Яса. Том 2 - Мушкетик Юрий Михайлович - Страница 86

Казав щиро, переконано, аби розвіяти хмарні Нечепині думки, — поважав старого вельми.

— Горб мій почав боліти, ніколи не болів, а тепер болить, — пропустив повз вуха Сіркові слова Нечепа. — Може, то за гріхи мої. Не сповняю в цій пустелі закону Божого, буває, й святки плутаю, постів не дотримуюся…

— Бог у серці…

— А скверна все одно в животі. — Зненацька зморшки на Нечепиному обличчі розгладилися, й воно засвітилося зсередини м’яким, добрим світлом. — А так же не хочеться полишати цю Божу благодать, — і повів рукою.

Верещала сиворакша в берестяних хащах, двійко диких голубів летіло над байраком. Сонце заплуталося в грушевім гіллі, густе червоне світло м’якими потоками лилося на землю.

— Годую я тебе, отамане, скаргами, а ти, либонь, ще й не обідав?

Сірко звівся на ноги, одстебнув шаблю, повісив її на молоденьку яблуньку.

— Куліш варитимемо. Ось спочину трохи. — Й подивився на сонце. — Ще тільки великий підвечірок.

— Зараз соку вточу, — заметушився Нечепа, бо хоч і дружньо мався з ним Сірко, одначе ж отаман!

Сірко пішов до невеликого куреня, що стояв посеред саду. Зняв кунтуш, роззувся, онучі понамотував на халяви чобіт. Нечепа тим часом приніс з льоху корець березового соку, настояного на липовім меду. Сірко подякував, дістав у курені стару кирею і простелив у траві. Горбань знову взяв скісок і поліз у ліщинові нетрі. Отаман лежав і дивився вгору. Над ним розкинула листяний намет яблуня, та такий густий, що жодної небесної проталини не було видно. Серед листя густо червоніли яблучка — маленькі й лискучі. Сірко подумав, що навіть йому, воїнові, а не господарю, втямки, од чого це: надто густе віття на яблуні, його треба розрідити.

Й далі шкварчала сиворакша, і щебетало інше птаство, й легіт — вітерець ласкаво перебирав на яблуньці тремкі листочки. Божа краса, якої ніколи не помічав. Якщо поле, то рівне чи нерівне — для битви, якщо сонце, то високо чи низько — для битви ж, ліс — для засіки, річки — для байдаків, а для серця — нічого. Байдуже. Ось складе з себе уряд отаманський, заведе в байраці пасіку, посадить баштанець… Отакий, як у Нечепи. Щоб кавуни — як голови… Кавуни… Козачі голови. А зелене бадилля — то оселедці.

…Оселедці метляються над водою, та ще виблискують гострі вістря ножів. Стрибає, наче поламане колесо поміж небесних баюр, місяць; зорі як розсипаний жар, а ріка заломлює ноги, а ріка, густа, як дьоготь, намагається втягнути козака в глибину. Сірко гребе обома руками, ножа тримає в зубах, тримається одинокої червоної зорі, що блищить над самим обрієм. Врешті ноги дістали мулкого дна, він узяв ятагана в руки й тихо побрів до берега. Поруч нього брели інші козаки. Біля самого берега йшли згинці, а далі поприсідали, й вода струменіла по мокрій одежі, й тіло струшував дрож, а він стискав зуби, аби не цокотіли. Хтось приглушено чхнув, й тоді сама втиснулася в плечі голова; десь заіржав кінь і крикнула нічниця. Біля обличчя промайнув кажан. Сірко підвівся. Так само згинці пішов понад берегом. Зупинився. Чекав, коли вигулькне з хмари місяць. Добре, що він закутався в хмари, темінь накрила козаків, але вона накрила й шляхтянський табір. Десь поруч має бути німецький редут. Увечері вони видивилися його з Хмелем. Либонь, видивився гетьман і сказав, що редут укгрунтовано слабко.

— Запорожець півдня може сидіти на дні річки без повітря, — сказав, і отамани, що стояли в нього за спиною, засміялися.

Сірко не сміявся. Він би навіть образився за запорожців, коли б гетьман не мав і себе за січовика й не починав з Січі свою велику справу. Дивився на гетьмана закоханими очима. Ворухни Хміль пальцем — кинувся б грудьми на списи. Віра пропікала серце. Було солодко й страшно.

Він ішов попереду козацької ватаги. Вода вже стекла з одягу, тіло ломив холод. Тихо, по — кошачому переліз через земляний вал, підповз під високого воза. Там хтось спав, Сірко завмер на одній нозі, переступив сонного. Знову виглянув місяць і освітив табір. Німці спали наче побиті. Либонь, виморилися до краю: кілька днів ішли болотами, далі вкгрунтовували табір, а весь минулий день стояли строєм під палючим сонцем. Декотрі попідкладали під голови сідла — побрали з обозу, познімали з себе панцири та залізні шишаки. Декотрі спали в панцирах — мають щастя, тих не чіпатимуть. Очі самі знайшли першого ворога. Цапина борідка стриміла вгору, в руках тримав списа. Так, зі списом у руках, і пішов на той світ зайда з далекої німецької землі. Польський король заплатив йому за смерть.

