Яса. Том 2 - Мушкетик Юрий Михайлович - Страница 81

— Поки ти його впорядкуєш, інші молодиць розхапають. Ось я до одної їду. Позич свого черева, а все інше в мене своє в справності.

Козаки регочуть. Сміється Сірко, хоч їде він, всі те знають, не до молодиці, а на пасіку. І думки в його голові не грішні, грайливі, а смиренні й трохи сумні. Скінчилися сіножаті, тепер дорога ледве вгадувалась у високій траві — поломі. То пірнала під ліщину, то притискалася до озеречка, в якому полощеться у воді вербове віття, то мріла поміж білих султанів очеретів, і під копитами коня чавкотіло болото. Султани молоді, пишні, а потім вони злиняють, похиляться — все як у людей. Починала червоніти калина, займалася ще несміливими рум’янцями шипшина (незабаром спалахне, як недолюблена, що не стратила сором, молодиця), хміль дерся на вільхи та клени, і його білі шишечки були зліплені неначе з морської піни. Він був такий буйний, що, здавалося, впади кілька таких бубочок в озеро, й воно переграє на оковиту. Потемніло листя на дубах. З лівої руки на віддалі трьох кидків стріли стали вони могутньою стіною, внизу переплівся верболіз, і видаються сукупно однією чорною тучею. А в праву руку по лузі—острову стоять окремі дуби, є серед них велети, які підперли своїми кронами небо, а є й невисокі, товстючі—претовстючі, дуплисті дуби — окоренки, на яких велетенські стовбури вже відмерли, лишилися тільки менші гілки. Тим дубам віку й віку. Що могли б розповісти, якби вміли говорити? Яку таїну ховають у старезних зморшках кори та в чорних дуплах?

Сірко подумав, що колись, за молодості, його увагу привертали дуби — велети, тепер же його зір частіше зупиняється на дубах — окоренках. Он стоїть лисий дуб, кора з нього спала, а той он розчахнувся на чотири частини й конає на землі. Отаманова душа теж розчахувалася й слалася по м’яких султанах очеретів, кололася на шипшинах, закипала хмелем.

Переїхав грузький потічок, далі дорога повертала круто праворуч, вихоплювалася на кручу, на горб. Сірко притримав коня. Їхав молодим конем — Гнідком, Ворон спочивав у стайні. Кінь пирхнув, підняв ліву ногу, покусував зубами шкіру на коліні. Отаман побіг очима по плавнях. В цю мить відпочивав серцем. Плавні входили в нього, наче жива вода: зеленими дібровами, широкими затоками Дніпра, річками й островами, озерами та луками. Вже й не мислив себе поза ними, вже знав, що зложить тут кості. В його серці, в його думці злилися воєдино їхній зелений шум і їхня захисна сила. Не десять і не сто років сторожують вони козацьку звитягу, щоб кинути її проти супостата. Він прийшов сюди сливе хлопцем, по тому від’їжджав і приїздив знову, аж поки не зрозумів, що поза ними його життя немає. І знає він їх, наче власну кишеню. Заплюшки може по них мандрувати й не заблудиться. А заблукує там чимало й літніх козаків. Надто коли на плавні наляжуть осінні тумани. Тоді водять козака п’яні води, аж доки не виб’ється з сили. Сірко блукав один раз. Три дні плутав по річках і зарічках, на ніч приставав до берега, вистеляв човна вербовим віттям і спав у ньому. Страшно вночі самому в плавнях. Чорна, як дьоготь, вода хлюпоче таємничо і віщо, чути холодні сплески, і рикає в хащах звір, і чути якісь дивовижні крики. Може, й правда, що то плачуть душі тих козаків, які закопали свої скарби по островах, а самі погинули в далеких походах.

Стежка похило опускалася в балку, звану Грушівкою. Балка широка і довга, з відрогами — байрачатами, з лісами і лужками, галявинами і «печами» — високими майданчиками, з густими грушевими нетрями, крізь які не продереться й дикий вепр. Вона геть уся од низу й до верху поросла грушами, весною, коли вони зацвітають, здається, що то тече біла молочна ріка. А над рікою пташиний щебет і медянистий гул — беруть щедрий взяток бджоли. Восени ж уся земля встелена жовтими грушками — дрібничками. Грушівка — укохане місце січових пасічників. Посіли вони всю балку, кожен уподобав собі певне місце, щоб було зручне для бджіл і власного життя і щоб не залітала чужа бджола. Січові пасічники — самітники, як і їхні бджоли. І майже всі старі—престарі, то догоряли на меду куці свічки життя. А колись же, колись… Колись то були великі й потужні свічки з молодого прозорого воску. Життя цих дідів поминуло в лютих січах, в шабельному дзвоні й рушничних випалах, у погонях і втечах, у лютому голоді, промайнуло, як мить, і тепер вони надолужують його тишею і вічним гудінням божих комах. Їм здається, що надолужують, а насправді бджоли осипаються, як порох, їхній вік короткий і трудний, як і вік плугатарів і вояків. В оцій балці доживатиме віку й він, отаман коша запорозького Іван Сірко. Вже назнав собі місце й минулої весни посадив кілька молодих яблуньок. Кожного дня виходитиме на оцей пагорб і бачитиме Дніпро, Великий Луг, Січ, і чутиме, як б’ють пороги і як видзвонюють у лузі чистими голосами молоді лебеді. Він, хто усе життя провів у боях і походах, літав як вітер, десь у глибині душі здогадувався, що і в гудінні бджіл, в загусклім, як весняний мед узимку, спокої є своя краса і втіха. Є втіха неклопітної старості, яка сидить під яблунею і ходить пам’яттю в минулі походи, закохується, розкохується, рубається на шаблях, відсіваючи в безгрішній хитрості всі поразки і помилки й засновуючись тільки на перемогах та правдивих ділах.

