Яса. Том 2 - Мушкетик Юрий Михайлович - Страница 35

— Ти про що?

— Про воронів, які клювали один одного…

— Це зі Святого писанія?

Дорошенко вдоволено усміхнувся, бо ж вдалося хоч чимось возвеличитися над цим нехай і славетним, але ж «болотяним» полководцем.

— Літописці—історики оповідають, що таке було перед кончиною Македонського. Спочатку він дав великий банкет…

Сірко ледь поблід, потер долонею підборіддя.

— Банкет і ти дав великий. Може, й перевершив…

Колючим поглядом Дорошенко помацав Сірка. Але той був незворушний. Всміхнулися обоє. Вперше за три дні.

За мить гетьман знову спохмурнів. Бликнув з — під брів очима.

— Король польський шле до мене послів. Обіцяє заступництво, права і вольності.

— Всі королі обіцяли. А сповнив хоч один обіцянку? Приїжджав перед Великоднем од нього і до мене гонець таємний. Обіцяв булаву…

Дорошенко підхопився, аж похитнувся важкий стіл.

— Неправда…

— Клянуся святою Покровою…

Дорошенко важко опустився на стілець.

— І ти?..

— Як бачиш, приїхав до тебе.

Мовчали. Слухали, як дзвонить на соборній церкві дзвін, і були його згуки дратівливі обом. Гетьманові аж кортіло послати когось, щоб спинив дзвонаря, але на те не зважився. Сумні звуки пливли крізь мальовані шибки, вони, здавалося, стелилися по чомусь живому, накривали його чорним оксамитом. По тому, що кривавилося надією, засівалося кулями, проростало ратищами, а потім не збулося. Кілька разів гетьманові здавалося, що хапав те живе голіруч, але потім воно знову випорскувало й мріло, як марево в гарячих причорноморських степах.

Либонь, тільки один раз випустив його з власної вини. Того не міг вибачити собі все життя. Воно мучило, як випита згарячу отрута, од якої вже не можна порятуватися. Це сталося, коли він, погромивши многогрішнівців, мав доконечно добити їх, не давши доскочити фортець і зачинитися в них. Він уже вів свої полки, коли з Чигирина прискакав гонець (увесь вік хитається від утоми з боку на бік перед його очима вороний білоногий кінь) і прохрипів підступну вість: гетьмана зрадила дружина. Це було як випал гармати в обличчя. Ще мелькали попереду зсутулені спини ворогів, але він уже не бачив їх, світ йому заступили чорні, як вуглини, очі, що сміялися до когось іншого. Жінка обіймала когось іншого, відчиняла комусь іншому двері опочивальні в той час, коли він шаблею захищав своє і її панство та честь. Це було так вражаюче, так кривдно, що мозок потьмарився йому, й він, полишивши ворога на Божу волю, полишив військо на наказного гетьмана, погнав у Чигирин, аби заскочити нецноту жінку та її милосника. Стугоніло серце, стугоніла під копитами дорога, й падали на неї гарячі сльози любові й прокляття. А поки давав лад у власному домі, пропав встановлений лад у війську.

Все спливло з роками: любовне очманіння, солона отрута ревнощів, і назавжди лишилася оскарга перед самим собою власного вчинку та шкодування втраченого. Він навіть гаразд не знав, чи дружина зрадила справді та хто був її коханцем, — челядь стала на захист її честі. Й не знав, хто той гонець, бо потім ніколи з ним не бачився. Хтось його підіслав? А може, то був чорний посол самої долі — він не втопився в Дніпрі, не спіткнувся під ним кінь, не натрапив у байраці на розбійників. Все життя гнав його од себе й не міг прогнати. Той їздив слідом на вороному й посміхався злорадно. Найчастіше появлявся тоді, коли гетьман почував скруту. Все можна повернути назад: гінця, зруйнувати збудований дім, перекувати шаблю, не можна повернути долю. Один маленький, нерозважливий крок, і покута — до могили.

Звичайно, так розмірковує тепер. Коли найсолодші поцілунки здаються пісними. А тоді він кохав. Кохав шалено. Й відданий з милих уст комусь іншому один поцілунок дорівнював життю. Яка химерія? Який незбагненний світ!

