Выбери любимый жанр

Вы читаете книгу


Сорока Юрій В. - Чорна Рада. 1663 Чорна Рада. 1663

Выбрать книгу по жанру

Фантастика и фэнтези

Детективы и триллеры

Проза

Любовные романы

Приключения

Детские

Поэзия и драматургия

Старинная литература

Научно-образовательная

Компьютеры и интернет

Справочная литература

Документальная литература

Религия и духовность

Юмор

Дом и семья

Деловая литература

Жанр не определен

Техника

Прочее

Драматургия

Фольклор

Военное дело

Последние комментарии
оксана2018-11-27
Вообще, я больше люблю новинки литератур
К книге
Professor2018-11-27
Очень понравилась книга. Рекомендую!
К книге
Vera.Li2016-02-21
Миленько и простенько, без всяких интриг
К книге
ст.ст.2018-05-15
 И что это было?
К книге
Наталья222018-11-27
Сюжет захватывающий. Все-таки читать кни
К книге

Чорна Рада. 1663 - Сорока Юрій В. - Страница 16


16
Изменить размер шрифта:

Проте, незважаючи на цілу серію блискучих перемог, добутих польською армією і полками Павла Тетері, з початком лютого швидкий наступ почав знижувати темпи, доки не був зупинений Г. Ромодановським й І. Брюховецьким. Починаючи з другої декади лютого 1664 року московське військо й лівобережні козаки стали тіснити поляків, потроху звільняючи захоплені ними раніше землі. Саме тоді відбулась і досі мало вивчена Пирогівська битва, що, на думку автора, стала однією з причин страти знаменитого полковника і наказного гетьмана періоду Хмельниччини Івана Богуна.

У літописі, що належить перу гадяцького полковника Григорія Граб'янки, сказано, що польський король Ян Казимир на чолі свого війська, найманих полків, а також козаків Павла Тетері наприкінці 1663 року підійшов до Глухова. Почалась облога цього прикордонного міста. П'ять тижнів поляки безуспішно намагалися штурмувати фортецю. Попри потужний артилерійський вогонь і підкопи, гарнізон Глухова, очолюваний генеральним суддею уряду гетьмана Івана Брюховецького Животовським, здаватися не збирався. Як повідомляє літопис, «він стояв твердо, робив вилазки і чимало ляхів та німців перебив в окопах. Сходивши кілька разів на штурм та чимало війська свого втративши, король повернув у свої землі». Саме тоді й стався перелом у ході бойових дій. Мрії Яна Казимира й Павла Тетері повернути Лівобережну Україну й наступити на московські землі були розвіяні звісткою, отриманою від татар, котрі здійснювали рейд західними землями Московського царства. Вони повідомляли, що «боярин князь Яків Кудакович–Черкаський стоїть у Брянську, князь Куракін — у Путивлі, а Григорій Ромодановський — у Батурині, а їхні війська готові розпочати наступ на Глухів будь–якої миті». Крім того, гетьман Брюховецький на цей час відбив захоплений раніше поляками Кролевець (нині — місто у Сумській області). Там, як повідомляє Граб'янка, лівобережний гетьман «взяв добру частину кролевецького скарбу, а потім, узгодивши свої дії з князем Ромодановським, повернув у бік королівського табору». Тобто, як ми зрозуміємо, козаки Брюховецького теж були готові розпочати наступ на війська Яна Казимира й правобережного гетьмана. Отримавши таку звістку, король зрозумів: потрібно відступати, щоб лише уникнути поразки, у вірогідності якої не було жодних сумнівів. Татари теж спішно полишили південно–західні землі Московського царства.

Відхід королівського війська одразу завважили обложені в Глухові козаки. Вони здійснили вилазку, навально кинулися в атаку й почали рубати поляків, які ще не встигли знятися з табору. Не забули лівобічани й пограбувати польські обози. Далі події розгорталися швидко і не надто втішно для польського командування. Князь Ромодановський та гетьман Брюховецький догнали польське військо поблизу села Пирогівці. На світанку 10 лютого 1664 року, скориставшись тим, що польське військо й правобережні полки переправлялися через Десну, Г. Ромодановський кинув свої полки з маршу в бій. Армія Яна Казимира, яка виявилась фактично розділеною пополам, опинилась у дуже скрутному становищі: з одного боку її тіснили лави ворожого війська, з другого — пришвидшити переправу заважала Десна, крига якої була аж надто тонкою, щоб витримати вагу значних підрозділів війська.