Гнідко об’їдав листя на берізці, запінена зелена слина скапувала з вудил. Отаман розгнуздав його, прив’язав повід до луки сідла, пустив до паші. А сам сів на схилі під трьома молоденькими осиками, обхопив руками коліна. Невеселі думи роїлися в його голові. Мав би він довіковувати не тут, адже є в нього жона, є діти, є рід. Одначе рід його обчухраний, як одиноке дерево при битій дорозі. І декотрі родичі вважають, що в тому винуватий і він сам. Так вважають братова і її дочки. Бо й справді, коли по Хмелеві почав закручуватися кривавий вихор, Сірко опинився в самому його центрі. Ще й повів за собою у ту завію усіх родичів: братів — рідного та двоюрідного, — синів, а потім і зятів.

Бо, зламавши укладену з Росією угоду, пішов з військом на лівий берег король польський Ян Казимир, ще й повів за собою гетьмана правобічного Павла Тетерю, зав’язалися важкі бої. Воєвода Чарнецький з потурання Тетері викинув з могили кістки великого гетьмана, й пішла шляхта чужинська потоптом по тих кістках, по українській землі. Тоді Сірко зібрав військо козацьке, перейшов на правий берег і почав громити військові обози Чарнецького і Тетері та звільняти від шляхти українські правобічні міста, Сірко з братом Яковом взяли в оборону Черкаси, й сталася в Капустяній долині гаряча битва, і потяли вони Чарнецького, і потяв їх Чарнецький з двома солтанами, й оточили вони запорожців у вузькій долині, й січа стояла, що поглухло од шабельного брязкоту вороння в небі, яке чигало кінця битви. І тоді погинув Яків, і ляхи відтяли йому голову, нахромили на вістря козацької хоругви й возили її перед своїми лавами. А потім вороги втікали ріллею, і грузли в українському чорноземі коні у важкій броні, й били їх козаки келепами і палицями, й згубили шляхтичі голову Якова, й упала вона в ріллю, й закотилася під скибу, бо скільки потім не шукав Сірко з козаками, так і не знайшов. По тій битві і ще по кількох дужих козацьких струсах Ян Казимир не витримав і показав спину війську князя Ромодановського та козацьким гетьманським лівобічним полкам і врешті відступив за Дніпро.

Отак само, як Якова, за три роки до того, повів Сірко з собою старшого сина Петра, бо гетьман Виговський уклав спілку з ляхом. Й побив Сірко Тимоша, наказного гетьмана війська Виговського, вчинив над ним правий суд, а хтось учинив неправий суд над його сином. А другого сина, Романа, повів з собою в Переяслав під присягу молодому Хмельниченку, і під тією присягою замість нього розписався сам Юрась Хмельниченко, й серце отаманове співало й плакало, адже явився йому в новому образі сам великий гетьман Богдан. А коли той образ померк, коли Хмельниченко підпав під басурманина й повів за собою татар, тоді Сірко спробував перейняти басурманські орди, і в бою з військом полковника Федора Жученка над річкою Тором дістав смертельної рани Роман. Так тяжко й дорого заплатив Сірко за помилку свого серця. Сказати правду, воно помилялося не раз — і у Хмельниченку, і в Брюховецькому, колишньому кошовому Січі, а потім гетьманові, хитрому й підступному, — підступність Брюховецького Сірко розгадав теж не одразу, та й як було не повірити кошовому, коли той клявся вірою і правдою служити рідній землі. Він запросив до українських міст воєвод із Москви, ще й отримав із власних царевих рук боярський чин, ще й одружився на княжні Долгоруковій. Щоправда, саме тоді й засумнівався Сірко в його людській щирості, зрозумів, що простим козацьким жупаном кошовий прикривав свою панську душу. Хитрий і підступний був то чоловік, драні чоботи поміняв на шиті золотом сап’янці, що ніхто й не зогледівся, ніхто того й не помітив. І немов з води вродилися в нього маєтки та збудувалися палаци. Давав грабувати воєводам і грабував сам. І коли повстав проти воєвод і захланних старшин Переяславський полк, Сірко пішов йому на поміч. Тоді ж остаточно розійшлися його дороги з дорогами Брюховецького.