Яса. Том 1 - Мушкетик Юрий Михайлович - Страница 71

Сірко прошкував горішньою вулицею поміж розстелених попон, на яких сушився перемелений порох, поміж багать, де на залізних пруттях кухарі смажили турів і сайгаків. Це — в дорогу. Кухарям, котрі лишалися в Січі, ніколи в небо глянути. Й заздро їм на козаків, котрі юрбами блукали од куреня до куреня, часом хтось із них зупинявся й одбатовував шмат сайгачини, кухарі сварилися, але не вельми. Сірко теж узяв у кухаря довгого, вузького ножа, різонув смужку м’яса з лопатки. А смачно, кат його візьми. «Не перепаліть», — мовив. Уже в кінці вулички кошовому зустрівся запорожець з папугою на плечі, мабуть, вони були сп’янілі обоє — чоловік і птиця, бо й белькотіли обоє щось зовсім незрозуміле. Одначе дорогу кошовому січовик уступив, а папуга подивився синім оком і прорік: «…ще й вина».

Біля повідчиняних комор купами лежало всіляке начиння — шкіряні мішки, барила, сідла, череси, осавули перебирали його, ціле відкладали, попсоване віддавали лагодити. Біля них крутилися дітлахи з церковної півчої, мацали зброю, сідали в сідла. Двоє з них хотіли загнуздати Шайтана, один уже сів верхи, старий пес не огризався, стояв, похиливши голову. Сірко гримнув на хлопчаків, вони хуркнули, як горобці, а Шайтан повертів хвостом, ніби з вдячності. І пошкандибав за ним. Він кульгав на праву лапу, дриґав нею, ніби хотів з неї щось ізтрусити. Ступить і дрине, ступить і дрине. «Навіть пси тут покалічені», — подумав отаман.

На крам — базарі люду, як у Києві в ярмарковий день. Спритні перекупники вертілися поміж козаками, цокали язиками, видирали один в одного з рук кунтуші, свити, черкески, чоботи.

Побачивши отамана, принишкали, а деякі поспішали шаснути за ятки. Перекупників не любив, у їхніх суперечках з козаками тримав руку січовиків.

Пахло свіжим борошном, олією, копченою рибою. Особливо духмяніла олія. Видно, недавно набили, хотілося відламати окраєць і вмочити в миску з олією. Ще гостріше пахло брагою. Запах сивухи забивав усі інші запахи.

Січ клекотіла, Січ шаленіла. Комусь, либонь, ця гулянка — остання на цьому світі, й спробуй зупини його. Та й нащо зупиняти?! Нехай гуляють. Сірко сам любить веселе товариство і веселе застілля. Та ще щоб слово там мовилося до ладу й було красиве і розумне. От тільки деякі не знають стриму й спину, од того гублять людський чин. Напоїли паламаря, й він три дні не може прочунятись у корчмі, продере очі, а йому — пугар якогось запашного пійла під вуса — французького мускату з перцем, грітого угорського, — й пішла паламареві корчма млиновим колесом; впоїли дияконів і посварили між собою — засперечалися, котрий з них мудріший. Одначе потім і помирили чаркою, прийшовши до згоди, що молодший диякон бреше так само, як і старший, а обох разом і пес не перебреше.

Раніше б його власна душа літала по цьому вировиську на крилах. І літала, і впивалася радістю та волею. Нині ж, почував, його таки менше кортить людський тлум. І навіть загадки інших душ мало його хвилюють. Може, вже наситився тим доста? Либонь, і знає, пильно знає — не має права ні на чарку, ні на гульбу. Ще й мусить стримувати од того інших старшин. Інакше хто пильнуватиме ладу, хто стане в приклад?

