Яса. Том 2 - Мушкетик Юрий Михайлович - Страница 70

— Якби одпустили, вернувся б назад?..

Маркове обличчя пересмикнулося, в очах потекла сіра каламуть.

— Не знаю.

Він боявся збрехати й боявся сказати правду. Вичавив на губи посмішку, догідливу й вибачальну воднораз. Отаман довго мовчав. Марко переступав з ноги на ногу, йому здавалося, що кошовий забув про нього.

Сірко дивився в степ, а бачив щось червоне, воно мовби накочувалось на нього — на козаків, на всіх. То не була степова пожежа, й сонце хилилося не в той бік. Йому аж сльози набігли в кутики очей. Заплющив і розплющив очі, степ ще раз майнув багряно й упав до ніг сірою киреєю. А десь у пам’яті бродив голос — Лаврінів голос і якийсь інший, регітливий, але й лестивий. Сірко спробував подивитися туди — в далекі дні, напружився згадкою, йому здавалося, ось зараз щось обірветься в голові, щось перевернеться. Вже зовсім іншими очима подивився на Марка. Він бачив цього чоловічка маленьким — маленьким і дрібненьким — дрібненьким. Той ішов до нього оддалеку, пробирався через нетрі, розгортав комиш, аж поки не підійшов на відстань, з якої кошовий побачив його посмішку. Тоді й пригадав цього чоловіка. Густа борода сховала його обличчя, вона сплелася з вусами, з чуприною, залишивши тільки білі латки під очима та самі очі — вузькі, схожі на татарські. Вони вводили в оману всіх. Ввели і його. А тепер він знав, хто це такий. От тільки не пам’ятав ймення. Але це колишній козак. Він не раз бачив його з Лавріном. Про цього козака казали…

І враз ще одна згадка блискавицею висвітлилась в пам’яті. Полонені басурмани казали, що їх навів на Січ запорожець, схожий на татарина. Сіркові гаряче вдарила в голову кров, люто зчепила пальці в кулаки. «Взяти тебе на спитки… Ти скажеш… Все скажеш…» І одразу ж інша думка, холодна, як припорошена інеєм шабля: «Рано… Ще рано». Вона змикалася з тією, котра вперше виникла біля шанців, коли ховали порубаних побратимів. А за ними й ще одна: «Чи треба накликати прокляття на власні голови? Чи треба, щоб усі знали, що серед запорожців є зрадники? Адже ніяка кара не в змозі спокутати зради». А серце ятрила злість, він не міг погамувати її. Через те й запитав ще раз, важко впершись Маркові поглядом у груди:

— Так підеш назад, коли відпустимо? — Й казав далі, не чекаючи відповіді: — Підеш, підеш. «Підеш до отця свого й понесеш йому кривду свою».

— Нема в мене ні отця, ні неньки, — тихо сказав Ногаєць. Зиркнув скрадливо отаманові в очі, але в них стояла чорна мжа, й він знову опустив голову.

— Не того отця маю на мислі. А що, неньки немає — брешеш. У всіх нас є ненька. Вона одна — вовіки віків. Буває тільки серце без неньки… Буває… — й осмикнув себе думкою: «Рано ще, рано».

Важко повернувся й пішов. А Марко лишився стояти в страхові та невідомості, плутаючись у прикро обрізаних кінцях, що затягнули вузол власного життя.

По обіді та короткому спочинку кошовий наказав підняти й зібрати докупи всіх, кого виручили з неволі.

Вони збилися у великий тісний гурт над балкою, декотрі поглядали здивовано, декотрі злякано. Досі йшли мовби за власною волею, самі по собі — щоправда, позаду й з боків у степу мріли козачі під’їзди, але ж то було для їхньої і всього війська оборони, й це вперше мовлено до них словами наказу.

Сірко пішов уподовж навтовпу, припадаючи на ліву ногу. Її потягла рана — нова чи давня, нова рана ніби й не боліла, після бою він промив її міцною горілкою, присипав перепаленим порохом та обіклав зіллям воронячого ока, перев’язав чистою шматиною. Вона заживала. Кошовий отаман пройшов у кінець, вернувся й став перед натовпом. Довгим поглядом обвів усіх, здавалося, рахував людей чи шукав когось. Натовп стояв притишений: був він різноликий і різнобарвний, тихий і згнічений. Багато виморених, вимучених облич, весь одяг чужинський, від того й люд видавався мовби не своїм. Одначе ж це були свої, християни, — волиняки, подоляки, слобожани, запорожці й трохи поляків та литвинів, московитів і молдаван. Усі вони заніміли в тривожному чеканні.

