Чорна Рада. 1663 - Сорока Юрій В. - Страница 2

Що стосується спадку, залишеного Хмельницьким своїм наступникам, сміливо можна стверджувати, що він був досить сумнівним. Вже одне управління таким слабко зорганізованим адміністративно–територіальним утворенням, яким була тогочасна Україна, вимагало неабиякого таланту справжнього державного діяча й уміння віртуозно балансувати серед небезпек, які зусібіч загрожували молодій козацькій республіці. І якщо, як відзначив М. Грушевський, з одного боку можна лише дивуватись організаційному генію народу, який експромтом створив і підтримував складну організацію велетенського краю, то, з другого боку, варто визнати, що тодішні українські можновладці не мали досить хисту для того, щоб керувати таким надбанням. Звичайно, Грушевський мав рацію. Українське козацьке населення того часу було надто схожим на степову вольницю, як от Запорозька Січ, щоб діяти так, як від них вимагала державна влада. Координація політичних сил заради управління такою державою вимагала від гетьмана того самого таланту, який був у Хмельницького і якого, як покаже час, бракувало його наступникам.

Зовнішньополітичні відносини Чигирина з сусідніми країнами після 1657 року були не менш простими, ніж взаємодія всередині Гетьманщини. І найголовнішою проблемою було те, що по своїй смерті Богдан Хмельницький залишив нерозв'язаним гордіїв вузол суперечностей з Московським царством. Поволі цей вузол почав переростати в міждержавний конфлікт, і якщо дехто з козацької старшини, як уже було сказано, спрямовував свої думки в напрямку відновлення відносин з Польщею, інша її частина все більше схилялася до залагодження конфлікту з Москвою дивним чином — шляхом повного підкорення московському царю. Підтримуючи ідею васальної залежності від Москви, вони не бачили небезпеки від зближення з північним сусідом, натомість інтеграцію з новою Річчю Посполитою розглядали як спробу реставрації феодальних відносин, повалених під час Хмельниччини.

Центром невдоволення такою політикою, як не дивно, стали саме січовики, які в 1654 році виступали проти підписання Переяславської угоди й «Березневих статей». А тепер Січ стала осередком опору гетьманській владі, на весь голос заявляючи, що наступники Хмельницького хочуть повернути Україну до тих порядків, що існували до 1648 року.

Тут варто, на наш погляд, детальніше розглянути, чим насправді вирізнялася політична система України, створена великим гетьманом. Зауважмо, що політичний устрій Гетьманщини, встановлений Хмельницьким, сильно різнився від того, що діяв у феодальній державі, якою була Річ Посполита. Створена в екстремальних умовах бойових дій, козацька держава характеризувалася високими демократичними принципами самоврядування. Показово, що при ставці гетьмана України було створено дорадчий орган — Раду генеральної старшини. Рада повинна була вирішувати найскладніші питання державного життя та поточні урядові справи. Водночас на Запорожжі діяла Рада січової старшини на чолі з кошовим отаманом, яка приймала рішення щодо Запорозької Січі. В умовах полкового й сотенного устрою, що його Хмельницький узяв за основу адміністративно–територіального поділу держави, Рада генеральної старшини з її виборним принципом була значно більш демократичною інституцією, аніж шляхетський сейм Речі Посполитої.

Іншим досить важливим органом державного врядування Гетьманщини була полкова Рада старшин, яка, крім вирішування поточних питань полкового життя, ще й обирала за участі козаків полкову старшину й полковника. Богданом Хмельницьким було запроваджено ефективну податкову систему, що допомагала наповнювати державну скарбницю, не накладаючи на селянство значний економічний тягар. Крім того, за деякими даними, після перемоги над Річчю Посполитою гетьман збирався налагодити у своїй столиці, якою тоді став Чигирин, карбування власних, українських, грошей. Навіть цей факт промовисто свідчить про те, чого й досі вперто не визнає імперськи налаштована частина російських політичних діячів: Гетьманщина стала не просто землею, що позбулася протекції і завмерла, не розуміючи, що робити з власною самостійністю, — це була незалежна держава з власною владою, кордонами й грошовою одиницею. Гетьман установив і підтримував дипломатичні стосунки з багатьма країнами Європи, зокрема з Австрією, Швецією, Туреччиною, Молдовою, Волощиною, Італією, Трансільванією. Після великої дипломатичної роботи, здійсненої ставкою Богдана Хмельницького під час війни проти Речі Посполитої, ці держави визнали Україну як суб'єкт міжнародного права.