Бемкали дзвони, вони були сумні, здавалося, дзвонили по небіжчику. Але ж, здається, ніхто із значних людей не помер у місті, щоб оповіщати про те з дзвіниці соборної церкви. А може, й це чийсь підступ? Йому враз пригадалися дзвони на минулорічний Великдень. Веселе свято, а мідь гуділа важко, печально. Він тоді наказав зупинити дзвонарів, але ті замкнулися на дзвіниці й не пустили козаків. Гетьман їхав зі Стіни в Чигирин. Грав під ним кінь, тріпотіли над ним знамена — все, як і завжди, — підскакали до брами й мусили зупинитися. Вузький проїзд заповнили татари — вели ясир, відкуп. Іржали коні, ревіла худоба, дзвонили кайданами бранці—християни. Вони зводили руки, одні — в мольбі, інші — в проклятті, а він одводив очі й ввіп’явся пальцями в кінську гриву, аж білий румак хропів і круто вигинав шию. А тоді гетьман рвонувся через татарське скопище, тнув важким, у дванадцять стальок, нагаєм праворуч і ліворуч, його басаманили теж, він проїхав, немов через бойовище (диво, що не спинила ні стріла, ні шабля), втікав у замок, у тишу молільної кімнати, в чадну безодню горілчаного виру. А татарські посли знайшли його й у горницях, погрожували, й Дорошенко бив їх, своїх союзників, по пиках, повибивав зуби, і наказав повикидати у вікно, і вже чекав смерті од турчина, але турчин облизав закривавлену пику й змовчав. А коли Ромодановський з Самойловичем взяли в осаду Чигирин, і настала в місті смертельна скрута, й уся генеральна старшина раяла здатися, гетьман наказав закотити в покої бочку з порохом, скочив на неї із запаленим гнотом у руках і гукнув, що зірве себе і всіх разом з собою, але не здасться. Тільки отак подвигнув козаків на оборону, й хтозна, кому рвійніше складали присягу старшини — гетьманові чи бочці з порохом. Сірко теж спогадував минуле, й казав про сплюндрований край, про лихі замисли Порти, й в’язав усі біди української землі з його, Дорошенковим, ім’ям. А гетьману чомусь знову сплив на кінчик пам’яті гонець на вороному коні, — спогад той був гострий, як ніж, — він одштовхнувся од каміна й важко ступив до столу:

— Що ж тоді привело тебе до мене? Приїхав сказати, що я збродня й зловорожець?

Сірко потер рукою чоло. Почував досаду й злість, але вже не тільки на Дорошенка, а й на самого себе. Все було не так: і оцей його наглий приїзд, і триденне бенкетування, й оця розмова. Там, на Січі, мислив її зовсім інакше. Все таке саме, але слова не ті. Й Дорошенко не той. І раптом глевка туга оповила йому серце, й він проникливо, із співчуттям сказав:

— Як же ти постарів, Петре. Я тільки тепер помітив. Як же ти… А козак був… Який козак був!

Дорошенко розгубився. Й Сірко засоромився теж і мовив майже суворо:

— Я до того… І я був козаком незлецьким. Обоє… з ярмарку їдемо.

«Людина однаково безпомічна напочатку і вкінці, — подумав. — І там, і там її життя незрозуміле і має мало значимості. Проте напочатку воно не загрожує нікому».

Глевка гаряча хвиля сплинула в одну мить. Казав далі з тією ж нещадністю, але без злості й мовби приступив ближче до самого серця гетьмана, відчаю не пригасила гіркота слів, але раптом сам відчув — лунають вони щиріше й переконливіше.

— Я приїхав зупинити тебе, аби не доруйновував краю. Турчин замислив доконати Україну, повернути її собі в підданство. З твоєю поміччю він того може сягнути, подумай, яким лихом падаєш на свій нарід. Уже й так у піснях проклинають тебе кобзарі… Чим ти важиш? Повір, Петре, вже тобі не возвеличитися, й слава твоя облітає, як цвіт на терні. Ти цього не бачиш, а всім вочевидь. То що ж лишається? Оці золоті келихи, оці палати? Се — прах! Заплющ на хвильку очі й послухай… Чуєш — дзвін? То дзвонять невільники кайданами в Стамбулі… Ті, котрих занютовано при твоїм попуску.

— А без мене їх не хапали? Може, ще більше!

— Однак той дзвін не про твою совість. А сей — про твою. — Сірко підійшов до Дорошенка, обіперся рукою на стіл. — Послухай, мосьпане, пошли послів у Москву та до Самойловича. Замиріться з ним. Склади з себе чин гетьманський і оддай булаву. Лиха це рада, але іншої, та ще в цей час, немає.

Дорошенко сахнувся, вперся очима в Сірка, ледве ймучи віри почутому.

— Оддати булаву Самойловичу! Та ти… Ти з розуму спав. Швидше грім прогримить поперед блискавиці, ніж таке станеться.