Яса. Том 2 - Мушкетик Юрий Михайлович - Страница 38

Дві мотузки не зв’язувалися. Давно і кріпко думав над тим. Спостерігав не раз: людина замишляє на добре, а виходить зло. Чи замисли куці, чи щось заважає, чи кожна людина має на всі добрі і злі справи свої мірки? Тоді що ж виходить — не може бути добра для всіх? А, мабуть, не може. Навіть січовий закон не всі справляють однаково, й не всім він до вподоби. Найчастіше буває так: починає людина з турботи про ближнього, зі справедливості, а закінчує олжею. Не може сповнити своїх замірів, починає підпилювати, підрівнювати власні мірки, міняє золото на мідь, а срібло на залізо. Мідь роз’їдає цвіль, а залізо іржавіє. Саме так розпочинали Виговський і Дорошенко. Правобічний гетьман і далі не спливав з його пам’яті.

Спустився у видолинок. Ворон брів по груди в тумані. Врешті, не чуючи руки вершника, зупинився. Витягнув шию, роздув ніздрі, заіржав. Голосне іржання дзвінким клубком покотилося понад туманом у ніч, розтануло в ній. Сірко підібрав повіддя. Думка ще спотикалася в голові; не проганяючи її, прислухався й розглядався. Туман плив попід кінським черевом, скочувався в ще глибшу долину. Вдалині мріли чорні кучугури дерев, ще не потоплені туманом, звідти тягло сирістю. Молодо кричав у травах перепел, і враз той крик пробився крізь бентегу думок, упав на оголене серце. Сірко відчув, як щось затремтіло в ньому жагою, хлюпнуло в душу, вона на мить розкрилася і впустила далеку — далеку ніч, тихий дівочий шепіт і гарячий пал на губах. «За один поцілунок він оддав гетьманство». На ту мить відлетіло все — важкі думи, битви, клопоти, лишився тільки крик перепела, закутані в туман вологі верби, зелений пах трави й щем серця. Все інше було далеке й непотрібне. Десь із самого денця зірвалась думка про світ — який він широкий і росяний і як мало зачерпнув його в себе, й гарячий жаль заклекотів у ньому.

Кінь пив з копаночки воду. По копаночці плавав туман, і здавалося, Ворон спивав його. Зривалися з кінської морди краплі, кльокали глухо, неначе падали на дерево. Дзенькнули вудила, Ворон підвів голову й заіржав коротко, з похрипом. Може, він чув вовка, а може, його тривожила самотінь. Він довго не хотів брати вудила, врешті сталь дзенькнула об кінські зуби, Ворон пожував вудила і притих. Сірко сів у сідло.

Треба було думати, куди правувати далі. Вирішив зненацька: «Поїду отако прямо й перепливу через Дніпро. Просто зараз, уночі». Зринула думка, що може втопитися, але вона не викликала страху. «Може, й на краще».

Невдовзі про Дорошенкову згоду піддатися Москві повіз із Січі до царя кореспонденцію значковий товариш Овсій Шашіль.

Розділ двадцять другий

Люди потрапляють у розбійники зі злиднів, з помсти, з розпуки, від злобивості. Я потрапив з глупоти. Після довгих блукань і поневірянь, після недовгого навчательства у селі Перебродах, де я допомагав дякові вчити швидких, неслухняних, буйночубих, що з ними не міг справитись не те що я, а й прудкий, жилавий, скорий на розправу дяк, пристав я до військової команди, яка йшла на Дін, а вертатися мала через Запорожжя. Я хотів добутися туди. Платні мені в команді не поклали — відшкодовували місцем біля казанка.

В дорозі спочатку дотримувалися суворого порядку: попереду йшла невелика залога, далі обоз — шість підвід, за ним уся команда. А потім той стрій згубився. Осавул трапився п’яничка, козаки ледаченькі, пхалося все само по собі. Команда йшла попереду — поспішала до місця ночівлі, найчастіше до корчми, обоз приволікався значно пізніше. Я їхав на останньому возі, либонь, саме той віз найдужче припізнював усіх; не знаю, хто доміркувався запрягти в далеку дорогу кобилу з лошам; лоша, щоправда, вже велике, але тим гірше — відставало далеко — далеко або ж пнулося під голоблі до вим’я, і їздовий мусив зупинятися, аби не наїхати на нього. Лоша вже й під кобилу підпускати не треба, але в дорозі не могли одлучити.

