Чорна Рада. 1663 - Сорока Юрій В. - Страница 18

Усупереч усталеній в історіографії думці, згідно з якою Богуна було розстріляно, лист короля Польщі оповідає нам зовсім про інший розвиток подій. А саме: Іван Богун не дався до рук королівським офіцерам, які дістали наказ заарештувати його, і вчинив опір саме під час військової наради у короля, на якій мав бути з огляду на свій статус наказного козацького гетьмана. Залишається додати, що Іван Богун був надзвичайно мужньою й фізично сильною людиною. Про це свідчать численні факти всього його життя, десятки боїв та сутичок, під час яких ніколи не ховався за спини підлеглих. Ну не міг такий чоловік просто віддати свою шаблю й смиренно чекати, коли його передадуть до рук ката. Єрлич, який, вочевидь, користувався даними гетьмана Стефана Чарнецького, навмисне не згадує про обставини смерті Богуна, те саме можна сказати й про Храповицького. З цього зробимо єдиний висновок: те, що відбулося під час спроби заарештувати козацького ватажка, не робило честі присутнім на нараді польським рейментарям, котрі звикли за першої–ліпшої нагоди хизуватися своїми старовинними лицарськими чеснотами. Чи не довелося цим лицарям самим стати катами, рятуючи власні життя від Богунової шаблі?

Варто відповісти й на таке запитання: чому ж козаки, котрі, як уже говорилось, починали були бунтуватися, спокійно поставилися до дій польського командування й смерті свого овіяного славою командира? Найпевніше, факт загибелі Івана Богуна старанно замовчувався польським командуванням. Як же ще пояснити таку «неуважність» Храповицького та інших мемуаристів, які крім подій із Богуном не пропустили в описі походу жодної дрібниці? На жаль, відповідь очевидна.

І якщо ми вже торкнулись у межах цього твору подій навколо смерті Івана Богуна, не зайвим буде спробувати визначитися ще з одним важливим питанням. Де ж саме стояло село Комань, якому судилося стати могилою Івана Богуна? Литовське військо, яке, отримавши відомості про наближення армії Брюховецького та Ромодановського, швидко рухалось у ці дні на з'єднання з королівськими полками, підходило до Новгорода–Сіверського з боку Стародуба. Його передові загони зустрілися з полками Яна Казимира вже на правому березі Десни, після переправи й Пирогівської битви. У спогадах Храповицького читаємо, що Комань була біля річки. В інших двох творах указується, що ставка короля перебувала за півмилі від Новгорода–Сіверського. Але довжина польської милі в різні часи варіювалася — щоправда, Храповицький згадує й про відстань від Новгорода–Сіверського до Воронежа–на–Чернігівщині, яка, як відомо, дорівнює сорока кілометрам. Тобто можемо стверджувати, що Комань, згадана в щоденниках польських мемуаристів як Chomin (y латинській транскрипції), була за п'ять–шість кілометрів від Новгорода–Сіверського, що відповідає місцю розташування сучасного села Комань у Новгород–Сіверському районі Чернігівської області.

Час не доніс до нас відомостей про те, де стоїть хрест над могилою народного героя, котрий усім своїм життям доводив істину: Україна повинна бути соборною державою, поза впливом будь–яких імперій. На противагу всім амбіціям організаторів нових «чорних рад». Найпевніше, місце розташування цієї могили було замасковане ще в лютому 1664 року. Але народну пам'ять стерти неможливо, тож у наш час скромний пам'ятник з'явився в місці, де було забрано життя в одного з найяскравіших народних героїв України козацької доби… Стоїть поблизу села Комань, на крутому схилі, що має назву Іванова гора, міцний дубовий хрест і мармурова меморіальна дошка з іменем легендарного вінницького полковника. І кожного року люди, яким не байдужа історія України та й герої, збираються у цьому місці, незважаючи на лютневу негоду, задля того, щоб вшанувати пам'ять полковника і наказного гетьмана Івана Богуна.

Гетьманування Петра Дорошенка і спроби поєднати розірвану під час чорної ради Україну

«Андрусівська угода» 1667 року й остаточний поділ України

Наслідки панування Російської імперії для розколеної України

Після невдалого завершення кампанії 1663–1664 років і відступу короля в глиб Правобережжя великий загін польського війська під командуванням польного коронного гетьмана Стефана Чарнецького залишився на правому березі Дніпра, спустошуючи не підвладні Тетері міста й містечка Сам гетьман у цей час був перейнятий приборканням народного повстання під орудою отамана Василя Дрозда, яке спалахнуло після розташування на постій кварцяного війська в районі Коростишева та Паволочі.