Сірко тепер знав певно, що чекання те не однакове для всіх і що жадають не всі одного.

— Люди добрі, — сказав суворо й тихо, але так, що почули і в тому кінці натовпу, — козаки, посполиті і всі інші, кого недоля закинула під басурманина. Ми визволили вас од поганина й привели в оцей степ. Тепер вибирайте самі, кому куди стелиться путь: у землю батьків чи назад у ханську сторону. Вести силоміць на налигачі не будемо нікого. У кожного з вас є серце, а в ньому любов, що вибирає. Є совість, є честь… — Отаман примовк з досади на себе, що не втримав тих слів… — Отож воля ваша. Хто піде з нами, лишайтеся на місці, хто хоче вернутися, проходьте вперед, за мою спину.

Юрба заворушилася, загомоніла. Ті, що були посідали, підводилися, задні спиналися навшпиньки, заглядали через плечі передніх.

Сірко не сподівався, що все станеться так швидко. Ще полонений ногаєць — товмач не переклав до кінця його слів, — не всі розуміли по — українському, — а вже цілі гурти недавніх бранців потяглися за його спину. Декотрі навіть бігли, наче боялися, що їх зупинять. Допіру він думав: їх буде небагато. А вони йшли і йшли: одні — радісно посміхаючись, інші — похиливши голови, бо ж на них дивилися отаман і козаки, й, може, десь глибоко в серці обзивалася совість. Отаман спочатку намагався втримати їх поглядом, а далі опустив очі й дивився в землю.

Сіркові здавалося, то не люди, то гранітні брили одриваються од скелі й котяться на нього. Либонь, скелі, про яку мислив, у яку вірив усе життя, — не було. Були камені, багато каменів, і то тільки доля могла злютувати їх водно. Але чому ці люди не боялися Божої кари? Чому не боялися, що помруть з туги по вітчизні? Чи в них немає вітчизни? Чи стала нею та, біля гір?

Ті, що перебігали, обминали його, немов чумну віху. Яра злість ходила гомоном по рядах запорожців: на отамана, що дав таке повеління, на недавніх бранців, за визволення яких скільки наклали життям, бранців, котрих мали за братів, з котрими гомоніли на спочинках, ділилися хлібом, тютюном і радістю. Виходило, вони їх дурили? Й тоді козаки намарно лили кров? І в могилі над Сивашем надаремно заснуло на віки вічні дві тисячі побратимів! Страшно їм стало свого походу й отаманового умислу. Стояли похмурі, з важкою оскаргою в очах.

Уже останні перевітники долучилися гурту за отамановими плечима. Кошовий підвів голову, повернувся: було їх трохи менше, ніж тих, що лишилися. Отаман не йняв віри очам. Запитував себе й не міг відповісти: що штовхало недавніх бранців назад? Спочатку гадав — зажадають повернутися отакі, як черкешенка. Звикла до розкошів, ситого життя, проміняла на нього волю. Коли йому сказали, хто ця жінка, повелів не чіпати її, хоч могли б одвести полоном і потім заправити в хана викуп. Проте вона не пішла, лишилася на краю балки. Вітер тріпотів її блакитною наміткою, вона тримала її тонкими білими пальцями й дивилася не в кримську, а в кавказьку сторону. Отаманові стислося серце, він ледве стримався, щоб не вклонитися тій жінці.

Сірко знову повернувся до меншого гурту, пошукав очима — чорнобородий татаркуватий козак стояв серед тих, що лаштувалися на Крим. Та й де міг стояти? «От і розшеретувала доля, — подумав отаман. — Нехай лишається безіменним навіки». Потім підійшов до трьох чоловіків, подоляків (на них ще шапки й пояси подоляцькі), що стояли праворуч од нього й тихо перемовлялися.

— Скажіть мені, чого йдете туди, а не в рідний край? — запитав. — Може, я чогось не тямлю? Може, ви забули, де отча земля?

Подоляки довго переминалися з ноги на ногу, а тоді за всіх, знявши бриля, відповів високий, вже немолодий чоловік з коротко підголеною рудуватою бородою:

— Пробач нам, отамане, але, може, тобі й справді важко до всього дорозумітися. В Криму в нас осідлиська й господарства, а дома — нічого. Чого ж нам іти туди? Ми прості хлібороби, а ще ж поміж нас немало майстрового люду. Майстровому в Кримській Таврії й зовсім добре. Бондарі ми. У татар сади, виноградники, бочок треба без ліку.

— Либонь, по — твоєму, отчизна там, де господарство й де сите життя? — з гіркотою мовив отаман.