Наслідки Пирогівської битви стали приголомшливими для польського командування. Крім того, що у відкритому бою загинуло більше тисячі добірного польського війська, а козаки Брюховецького й ратники Ромодановського захопили польську артилерію і обоз, перевага на театрі бойових дій тепер перейшла від Яна Казимира до його ворогів. Усе ще намагаючись утримати в своїх руках ініціативу, роздратований поразкою король скликав у Новгороді–Сіверському військову нараду, що мала вирішити подальшу долю кампанії. Саме ця нарада польських і козацьких рейментарів стала однією з найсумніших сторінок історії України — під час неї було вбито славетного сподвижника Богдана Хмельницького, вінницького полковника й наказного гетьмана Івана Богуна. Зупинімося на цих фактах, адже вони, без сумніву, залишили слід у подальших подіях і лише поглибили розкол, створений Чорною радою. Іван Богун був чи не останнім значним політичним діячем епохи Хмельницького, котрий обстоював ідею незалежної й соборної України, відкидаючи васальну залежність як від Польщі, так і від Московського царства. Додаймо також, що Іван Богун дуже болісно реагував на такі заходи українських гетьманів, зокрема й самого Богдана Хмельницького, які могли обмежити права козацької держави на незалежність або касували козацькі вольності.

Вічний «опозиціонер», Іван Богун висловив своє бачення майбутнього України ще в 1654 році, відмовившись присягати московському царю під час Переяславської ради. Згодом саме він очолив антимосковську старшинську опозицію й рішуче виступив проти укладення Богданом Хмельницьким «Білоцерківського договору». Незважаючи на невдоволення Хмельницького, Богун відверто засуджував не тільки політику поступок Польщі й зменшення козацького реєстру, але і «міграцію» московського війська на захід.

Після смерті Богдана Хмельницького Іван Богун підтримував курс гетьманів Івана Виговського та Юрія Хмельницького на зменшення залежності української зовнішньої та внутрішньої політики від Москви. Але й нахил в інший бік, тобто курс на зближення з Річчю Посполитою чи Оттоманською Портою цих гетьманів, теж викликав спротив вінницького полковника. Так, відомо, що Іван Богун відмовився підписувати укладений Виговським «Гадяцький договір», а в 1660 році виступив проти укладення «Слободищенського трактату», що його підтримував Юрій Хмельницький.

Перебуваючи у 1660 році на Правобережжі, Іван Богун готував повстання проти польської шляхти, яка поверталась на покинуті під час Хмельниччини маєтки. Деякі джерела повідомляють навіть, що він виступив проти Виговського, котрого щиро підтримував за тих часів, коли той був гетьманом. Найпевніше, така зміна настроїв Богуна була спричинена тим, що Виговський, утративши на той час можливість самостійно впливати на ситуацію в Україні, надто активно накладав із поляками, з якими — не забуваймо цього — полковник боровся майже все своє життя. І це не пройшло повз увагу Яна Казимира — у 1662 році Іван Богун був заарештований польською владою, а згодом ув'язнений в Марієнбурзькій фортеці, розташованій у дельті Вісли, неподалік від берегів Балтійського моря. Достеменно невідомо, за яким звинуваченням опинився в Мальброку (інша назва Марієнбурга) Богун, але якщо зважити на його незалежницькі ідеї й велику популярність серед правобережного козацтва, мотиви короля стають очевидними.

Однак, як і слід було сподіватись, ув'язнення Богуна тяглось не надто довго — вже через рік король Ян Казимир, готуючись до походу на Лівобережну Україну, знову вирішив використати популярне серед народних мас Правобережжя ім'я Богуна, так що його звільнили й повернули в Україну, де він і посів посаду наказного гетьмана під керівництвом Павла Тетері. Але з часом з'ясувалося, що Ян Казимир прорахувався. Сподіваючись, що Іван Богун допоможе в справі повернення України в лоно Речі Посполитої, він не зважив однієї деталі: неприйняття полковником московської протекції жодним чином не робило його прихильником поновлення України в складі Речі Посполитої. Як виявилось одразу після Пирогівської битви, наказний гетьман мав із цього приводу власні плани. Мабуть, ще приймаючи посаду при гетьманові Тетері, Богун мав на меті скористатися походом на Лівобережжя для того, щоб силами своїх козаків, лівобережних частин і московського війська завдати нищівного удару полякам і визволити від них Правобережну Україну.

Уже під час наступу коронного війська на Новгород–Сіверський Іван Богун почав налагоджувати зв'язок із гетьманом Брюховецьким, який тепер міг стати союзником Богуна в боротьбі проти Польської Корони. Пирогівська битва й поразка поляків у ній лише давали Богуну змогу скористатися безладом, який царював у польському війську, й скоріше взяти гру в свої руки. Тож коли до нього прибув черговий посланець Брюховецького, пропонуючи об'єднатись і вдарити на поляків, Богун дав на це свою згоду.