Під оцю веремію сьогодні вранці гультяї вчинили розгромисько на крам — базарі. Там сталася справжнісінька баталія. Крамовий базарний люд теж не в потилицю битий — брагарники, калашники стали з дрюччям та кіллям, сіромашня наперла од воріт, декотрі взялися за шаблі, й не одній буйній голові похмілля вихаркувалося кров’ю. Зголоднів січовий люд і обтіпався, давно запорожці не мають нізвідки захистку, а обози й далі перепиняє гетьманська варта. Послали осавулів до сиднів, але ті одказали: сплатили комонне й обозне, й не дали нічого.

Кошовому доводиться супроти власного серця пильнувати, аби нетяги таки не обпатрали гніздюків. Потрусять сьогодні — завтра ніхто не схоче селитися на січових землях. Невеликий з них прибуток, а все ж щось капає у військову скарбницю од димів, од млинів, винниць і рибних промислів.

І погнав на крам — базар осавулів. Воно — то правда, до Січі присмоктується чимало і лихого люду. Спочатку покірні та запобігливі, а коли вже присмоктався, п’є руду, як п’явка. Вернуться з походу січовики й сіють таляри на всі боки. А по тому ходить запорожець в боргах, як рябко в реп’яхах, доки не зворохобиться. Тоді хапає поліняку й біжить громити ятки та шинки. А погромить — з чим залишиться, хто йому позичить хоч отой ламаний гріш? Через те — знову ж таки супроти серця — дав таке повеління. А в своїх повеліннях кошовий що кремінь. Зіпхнути його з думки, якщо певний, що вона правдива, не зможе й сто чоловік. Не похитнеться й під рушничною цівкою. І ще одне повеління оддав кошовий перед походом. Повеління про тишу. Вельми розгулялися запорожці, неслушно чинять серед ночі галаси, й ремствують січові діди, та й непитущі козаки також, кажуть, що хочуть виспатись перед походом. А то ж як… Виспатись треба. Може, комусь судилося заснути навіки.

Од буйного танцю до чорних дум, мовби з весілля на поминки. За тиждень — похід… Ліпше перебрати в пам’яті, чи не забули чого, чи не схибили в чім.

Незлецький козак Сироватка, вилущив ханський горіх з шкаралущі. Як він дознав, що галери ховаються в лимані? Ледве не схибили: сподівалися на них пізніше… Треба перестріти галери до Кизикермена.

З тими думками вийшов за січові ворота. Чорними круками під самими чортомлицькими вербами сиділо на довгій колоді троє кобзарів. Вони пророкували, застерігали, намагалися вибити з чубатих голів хміль:

Їх обминали, в їхній бік спльовували, боягузливіші — хрестилися. Ниньки цих не шанували. Хоч їхні слова й справді западали в думки засторогою: виваж усе, якщо боїшся — не йди, а йдеш — знай, що на тебе чекає.

На містку через рів, поспускавши до води босі ноги, сиділа варта. Вода в протоках уже зацвітала, не текла ні в той, ні в той бік; тут, на осонні, у затишку, дух стояв важкий, гнилявий, вартові звикли до нього, змагали його міцним тютюновим пахом півліктьових люльок. Дивилися понад дорогу, на тирло. А на тирлі, як і тоді, коли збирався від’їжджати Лаврін, лунали постріли. Козаки не бачили, як підійшов отаман, — стояли спинами до нього, — вицілювали камінці, покладені на вкопану в землю брилу. Більші, менші, ще менші, вони лежали рядком, за четверть один від одного. Цілитись у менший можна було тільки після того, коли влучав у більший. Зараз цілився саме крайній з правого боку козак — гостра зсутулена спина в обтіпаній чумарці, по — осиному тонкий, перетягнутий тонким ремінним чересом стан, насунута на лоба шапка — цілився недовго, стрілив, і середній камінець бризнув увсібіч гранітними скалками. Козак обернувся — він ніби почував спиною, що хтось стоїть позаду, а може, запримітив кошового ще раніше. Це був Іван Міюський. Без борідки, із запорозькими вусами — не схожий сам на себе. Тільки очі вогнисті та задьористі. Кошовий його давно не бачив і ледве впізнав. Він схуд і почорнів, черкеска йому була розстебнута й сорочка теж.