Чорна Рада. 1663 - Сорока Юрій В. - Страница 14

Виїхавши з Ніжина після закінчення ради, Брюховецький відрядив усіх призначених ним полковників і старшин, більшість із яких, як ми знаємо, походили із Запорожжя, до головних міст Лівобережної України. У кожного з командирів таких «летючих загонів» було по 100 козаків в особистому розпорядженні. Обдаровані жупанами, частиною прибутків із млинів, наділені дозволом безкоштовно відвідувати шинки, пити й гуляти протягом трьох днів і йти по завершенні місії куди кому заманеться, ці люди мали суворий наказ викривати найменші симпатії до колишнього наказного гетьмана й нещадно викорінювати їх. «Тоді багато було заподіяно зла людям, особливо значним старшинам, тому що між ними були такі, які раніше служили у значних панів і були скарані за свою провину або ж були облаяні своїми господарями, як це часто буває при дворах», — так пише літописець про діяльність цих загонів. Переслідування старшини тривало досить довго, а деяких із них вислали до Москви, звідки багато хто потрапив до Сибіру з тим, щоб уже ніколи не побачити батьківщину. Іншим пощастило більше: на них гетьманською владою було накладено «данину» — забезпечувати провіантом і спорядженням запорозьку піхоту.

Але лише такими заходами новообраний гетьман не вдовольнився. За логікою творців державних переворотів, перемогу не можна вважати цілковитою, доки переможені супротивники залишаються серед живих. Саме тому Іван Брюховецький продовжив активне листування з царським двором у Москві, наголошуючи на тому, що Сомко й Золотаренко до самого початку Чорної ради готували зраду царю й приєднання лівобережних полків до війська Павла Тетері. Заручившись нарешті підтримкою Кремля, Брюховецький розпочав суд над Сомком, Золотаренком і найближчими їхніми прихильниками. Звичайно, суддями були переможці, які й засудили переможених до страти, а вирок виконали в Борзні 18 вересня 1663 року.

Під час страти були присутніми генеральний обозний Іван Цісарський, київський полковник Василь Дворецький і прилуцький полковник Данило Пісоцький. Тоді за наказом Брюховецького були страчені наказний гетьман Яким Сомко, ніжинський полковник Василь Золотаренко, чернігівський полковник Іоаникій Силич, лубенський полковник Стефан Шамрицький, переяславський полковник Опанас Щуровський, ніжинський полковий осавул Павло Калдій і секретар наказного гетьмана Кирило Ширай. До Сибіру було заслано генерального писаря Михайла Вуяхевича, колишніх полковників київського — Семена Третяка, іркліївського — Матяша Панкевича, прилуцького — Дмитра Чернявського, переяславського полкового осавула Семена Кульженка, осавула Леонтія Бута, полкового писаря Самійла Радича, сотника Івана Воробея та інших. Тепер Брюховецький не міг не перейматися рейтингом серед козацтва, тож він і не зважав на обурення, що його викликала така жорстока розправа над опонентами. Так Гетьманщина втратила заслужених бойових полковників, а Брюховецький отримав змогу реформувати Лівобережжя за власними уявленнями про доцільність. Ну й, звичайно, за вказівками з Москви.

Гетьманування Івана Брюховецького

Настрої в Україні у перші роки після Чорної ради

Як відомо, частина запорожців, котрі підтримали Брюховецького під час Чорної ради, попри побажання новообраного гетьмана, не схотіли повернутися на Січ, порушивши таким чином сподіваний сценарій. Тепер ці люди ставали тягарем Брюховецького, і він швидко придумав спосіб позбутися їх. Роздавши декому із запорожців старшинські уряди й, отже, заручившись їхньою підтримкою, він розділив решту колишніх союзників на дрібні загони і призначив у різні полки як допоміжне військо. Ці загони без певного призначення перебували на утриманні в містах і селах Лівобережжя. Захід Брюховецького досягав подвійної мети: по–перше, роздрібнюючи сили запорожців, гетьман таким чином послаблював їх на випадок, якщо настрої запорожців переміняться не на його користь; по–друге, такий захід оздоблював населення проти запорожців, адже військові стації, особливо в той важкий час, були для нього справжнім тягарем.

