Яса. Том 1 - Мушкетик Юрий Михайлович - Страница 96

— Таж очерету немає, — спокійно відповів чоловік, і той спокій дратував найдужче. Лежить собі отакий котяра на печі, діти світять голодними очима, жінка змиває, либонь, останнє пшінце на куліш, а йому все до холери.

— Вкоси.

— Коса затупилася.

— Нагостри.

— Гострило вкрали, — і щирив зуби.

— Тоді — язиком. Він у тебе дуже гострий, — з серцем кинув Сірко, й Лаврінові, хоч і сам почував роздратування й виглядав у вікно, чи не вщух дощ, стало трохи незручно за ту балачку — суперечку, вона виникла з нічого, та й таки ж вони з отаманом гості в чужій хаті, і не випадало отако ширмувати словами з господарем. А дощ не вщухав, стих тільки вітер, й лило наче з відра. Розкололися небесні ночви, й нікому було їх залатати. Доводилося ночувати в непривіткій, тісній, вологій хатині. Господиня зварила куліш і насипала дві миски: більшу — своїй сім’ї, меншу — гостям; Сірко розв’язав шкіряного мішка й дістав ковбасу, сало та книші, яких їм накидали на якомусь весіллі, а також гранчасту пляшку з оковитою. Діти світили на ті наїдки голодними очима, витягували шиї. Сірко спершу запросив дітей, покраяв паляницю й розіклав уздовж тесового, без обруса, столу товсті лусти, понакладав на них ковбаси та сала, а тоді відіткнув корок у пляшці й покликав до столу господаря:

— Йди й ти, вона мізки промиє.

— Вони в мене чисті, — мовив чоловік і заворушився. Тоді до нього скочив найстаршенький, літ дванадцяти, хлопчик і допоміг батькові зсунутися з печі. Виявилося, у нього немає лівої руки та правої ноги. Вражені, козаки поклали ложки. Розгледіли також, що чоловік тільки здалеку був схожий на кота, насправді ж йому щоки позападали і довга шия була худа, по ній перекочувалася темна грудка борлака. Він спокійно вмостився на лаві і взяв чарку.

— За дощ, що загнав до мене гостей.

Запорожці випили мовчки, і Сірко, який не любив ходити околясом, запитав:

— Де це тебе?

Господар кутуляв ковбасу, його очі, промиті горілкою, засвітилися.

— Дорошенко потяв ляхів, а ляхи — мене. І ще зі сто таких, як я.

— В бою вони тебе захопили?

— Та де там, у обозі. Ще й туди мене кгвалтом погнали.

— Коли б не ховалися по обозах… — мовив Сірко, і Лаврінові чи не вперше в житті стало незручно за отамана.

Невесела була та вечеря й лихим спання у вологій одежі, на розперезаному кулі соломи. Обсушитися було ніде, заміни не мали, і господарі не мали нічого, аби дати їм для переміни. П’яний господар співав уві сні й гомонів щось, і Лаврін не міг заснути майже до ранку. Десь у запіллі шкреблася миша, й цвіркуни немудро музичили під піччю, одначе так голосно, що здавалося, цвіркає щось у голові, й кльокали зі стелі в ночви краплі. Козаки не чекали сніданку, посідлали коні й поїхали.

Вони їхали до самого вечора, а коли стали в корчмі на постій, Сірко не знайшов у кишені капшука з грішми. Лаврін гаразд знав того капшука: на ньому вишиті два півні, що б’ються. Отаман ляпав себе по холошах штанів, роззувся, повивертав усі кишені — капшук пропав, і довелося йому віддати за ночівлю шитий сріблом пояс. І далі їхня путь була важкою, спродали все, що мали, й добувалися назад на охлялих конях, голодні та зачучверілі. Звичайно, Сірко міг вдатися до когось із заможних козаків за позичкою, але позичок не любив.

Всю ту притичину Лаврін забув одразу по приїзді, й звіялася б вона з його пам’яті назавжди, коли б… коли б наступної весни не прибився до Січі ченчик з Вовчого Каменя та не розповів про чудо, яке сталося в їхньому селі торік на другу Пречисту в хаті значеного ляхами козака Сокирки. Полягали господарі в хурію спати, прокинулися вранці, а під образом Богородиці лежить капшук, повнісінький золотих талярів. Лаврін знав, що ченчики вельми люблять розповідати про чуда, іноді самі їх вигадують, отож не полінувався й сходив до нього й запитав, який був той капшук. Ченчик сказав — зелений, шовковий, а на ньому два червоні півники, що б’ються. Виходило, ченчик мовив правду. Ото тільки талярів там було не стільки, як казав чернець, більше мідних чехів і срібних алтинів, але були й таляри. Лаврін сміявся подумки, пригадуючи, як щиро ляпав себе по кишенях Сірко і як щиро бідкався за пропажею. Сам, бач, залишив, а його дурив, як маленького. Все те в одну мить спливло в Лавріновій пам’яті, якийсь час він роздумував над тим, а що не мав капшука з талярами, то підвівся й сказав:

— За жито не турбуйтеся, тітко. Викошу вашу ниву, — пообіцяв і ледь почервонів, бо назвав Гапку тіткою, хоч вона ж була ще зовсім молода, тільки змарніла на лиці.

