Яса. Том 1 - Мушкетик Юрий Михайлович - Страница 59

Якийсь татарин заверещав тонко, як недорізане порося, дияконша вхопилася однією рукою за серце, другою за частокіл, — мабуть, вона вже бачила, як тягнулись до неї гаччя рук, як вони зривали одіж. Хто захистить, хто встоїть перед такою силою, увесь басурманський світ повис над їхнім Ладижином, над купкою оборонців; ойкнула, похитнулася, її підтримали інші молодиці. А з турецько — татарського натовпу виступив натоптуватий татарин з широким лицем, приставив до рота дудкою руки, кричав:

— Козаки, складайте оружжя, виходьте всі у степ. Великий візир обіцяє усім свободу.

— Візир — віслюк, — гукнув у відповідь тонкошиїй, вирлоокий козак Макуха, городовий козак, — і слово його осляче.

— А інакше скураємо і голови понабиваємо соломою, — страхав татарин, спинаючись на вербовий пеньок.

— Твоя вже й так соломою набита.

— І жінок ваших… Оту он пишну…

Молодиці, підтримуючи одна одну, мертво переступаючи ногами, пішли з валу. Назустріч їм з широкої вулиці за церквою вибігло з десяток козаків з фузіями та списами в руках, потиснули людей, заволали:

— Одступіть! Дайте дорогу!

— З дороги, з дороги геть!

Слідом за ними з вулиці рядами повалили комонні козаки. В густій тісняві коні задирали морди, басували копитами, дзвеніли стремена, миготіли червоні, сині шлики шапок. Списи стояли, як ліс. Вершники дивилися тільки вперед — щоб не зіткнутись, не зачепитись, їхні обличчя були суворі й чимось схожі одне на одне. Здалося, хтось невидимий поклав на них однаковісінький карб. Передні вливалися в широку, що вела до Бершадської брами, вулицю, задні натискали, передні — стримували натовп. Те, що вони дивилися тільки вперед і під ноги, налякало міщан.

— Вони лишають нас, а самі втікають! — закричав хтось з середини натовпу тонким голосом.

Йому відповів старий, у прим’ятій сукняній шапці козак, з тих, що прокладали кінноті дорогу:

— Вони їдуть захищати твоє життя, дурню.

Те, що козаки були без тороків, саквів, трохи заспокоїло, але зродило іншу тривогу: чи відіб’ють супостата? Часом перший бій важить найбільше — наляканий ворог може одступити назовсім.

— Дивися, й наші там, — гукнув до Марка Лаврін. Він рвонувся, щоб пробитися до своїх, та одразу й укляк, бо ж збагнув: що може вдіяти піший, та ще й майже голіруч, їхні коні лишилися далеко, та й не протолочаться вони крізь натовп. Заледве вирвалися з людського виру, пробігли з півсотні сажнів вузькою вуличкою й, тримаючись за яблуньку, вилізли на тин, з тину — на хлів й знову побачили горб, а на ньому сині та червоні намети й татарву біля них. Козацька кіннота просувалася по вибалках, від ворога її приховували пагорби.

Гарно їхали козаки, Лаврін аж замилувався ними, на мент забувши про те, заради чого їх несли туди коні.

— Кайдан, Кайдан ондечки, — чомусь пошепки мовив Ногаєць.

Справді, узвозом, трохи збоку од інших, мчав Кайданів важкий кінь з білою плямою на животі. Дорога бралася вгору, коні ухоркалися, переходили на рись, а то й на крок. Однак передні вершники вже сягнули половини гори, сховалися за ліском, що посів схил аж до верху.

Лаврін і Марко не бачили, звідки козаки заскочили басурманів, — якийсь час вершників зовсім не було видно, — а тільки заметушилися й стали кудись пропадати турки і татари — неначе провалювалися під землю. А ще за хвилю по зеленому прузі горба промчав козак, він вимахував шаблею, і хоч звідси вона здавалася срібною соломиною, одначе з — під неї падали зрубані бунчуки. А потім і сам якось дивно хитнувся на правий бік, повалився на землю. З горба сипонули татари, вони втікали вниз, у хащі, козаки стріляли з коней, інші спішувалися й теж котилися по схилу навздогінці. Падали підрубані намети, осідали, мов дивовижні птиці, до землі. Оддалеку все це скидалося на гру, на іграшковий бій, який показують у вертепі, де турки й татари падають, як снопи, а козаки гуляють на баских конях. Сюди, в місто, не долітав запах крові й не відчувалося маєва крил смерті, серце ловило звитягу та перемогу, наливалося радістю й хоробрістю.