Здавалось, український і польський гетьмани вирішили зігнати на жителях охоплених повстанням земель усю свою злість за невдалий похід на Лівобережжя Палали села і містечка — знову лилася кров Саме у цей час на допомогу повсталим прийшов кошовий отаман Запорозької Січі Іван Сірко Повстання Дрозда, що вже почало затихати під ударами більших сил противника, раптом набрало обертів, і Чарнецький мусив знову розпочати активні бойові дії Прямуючи до Чигирина, коронний польний гетьман на своєму шляху розганяв погано озброєні загони селян Василя Дрозда, здобув Канів, Білу Церкву, а Стеблів віддав у ясир татарам, своїм союзникам. Крім того, гетьманські жовніри спалили міста Бужин та Суботів. Погром в останньому відомий, крім іншого, тим, що за наказом Чарнецького з родинного склепу в Іллінській церкві було викинуто останки Богдана Хмельницького та його сина Тимофія. Так Чарнецький, який не в змозі був помститися Хмельницькому за життя, розрахувався з ним за втрату своїх численних маєтків в Україні вже після смерті. У Бужині коронний гетьман оточив козаків Івана Сірка, але кошовий зумів вирватися з міста, перебив багато поляків і повернувся на Запорожжя. Під час облоги Ставища Чарнецького було важко поранено, тож подальший перебіг каральної операції не вирізнявся значними подіями.

Тим часом Брюховецький, скориставшись із повстання на Правобережжі, робив відчайдушні спроби здобути Чигирин, гетьманську столицю Богдана Хмельницького. Очевидно, він уважав, що, осівши там, зможе дорівнятись до великого гетьмана, якому прислуговував колись. На шляху до Чигирина козаки Брюховецького захопили Черкаси, але тут їх швидко потіснили полки Павла Тетері. Зауважмо, що після відступу королівського війська становище Тетері на Правобережжі стало вкрай важким. Він мав захищатися від Брюховецького, а також протистояти військам московських воєвод, які діяли тепер дуже активно. Розраховувати на допомогу населення Павло Тетеря не міг, адже простий народ ставився до нього вороже — як до ставленика ненависної Польщі. До того ж поспільство, як ми пересвідчилися, було не єдиною опозицією: на Запорожжі, що під час кошів'я Івана Сірка прибрало статус потужного політичного гравця, спротив Тетері все більшав.

Правобережний гетьман бачив своє безвихіддя й задумав зректися булави ще тоді, коли від наступу Сіркових запорожців Тетерю врятував лише підхід Стефана Чарнецького. Після відступу коронного польного гетьмана в Польщу Тетеря зрозумів, що боротися марно. Із вірними йому полками гетьман залишив Чигирин і перебрався до Корсуня, захопивши з собою військову скарбницю й клейноди. Але й тут він пробув недовго. У січні наступного року Брюховецький поставив собі за мету остаточно вигнати Тетерю з України і стати єдиним гетьманом, обернувши й Правобережжя у васальну залежність від Москви. Навесні він розпочав воєнні дії, відправивши лубенського полковника Гамалію до Чигирина, — вочевидь, Брюховецький розраховував, що тепер той легко здобуде гетьманську столицю. Однак і цього разу на допомогу полкам Тетері прийшов польський гетьман. Дізнавшись про наступ Брюховецького, Чарнецький послав кілька загонів свого війська на допомогу обложеному Чигирину, захисники якого мужньо опирались козакам Гамаліі. Крім того, старшини Тетері домоглися військової допомоги від татар, які спільно з Чарнецьким кілька разів громили під Києвом Брюховецького і врешті–решт змусили його відійти за Дніпро.

Слід зауважити, що сам Павло Тетеря не брав участі у згаданих битвах. Ще на початку повстання він утік до Польщі, прикриваючись якоюсь важливою справою до короля Яна Казимира. Під час від'їзду він не забув захопити з собою статки та всі гетьманські відзнаки, намагаючись уберегти при собі якщо й не Україну, то хоча б символи влади, якої відтепер він не мав. Так, фактично, й скінчилось гетьманування Павла Тетері, одного з винуватців Чорної ради й руйнації держави Богдана Хмельницького. Недарма про гетьманування Павла Тетері й Івана Брюховецького козацький літописець Самійло Величко писав на початку XVIII сторіччя таке: «Для срібла і злата не тільки кожний із них дав би виколоти собі око, але брата й отця не пощадив би, то як би мав жаловати матки — погибающої України?»