Боліла в суглобі рука. Ятаган уже не яснів під місяцем, а тьмяно зблискував. А потім десь збоку пролунав крик. І гримнув рушничний постріл. Спалах був короткий, неймовірно сліпучий. Задзвеніла броня, забрязкотіла зброя. Козаки втікали до Стиру, кидалися з розбігу в дьогтярно — чорну воду. Вона прийняла їх. Але раптом знову вилущився місяць і освітив кілька десятків голів. Для стрільців це були гарні цілі. А потім запалали на березі смолоскипи й ріка з чорної стала червона.

Він прокинувся, лежав і дивився в густе плетиво яблуневого віття, обнизане ніжним листям і червонобокими яблучками, а голова все ще притягувала до себе ляські кулі. І обсипав її згори тонкий ценькіт синиці. Холодний туманець обвіяв серце. Сірко ніколи не вбивав уві сні. Вбивали його, й тоді він прокидався. А коли сам намірявся на когось, йому або вломлювалася шабля, або пістоль не стріляв, а якщо пістоль і стріляв, то ворог не падав.

Отаман зітхнув і скрушно подумав, що чомусь йому ніколи не сняться крислаті яблуні і пташиний щебет. І не сняться йому перемоги, а тільки поразки. Найчастіше — оця. Дим від тієї битви затулив сонце, і вже воно ніколи не дивилося ласкаво на цю землю. Як вояк, отаман, котрий обкрутився в п’ятдесяти великих битвах і майже всі виграв, багато разів вертався думкою до цієї, проходив через її пекло од початку до кінця. Якби вони її виграли, то, може, були б вільнії на віки вічнії. Тепер він бачить все по—іншому, і в іншій подобі вступає в неї, і складає про неї інший звіт. Мислиться йому, що дуже часто битви програються тією чи іншою стороною ще до їхнього початку. Й то не через те, що мало було війська, що не так воно розташувалося, що стали супроти нього сили небесні — дощі, спека, вітри й громовиці, а через те, що мав такий чи такий стрій душі той, хто розпочинав її. А той стрій теж складався із чогось: з якихось невдач, з якоїсь скрухи, з горя чи й хворості. До людської душі може налипнути стільки всього, що вона падає на темне житейське дно, як сокира.

Ні, либонь, все не так. І стрій душі тут ні до чого. Хоч потім (потім!) багато балакали у війську, буцім гетьман на той час хорував здоров’ям, що почалися в нього нелади вдома й був невдоволений Тимошем. Сливе не Тимошем, а тим, що Тиміш програв кампанію в Молдавії, і тільки гетьман осягав до кінця гіркий ужинок, який матимуть з того. Казатимуть: через той свій кепський стрій душі гетьман не напав на ляське військо в дорозі від Сокаля до Берестечка й не перешкодив йому переправитися через Стир. Хто скаже навіть сьогодні: міг Хмельницький напасти на ворога на вузьких греблях між Стиром і Берестечком чи ні?! Ця таємниця пішла з гетьманом на той світ. Все залежало від того, яких мав вивідників, яку розвідку чинили його козаки і якою мірою довіряв тій розвідці.

Перші утарчки виграли козаки. В одній з них побував і Сірко. Були б і дотерли на браннім полі Вишневецького з військом, якби не підоспів тому в поміч Конецпольський та не вдарив козакам у спину, і їм довелося відійти за переправу. І скурали козаки також кварцяних жовнірів на очах обох таборів, і тікали жовніри в табір, а козаки стинали їх. Козацький дух тоді злетів під хмари, а ляський припав до землі.

На все життя у Сірковій пам’яті ті табори — ляський над Стиром і козацький над маленькою, болотистою Пляшівкою. А поміж ними чисте горбате поле, тільки подекуди мріють кущики лози та хвилюються високі, до пояса, трави. Козацький табір обіп’явся трьома рядами возів, зв’язаних між собою ланцюгами, і вкрився кіннотою. Ляхи виставили наперед гармати, за гарматами — ряди німецької піхоти, теж закутаної по краях кіннотою, далі півколом — гусари з червоними ратищами списів, за гусарами — ляська піхота, бранденбурзькі драгуни і шляхетське ополчення. Зранку поле вкрив туман, а коли він розвіявся і стало видно вороже військо, Сірко виліз на воза й довго приглядався до ворожих лав. Бачив королівську сторожу у тигрових та леопардових шкурах, гусар у залізній броні, з срібними крилами за плечима, в шоломах із страусовим пір’ям, шляхетських ополченців, де кожне воєводство мало свою барву, у панцирах з довгими списами при сідлах, іноземних рейтар в капелюхах з високими гребенями і оком пам’яті бачив у себе позаду сіре козачо — мужиче військо у свитах і кунтушах, зі старими рушницями та приклепаними до дубових і кленових держалн косами. То бідність ішла на багатство, то йшли зневіра і відчай на ожирілу пиху і кровожерну лють. Й знову Сірко не боявся: він знав, що бідність завше хоробріша за багатство, а неволя страшніша за смерть. А ще він не боявся, бо попереду війська у горностаєвій киреї, з булавою в руках літав на гарячому аргамакові батько Хмельницький і кидав валечні поклики до війська. Тільки раз оглянувся назад Сірко. Ліпше б не оглядався, йому замлоїло під грудьми й лихе передчуття стисло серце. Неначе крило велетенського лінивого птаха, там здіймався білий ханський прапор. Либонь, то було не передчуття. Сірко ніколи не довіряв ханові; ханські слова що пужина, басурман уже одвіяв усе наперед і зерно засипав до таємного сховку.