Ще далі, за лошам, бейкався я. Не знаю чому, але з перших днів мали мене ті вояки за якогось скомороха, а осавул, надто коли підпивав, — за блазня. Подобалося осавулові вельми, що подає йому горілку і скидає чоботи чоловік, вдатний у стількох науках, який переписував Біблію для самого царя, а тепер ось можна попихати ним, скільки хочеш. З нього брали приклад козаки команди. Отож і плівся я далеко позаду, аби не муляти осавулові та козакам очі, та й гарно йти самому, розглядатися та розмірковувати на самоті. Про світ, про себе, про ту ж таки команду… Чого воно так влаштовано, що кожен хоче пожакувати, підіпхнути під себе іншого, й не хочуть, а чи не вміють йти врівні, прагнуть вивищитись один над одним маєтністю, владою, силою, і чи зміниться колись це, чи зрозуміють самі люди, що чинять собі шкоду. Скільки б то не зібралося людей, одразу знайдеться заводій, який хоче привернути до себе увагу всіх якщо не чим іншим, то хоч дурістю намагається вилізти на людські шиї і погуцатись на них. Один панує, тисяча бідує. І запанує хоч ти що хоч. Іноді такий чоловік скрадається, неначе нишковий пес, лащиться до товпи, лестить їй, дурній, а тоді й осідлає, і вже періщить батогом та гиджикає. А люди й самі раді: вони не можуть жити в рівності та злагоді, випихають когось над собою, славлять його, творять кумира, хоч від того застерігають їх сто євангельських заповідей. Ми всі щиро молимося по Євангелію — і порушуємо його заповіді повсякчас. Полюби ближнього, не прагни жони його, душі його, не прагни багатства, слави, влади, — повторюємо те од ранку до ночі, а чинимо навпаки. Чому?

Днина видалася теплою, дорога гарною, ніщо мені не заважало думати, насолоджуватися довколишньою красою. Дорога пластала по горбках, в ліву руку шуміли очерети, в праву простягалися луки, серед яких поблискували озеречка, стояли невисокі старі дуби та явори, дикі груші зеленіли яро, хміль вився по деревині й обвивав мою душу, далі розпочався ліс, і я не зчувся й не згледівся, як звідкілясь поперед мене узявся гурт чоловіків у дивному розлахманому одязі й погупотів повз мене. Я аж заворонився і рота розкрив з подиву, а ті бігли вовчою риссю, вдягнені хто в що: той у жупан козацький, той у кунтуш телячий без рукавів, той у сорочку косарську, а єден так голий до пояса, вони вхекалися, бо до всього пірили кілька мішків. Коли вони поминули мене, з останнього мішка щось випало в траву, я те побачив, окликнув тих людей і подав їм пропажу. То виявився капшук з грішми. Чи та моя делікатність звар’ювала прибишів, чи щось інше, але маленький, чорнявий, товстенький, з широкими плечами і спиною чоловічок наказав: тягніть його з нами. Голий до пояса чоловік ухопив мене за руку й примусив бігти поруч нього. Ми пробігли ще гонів двоє, а потім повернули на невидиму з дороги стежку в очереті, прогній себто, й нею почалапали до річки, яка в цьому місці розливалася чималим плесом. Через річечку переправилися задирчастим човном, запхали його в очерет, прибиші пішли в ліс і повели мене з собою. Так я опинився в розбійницькому таборі. Він розташувався в лісі під невисокими, кремезними, що сплелися угорі віттям, дубами, там стояв курінь літній з гілля, вкритого травою, за куренем лежав старий, величезний, підпертий кіллям човен, не човен, а кораблик, бо ж мав навіть палубу, але прибиші її до половини розібрали, хтозна, як вони його сюди притягли, очевидно, пригнали по розливу, по великій воді, а тепер він слугував їм прихистком од негоди, під ним складали награбоване. Спали або в курені, або на галявинці, де стояли тагани і були викопані дві копаночки, з яких брали воду. До тих копаночок сповзалися вужі та змії, і я боявся туди ходити — спочатку стукотів поперед себе палицею, проганяв гаддя, а тоді йшов сам. Довкола копаночок росли трави пишно — мені попід руки — та деревій до колін.

Розбійники спочатку довго допитували в мене, хто я і звідки, з ким і куди їхав, перші дні тримали мене в носі човна, де залишилась палуба і де був чулан, двері якого привалювали колодою, а тоді той пильний нагляд послабили, настановивши мене в кашовари. Для того, здається, й хапали мене, бо самі били баглаї. А я й не збирався втікати. В прибишів мені сподобалося. Були це люди веселі, відчайні й не жадібні. А може, так мені здалося. Вони ніби аж полюбили мене, вечорами облягалися біля багаття й прохали почитати щось із Святого письма. Святе письмо любили над усе. Слухали залюбки, розчулювалися, траплялося, якийсь комишник і сльозу пустить під глас псальми.