уникнули полонізації й католицтва. Серед них можна вказати, наприклад, шляхтичів Драгомирецьких, Желіборських, Гошовських, Попелів, Чолганських, Кульчицьких, Яворських та інших. Здебільшого це були роди, що великими гніздами сиділи на своїх дідизнах, нажитих предками у кращі роки. Як повідомляє Н. Полонська–Василенко, у 1621 році на 628 шляхтичів Львівської землі нараховувалось 43 Чайковських і 40 Витвицьких. Згідно з її ж свідченнями, 1648 року в Перемишльській землі на 1000 шляхтичів було: 70 Яворських, 46 Кульчицьких тощо. Всі ці люди так збідніли, зазначає дослідниця, що мало хто з них міг виїхати до війська власним конем, більшість ішла пішки, хто з шаблею, а хто з самим києм.

Зрозуміло, що за таких обставин православна шляхта була не лише усунута від управління державою, а й стала посміховиськом для бундючної католицької аристократії, котра усіма правдами й неправдами домагалася від королівської влади все нових привілеїв на володіння багатими українськими землями, завершуючи процес колонізації.