Покінчивши з противниками і позбувшись тих прибічників, подальше втручання яких у його справи було зовсім небажаним, Брюховецький узявся за «незалежне правління».

Його жорстокі методи керівництва, жадання влади, а заразом і користолюбство, так–сяк стримувані раніше, знайшли нарешті вихід. Отримавши гетьманську булаву, Брюховецький дав повну волю своїм бажанням. А це неминуче натрапило б на протест усіх верств українського населення, надто ж двох найбільш згуртованих його станів, а саме городового козацтва й міщанства. З точки зору першого, новий гетьман був незаконним і своїм статусом порушував старовинні козацькі права. Самовільне призначення полковників і їх зміщення, до якого не гребував удаватися Брюховецький, упереджені вироки військового суду, складеного з відданих прибічників гетьмана, його прагнення за допомогою Москви підсилити гетьманську владу — усе це збуджувало проти нього роздратування козацтва. І то, зауважмо, роздратування навіть у людей, яким він сам дарував владу. Тому що ці самі висуванці Брюховецького, раптом отримавши владу, розуміли: так само раптово вони можуть її і втратити — лише за бажанням тирана, що нехтує процедурою й збереженим сторіччями козацьким звичаєм.

Що ж стосується міщанства, тут авторитет Івана Брюховецького псувала інша його негативна риса — надмірне користолюбство. Річ у тому, що Брюховецький вороже ставився до привілеїв, отриманих містами від польських королів, тобто магдебурзьким правом. І хоча магдебурзьке право українських міст було підтверджене пізніше московським царем, гетьман неодноразово писав до Москви, скаржачись на несправедливість: мовляв, міщани мають привілеї, яких бракує козакам. Зрозуміло, що за допомогою цих листів Брюховецький прагнув захопити в свої руки право накладати побори й повинності, яке досі йому не належало, а разом з тим отримати доступ до значних фінансових потоків. Відомо навіть, що через політику гетьмана міщани вимушені були інколи вдаватися до захисту представників московських властей, як це було, наприклад, у Києві під час перебування там воєводи Чаадаєва. Навіть Чаадаев у цьому протистоянні українського гетьмана і його власного народу зайняв позицію простих українців. Тож коли воєводу було усунуто з посади заходами Брюховецького, озлоблення міщан проти гетьмана ще більш посилилося. Хоча навряд чи це сильно турбувало інтригана. Як ми знаємо, народ для гетьмана був лише засобом досягнення влади, тим більше, що Брюховецький тепер мав куди надійнішу точку опори — Москву, довіра якої до нового гетьмана все зростала. Щоб остаточно затвердити цю довіру, Брюховецький у вересні 1665 року прибув до Москви на чолі великого почту, до якого входили майже шістсот старшин, козаків і челяді. Метою візиту було одруження гетьмана на «московській дівці». Пам'ятаючи важливість родових зв'язків між старшиною Богдана Хмельницького і самим гетьманом, він, очевидно, мав на меті змінити власні потуги дещо інакше — за допомогою родових зв'язків із московськими вельможами. Скоро одруження лівобережного гетьмана й справді відбулось — дружиною Брюховецького стала родичка принципала московських стрільців Івана Єлагіна, який так доповідав цареві про шлюб: «…по твоєму великому государя указу выдана была замуж племянница моя Дарья Олферьева, дочь Исканская, за Ивашку Брюховецкого». Цар, який тримав руку на пульсі подій і, найпевніше, був ініціатором шлюбу, залишився задоволеним.

Відсвяткувавши пишне весілля, по проходженні зовсім короткого часу Брюховецький продовжив іти в обраному напрямку — до входження Лівобережної України у цілковиту залежність від московського царя. Він випросив собі двір у Москві й обіцяв тримати там свого племінника як заручника. Крім того, як наголошують російські джерела, Брюховецький сам запропонував боярській думі декілька додатків до старих договірних статей, що регулювали відносини Москви й України, в результаті чого наприкінці жовтня 1665 року з'явились так звані «Московські статті».