Сів на воза й дивився в землю, а Хотина думала, що то він дивиться на її ноги, і підгинала їх під воза.

А коли оджнивували у Тоцьких, набив косу й пішов до Білої Груді. Улита і Христя відмовляли його, навіть трохи сварили, але за нього заступилася Хотина, ще й спорядила Лаврінові торбу. Гапка пішла з Лавріном — в’язати (хлопчик, дякувати Богові, одужав), а під обід на поле прибігла Хотина, і вони втрьох до вечора впорали нивку. Верталися вже при місяці, тепла порохня лоскотала Лаврінові та Хотині босі ноги (Гапка тривожилася за дітей, побігла попереду), й тепло було на серці од впораної нивки, й Хотина діткалася тугим плечем його плеча, й щедро світили на небосхилі зорі, й десь скрикувала птиця — нічниця. Лаврінові було й гарно од тих дотиків, і трохи тривожно, і щось зупиняло його думку.

Обжинків село не справляло, біля корчми зібралися тільки хлопці та дівчата. Молодість — то таки молодість, за всіх влад і лихоліть вона минає, і молоде серце чує те спрагло та поспішає взяти, що може. Купили на парубоцькі гроші горілки, купили дві паляниці, в’язку тарані, розстелили в кінці саду під вербами хустку, поклали все це на неї, винесли ослінець для музик і гуляли. Музик — тільки двоє: бас і скрипка, й танцювали дівчата мало, а співали багато. Здебільшого сумовито. Біля садового перелазу розіп’явся на двох кілках Захарко, за жнива він подався ще дужче й кашляв хрипко, натужно, здавалося, в нього в грудях ось — ось щось обірветься. Він дивився на хлопців і дівчат, і не було вже в його очах жадібної цікавості, заздрості та ненависті, а тільки туга й покора перед чимось неминучим, що нависло над ним. Він мовби прощався з світом. Перехрест теж сидів збоку під молоденькою яблунькою, не частувався, хоч парубки й припрошували його. Лаврін не частувався, бо ж не вкладав своєї частки, та й не вельми йому кортіли ті чужі, на які потрапив випадково, веселощі. Хоч, дивлячись на барвисте маєво дівочих хусток і плахт, слухаючи спів, подумав, що втратив щось у житті й тепер його ніколи не вернути. Нині воно — як гроші в чужих руках. До нього підійшла й присіла в траві Хотина, тримала в зубах бадилину й була задумана і дуже мила.

— А ти чого не співаєш? — запитав у неї Лаврін.

Хотина подивилася на нього тривожним поглядом зеленавих очей.

— Бо не співаєш ти.

Лаврінові стрепенулося серце, щось у ньому відгукнулося, а щось глухо запротестувало, й він сказав:

— Я вже своє одспівав.

— Так рано? Хто ж це тебе одучив співати? — І майже без всякого зв’язку додала: — А до мене Харитон в’язне.

— Ну… він хлопець хазяйновитий. І багатий.

— А ти знаєш, який він захланний? У старця кусень одніме. А який злий? І як сопе, коли щось не по його. Та я його… Я його бачити не хочу.

І Лаврінові, хоч нічого не мав до Хотини, чомусь стало хороше на серці.

— Так хто ж тебе одучив співати? — направці йшла Хотина, а Лаврін подумав трохи зі скрухою, що це вже друга дівчина йде до нього такими стежками й, мабуть, саме через те, що він — безмаєтний, харпак. І помаліла йому в думці січова слава. І сама Січ мовби потьмарилася, мовби повилася сизою хмаркою, й чомусь од того оповив його смуток.

— У тебе є дівчина? — На цьому запитанні в Хотини затремтів голос, вона опустила очі, а Лаврінові стало її жаль, і він вирішив розповісти їй усе про себе та Киліяну, а також про Марка й про те, чого опинився тут, й отак покласти край отій невизначеності, яка почала залягати поміж ним і цією щирою дівчиною. І він розказав. Хотина страшенно розхвилювалася, навіть витерла сльози, а тоді раптом сказала: