Яса. Том 2 - Мушкетик Юрий Михайлович - Страница 53

Азі весь час вчувалися кроки на сходах, а чорні тіні на стіні від власної постаті та постаті дервіша видавалися тінями алебардщиків. Та й все життя для Сулеймана Кегая тепер було театром тіней, де ляльки підвішують до стелі й смикають за мотузочки. Він часто посилав дервіша, щоб той покрутився біля палацу (для того й тримав його, і платив великі гроші), може, довідається про що — небудь, давав золото на підкуп служників покоїв, дервіш оповідав усілякі нісенітниці — мабуть, приносив їх з базару, до палацу не ходив, а золото десь ховав. Він страшенно знахабнів, залякував агу, наїдався до блювоти солодощів, навіть курив з кальяна і пив вино, за що мав би бути спалений живцем. То тільки невірні можуть вживати той трунок. Ага мусив терпіти.

Колись багатий, пишний і гостинний двір Сулеймана Кегая занепадав. Вже не гарцювали в ньому змії—коні, не шелестіли шовкові паланкіни, не галасували, викладаючи товари просто на розпечений малоазійський камінь, купці. Руйнація й запустіння панували в ньому. Пойнялися іржею залізні кільця на семи лискучих стовпах, до яких ще недавно прив’язували коней візирові гості, голодно крякали, побрязкуючи ланцюгами, приковані до даху два орли. Жалібно киркали та розліталися по сусідніх дворах і садах павичі, навіть собаки позабігали невідь — куди. Недавні візирові друзі обходили двір, немов там лютувала бобонна чума. Давно втік ефес — помічник по господарству, розбіглися всі вільнонайманці, повтікали білі євнухи. Навіть наглядачі за невільниками, котрим платилося по два акчі в день і двічі в рік давали «на пояс», залишили подвір’я опального аги. Сусіди Сулеймана Кегая, що жили нижче од нього й колись не осмілювалися похмуро глянути на високі зубчаті стіні двору, забили глиною жолоб у тому місці, де він повертав у сад, і тепер майже вся вода збігала до їхніх дворів. Розбестилися, не корилися навіть раби. Нікому було їх пригнути до роботи, нікому покарати — простора вартівня із сірого каменю в лівому кутку великого квадратового подвір’я стояла порожня. Вони впали у таку сваволю, що часом самочинно полишали подвір’я і йшли вниз до базару чи будь — куди.

Там, на базарі, вирувало життя, й вони визбирували його крихти. Тинялися поміж ятками, де стояв голосний мелодійний дзвін — майстри — бронзарі кували славнозвісні турецькі таці, мідні та срібні куверти для кави, щити та шоломи — місюрки, давали заробити якусь абищицю на грубій роботі; допомагали купцям вантажити товари, часом за жменю сушених слив, а часом падала у кишеню мідна монета, або ж просто ловили витрішки. Звичайно, там є на що подивитись: всілякий, ніколи не бачений крам, заморські, різані зі слонової кості штукенції, чудернацькі, схожі на велетенські прачі, риби, в яких обоє очей дивляться в один бік, не менш дивовижні птахи в золочених та срібних клітках, їх привозять заморські купці, а жалісливі правовірні купляють і випускають на волю під веселий галас дітвори. Чорних, білих і жовтих рабів купляють теж, але на волю не випускають. На тому ж базарі на тонких мотузках, натягнених між високих платанів, ходять заїжджі акробати, внизу під платанами ведуть несамовиті танці дервіші: й вогонь п’ють, і залізо жеруть, борються на потертім килимку борці, грає на сазі меддах — бродячий музика, є там пребагато всіляких інших див. І вештається сила — силенна різномасного люду: од чорних безмовних арапів у червоних фесках та галасливих обірваних турецьких і грецьких циган у жовтих жилетках до молодих європейців з довгими чубами, в батистових сорочках з мереживами та вузьких штанях з єдвабу.

В тому натовпі легко заблудитися, там ніхто не запитує, чи ти прийшов з хазяїном і ненароком одбився од нього, чи приволікся сам.

Лаврін базару не любив, вельми рідко туди ходив. Високий, худий, ошмалений сонцем, вже й сам схожий на турка, байдуже перебирав очима увесь Схід.

Базар гомонів усіма мовами, кольорився всіма барвами й щоразу нагадував йому про рідний край, рідну мову й рідні звичаї. Хвилини краденої волі падали тяжкими удавками на серце, кричали криком про вічну неволю, про осоружну чужину.

Катівницькими муками було також думати про те, що ось тут, поруч, живе твоє сплюндроване кохання, що доля ніби на сміх звела вас для вічної й тяжкої розлуки. Пекуча злість, од якої кидаються на вістря списів чи гризуть ґрати, перегоріла, її переломили втома, голод, нудна сірість неволі. Тільки іноді в якомусь подиві дивився на величезний будинок з широкими вікнами за зеленими ґратами — невже за якимось із них живе Киліяна? Та сама Киліяна… його Киліяна… й руки несамохіть кришили камінь.

Дивно й незбагненно влаштована людська душа. Коли б Лаврінові хто — небудь відгадав отаке майбутнє, він би ніколи не повірив, що зможе жити на світі. А от жив. Час перетер його думки, як жорновий камінь зерно. Може, тому, що й сам вергав каміння, носив велетенські глеки з водою, сьорбав брудне пійло. Жив… Хоч і не мислив жити. Коли його везли по морю і море починало кидати кораблем, він благав його: «Втопи». Упирався ногами в дошки, щоб виломити їх, але вони були міцні. Його привезли в сад, коли він уже підупав на силі, її виссала тяжка дорога та довге сидіння в кам’яному мішку, й мав поруйнований нещадними щимками долі дух. На силі повільно набирав, а духом не зводився. Він уже не почував і свого кохання — палке, гаряче, воно було ніби з чиєїсь розповіді, котру чув давно. Чорнобрива, смаглява Киліяна лишилася там, за морем, її сміх, її мова лунали на зеленій луговій галявині серед лісу. А тут, за обвитими плющем стінами гарему, жила якась інша дівчина, котру Лаврінові було невимовно жаль і по котрій плакав серцем. Після того, як їх привезли в Козлов, він не бачив її жодного разу, хоч пливли на одній галері й були подаровані одному туркові. Та він і не жадав бачити її. Весь світ для Лавріна здавався затканим сірою павутиною, він ні на що не сподівався й нічого не чекав. Найтяжчими були ночі в темнім хліві на перетрухлій просянці. І в заплющені, і в розплющені очі плив зелений світ, пливло колишнє життя, й тоді чув рідну мову, зринали знайомі обличчя: дядька Сироватки, Кайдана, Дороша Бруса, а найчастіше кошового отамана Сірка. Може, думкою про нього, про Січ і тримався на світі. Бо ж по тих думках почував, ніби припливало сили. Перехреста часто непокоїло: чи згадує його кошовий? Щоправда, він приходив до нього в спогадах не кошовим, а добрим дядьком Іваном. Якось прокинувся й довго не міг оговтатись, де він. Сон вихопив його звідси й переніс у завішаний зброєю прикомірок кошового. Вони сиділи з отаманом, але той не розповідав про походи, не навчав військової науки, а… тасував карти. Так, вони різалися в карти. Чому приснилося саме це — дрібне, випадкове, а не щось значне, велике? Хтозна. Може, що Іван Сірко у прикомірку ставав не суворим кошовим, а дитинно простим, по — козацьки запальним і нестримним, як і він сам, Лаврін. Сірко приховував цю маленьку пристрасть від усіх. І Лаврін теж. Грали вони запекло, іноді сварилися, кілька разів Сірко навіть рвав карти. Але одразу відходив душею, й по тому було весело обом.

Оце щасливе відчуття — не гри, а спочинку після запальної гри — навідало Лавріна. І йому було так хороше, так радісно, що коли цей настрій розбився об холодний камінь, трохи не заплакав. Уперше за весь час полону. Спомини йому завжди рвали серце на шмаття, по тому боліла голова й світ виповнювала ще важча похмурість.

Та неждано в чорному потоці безнадії та безпросвітності зблиснув йому промінь, збудив до життя. Опала Сулеймана Кегая повернулася для нього та Киліяни несподіваним боком. З перших днів, тільки — но Сулейман Кегай привів нову наложницю, старша жінка аги занепокоїлася. Вона знала, що серце аги давно погасло для кохання, сім літ не мав він нової наложниці, а інші всі давно були ткалями й вишивальницями — не виганяти ж дармових робітниць (візир був дріб’язково жадібний), та й не хотів він нікому признаватися у старечій безгрішності, проте чорнооку козачку не одіслав у вишивальні кімнати, а наказав поселити окремо й часто заглядав до неї, купляв подарунки і навіть сам учив говорити по — турецьки. Й тішився, що козачка легко переймає турецькі слова. Вона зізналася: її мати — татарка й іноді, на досаду батькові, вчила говорити по — татарськи і по — турецьки, аби відтрутити її од батька й мати змогу розмовляти з нею не знайомою йому мовою.