Окрім органів державної влади, в Гетьманщині ефективно працювала широко розгалужена служба безпеки. Відомий, наприклад, такий факт: великий канцлер литовський Альбрехт Радзивілл писав у своєму щоденнику про «розвідників Хмельницького, котрих він мав усюди, навіть у Венеції». Відомий український історик Іван Крип'якевич також відзначав, що Богдан Хмельницький «мав не тільки дуже точні відомості про події в Польщі, Криму, Туреччині, карпатських князівствах, але також стежив за політикою Швеції, Німеччини, Австрії, Італії, збирав потрібні відомості через своїх послів та агентів, користувався повідомленнями чужоземних посланців. Зібрані відомості він умів використовувати для політичних цілей — своїми рішеннями захоплював ворогів зненацька». Отож можемо відзначити, що вказані політичні заходи, як і продумана, ефективна й гармонійна організація адміністративно–територіального, судового та військового устрою, дозволили Хмельницькому утвердити українську державність, раз і назавжди відокремивши Україну від Речі Посполитої, відкинувши її кількасотрічний протекторат.

Розвиток і зміцнення державних інституцій також був одним з головних напрямків діяльності Богдана Хмельницького. Відомо, що під час Переяславської ради, розуміючи небезпеку, на яку наражає Гетьманщину боротьба старшинських угруповань, Хмельницький спочатку домігся від Москви підписання статті про своє право гетьманувати довіку. І якщо на перший погляд здається, ніби ця ініціатива порушувала традиційний уклад козацької України, звиклої обирати керманича на власний розсуд, то подальші події засвідчили мудрість Хмельницького (про що буде сказано в цій книзі). Крім того, в останній рік життя Богдан Хмельницький зміг зреалізувати також ідею монархічної тяглості гетьманської влади: у квітні 1657 року спадкоємцем гетьманської булави було обрано його сина Юрія.

Перетворення української держави на конституційну монархію у формі спадкоємного гетьманату, а також утвердження в ній династії Хмельницьких мало, без сумніву, позитивне значення для тогочасної України. Головно тому, що сприяло згуртуванню суспільства навколо української державної ідеї. Саме цей захід мав запобігти міжусобній боротьбі за булаву, яка загрожувала розпочатись після смерті гетьмана Богдана Хмельницького. І хоч цю ідею Хмельницького, як ми знаємо, втілити в життя не вдалося, що й призвело до фатальної для України Чорної ради 1663 року, сама спроба встановити таку форму державного устрою свідчить про далекоглядність Богдана Хмельницького як політика державницького спрямування.

Не зайвим буде зауважити, що українська держава епохи Богдана Хмельницького викликала справжнє захоплення сучасників, серед яких — іноземні дипломати, мандрівники, літописці, церковні та громадські діячі. Саме ці люди залишили в спадок нащадкам цінні згадки про Україну Наприклад, венеційський посол Альберто Віміна, який на власні очі бачив Хмельницького в період з 1650 по 1656 рік і мав можливість неодноразово розмовляти з козацьким гетьманом, у спогадах стверджував, що український народ зазнав свого найвищого злету за часів гетьманування Богдана Хмельницького. Посла вразив передусім демократизм козаків, а саме — в плані врядування — скликання Ради для обговорення важливих державних питань. Відомий польський історик XIX–XX сторіч Людовік Кубаля, котрий присвятив досить багато історичних досліджень вивченню життя й діяльності Богдана Хмельницького, порівнював українського гетьмана з його сучасником — вождем англійської буржуазної революції середини XVII століття Олівером Кромвелем, відзначаючи при цьому, що завдання Богдана Хмельницького виявилося значно складнішим за те, що стояло перед його англійським колегою: «він не мав у своєму розпорядженні вишколеної інтелігенції й засобів старої, сильної держави. Військо, фінанси, державне господарство, адміністрація, зносини з сусідніми державами — все це треба було створити… Він мусив добирати і вчити людей. Була то людина з кожного погляду надзвичайних вимірів, він переростав талановитих людей настільки, що переступав межі збагненного».