— От шкода, що нам не вдалося, — сказав Марко й торкнувся гілки з яблуками — зеленцями.

З бою козаки верталися на змилених конях, розгарячілі, розпашілі. Попереду на сірому в яблуках дончакові їхав полковник Мурашко, на його худому, з випнутими вилицями обличчі застигла гримаса болю. Він загубив шапку, чи її збили в сутичці, чорне крило чуба спадало на чоло, по скроні стікала тоненька цівочка крові. За ним везли сім захоплених у ворога прапорів, далі гнали полон — кілька десятків турків та татар, що були змушені бігти, аби не наколотися на наставлені іззаду списи. Вони скидалися на овечу отару. Тільки двоє йшло збоку: літній турок в єпанчі та зосім молодий татарин у дорогому вбранні. Татарин дивився відверто ворожим поглядом чорних, як морок, очей, голову тримав високо, мовби йшов не в полоні, а сам гнав полоном усіх цих людей.

Ладижчан опанувала радість. Вона була п’янка без вина, а багаті міщани, шинкарі викотили з підвалів бочки з оковитою, вибили днища: пийте, козаки, наші заступники, кріпіть побіду міцним трунком.

Січовиків здоровив штофом наказний полковник Мурашко. Високий, худий, вузькоплечий, ходив поміж запорожців, був з усіма запанібрата. Очі йому блищали, ліва щока сіпалася, й права рука нервово стискала штофа, поки не посипалися скалки. Мурашка підносила звитяга й гнітила відвічальність: з усіх гетьманських полків тільки його лишився на Правобережжі, він один стримував могутню навалу ворога. Посланий гетьманом на розвідний промисел, тепер не мав од нього ніякого ордонанса й мусив чинити все на власний розмисел. Ну, звичайно ж, десь там, під Черкасами, гетьман і боярин кують повідного меча, плетуть хитрі сіті, аби одразу виловити все велике і мале риб’я. Готувалися ж до війни і на війну йшли. І царське веління було — перейняти ворога. Вражий турчин веде війну поза будь — якими законами, палить міста і села, бере в полон малі діти. Мурашкова душа горіла ненавистю.

Просто з майдану пішов до надворітньої брами, де тримали полонених. Вирішив дознати, для кого ставили намети: для калги — солтана, для хана чи самого султана, скільки в султана війська й куди воно йде. Серед полонених було двоє значних: один — мурза Ісмаїл — трохи пом’ятий і посічений у бою, в нього на щоці, нижче вуха, висів клапоть шкіри, й скрапувала на світло — жовтий бухарський шовк темно — вишнева кров, права рука висіла, як пліть, — про другого ж поки що достеменно нічого не знали, одначе всі казали, що то ханський син. Надто розкішний одяг, золота звізда на чалмі, два персні на лівій руці — татарин роду високого й мусить знати багато.

Козацтво гуляло, клялося міщанам заступити Ладижин од самого шайтана. Міщани не шкодували солодких медів і солодких слів.

— Ти, полковнику, входиш в гісторію, — белькотів Мурашкові п’яний осавул з більмами на очах. — Я сам впишу тебе в неї.

Мурашко трохи бридився п’яного, але слухав.

Славно пили захисники Ладижина.

Одначе похмілля було гірке. Ранком по місту поповзли чутки, що вчора увечері на суворій квестії хмільний полковник Мурашко обухом сокири забив ханського сина. Той не хотів давати о собі жодного виводу, обізвав Мурашка коростявим собакою, мерзенним рабом; погрожуючи великою карою, наказував скоритись, поки не пізно, зустріти падишаха на колінах та просити прощення. Мурашко в запалі сягнув його обухом сокири. А вранці хміль розвіявся, прийшов тверезий розмисел, страх, і полковник порішив утекти з міста. Сховався в замкових палатах, нікого до себе не пускав, вимірковував шлях до втечі. То молився, то проклинав долю, що закинула його сюди. Порожня палата — тільки камінна лава та дубова скриня — відлунювала його кроки, і Мурашко щулився, немов з холоду, до болю стискав сплетені за спиною в міцний замок руки. У вікна — бійниці було видно Буг, татарські дозори на горбі, табуни коней, що паслися на долині. З цього боку інкурсій можна було не боятися, але й до втечі звідси шлях був негожий. Схлюпувала, мов схлипувала, у темному кам’яному колодязі вода, чмокала простудними губами й вимагала жертви. Казали, що колишній комендант фортеці чинив у цій залі допити, трупи кидали в колодязь, і Буг ніс їх до моря.