Яса. Том 1 - Мушкетик Юрий Михайлович - Страница 44

Нудно козакові в степу. Майнув на обрії табунець сайгаків і розтанув у травах. Віковічні трави котили в далеч віковічні хвилі, й пахло од них старими медами. Вітер піднімав хмари жовто — зеленого пилку, й тоді затуманювалося сонце, а коні пирхали й збивалися з кроку. Доцвітали дрік, горицвіт, дев’ясил, буркун і медунка, всі вони пахли медами й цвіли жовто — майже всі квіти в степу величаються тою барвою, тільки катран та гадючник додають білої, а шавлія — синьо — фіолетової. І від того і в очу в козака жовто, й жовтими здаються небо та далина.

На обрії стояли високі, схожі на козацькі шапки, хмари, ще й кучеряво — білі, козаки їхали на захід, хмари — шапки пливли на схід. Козаки проводжали їх очима.

Любить козак степ! Він і сам того не знає; так любить, що й жити без нього не може, — квітнуть у його серці воронець і грицики, й ширяють там підорлики, і чаєчка в’ється в мислях, спогадає він їх і осягне до кінця свою любов, коли ляже на смертному одрі десь у далекому селі чи слободі (рідко кому з них таке випадає), і затужить його душа, й рвонеться — вже вільна, без тіла — понад долинами і вибалками, квітами і травами, і оселиться десь на високій могилі. Зустрічатиме й проводжатиме козацькі чати, але вже мовчки.

Повернуло на вечір, до дна прогірклий полинами день спадав на землю жовто — сірою імлою. Двоє підорликів по крутій дузі бралися у ще не вичахле небо — облітали перед сном свої володіння.

Ночували козаки в неглибокій балці біля криниці. Примітне, знане місце. Цього літа вони ночували тут, либонь, перші: вода в криниці була чорна, застояна, нежива. Лаврін розсідлав Коршака, поплескав по шиї долонею, аж бризнула пилюка, — кінь одразу бухнувся на землю й почав качатися, по — собачому підібгавши ноги. Так качався тільки він; Султан важко перекидався з боку на бік, збиваючи копитами під корінь трави, а потім ще довго лежав, немов роздумуючи, вставати йому чи ні, а Коршак скочив на ноги враз, обтрусився, але якийсь час не йшов пастися, а косував на господаря. Лаврінові коні йдуть до рук. Навіть чужі. Є серед них такі, що нікого, крім господаря, до себе не підпускають, а якщо козак вискочить на хребтину, стягне за ногу й копитом ударить, може забити й на смерть, проте Лаврін легко укоськував найхарапудистішого румака. Козаки казали, що Лаврін знає таке слово, й він того не заперечував, бо почував у своїх руках, у собі самому якусь дивовижну ласкаву силу, ласкаву впевненість, якій легко, хоч і з дрожем, корилися коні.

Все ще не спускаючи господаря з ока, Коршак пішов попаски до табуна, а Лаврін, вичерпавши з козаками до дна воду, чекав, поки натече свіжої. На тріскучому, з кураю, вогнищі гуртом варили куліш й одразу ж по вечері вкладалися спати, аби засвіт продовжити путь.

Тільки Лавріну не спалося. Йому весь час здавалося, що на нього хтось дивиться, розплющував очі й бачив над головою лампади зір, що мерехтіли в безодні неба. Може, це вони дивилися на нього?

Врешті стягнув з себе кирею, підвівся. Козаки спали, вклавшись кружка довкола кущика лози, під яким поблискувало світле око копаночки.

Коні паслися тут же, в долинці, іноді чулося важке гупання — кінь перестрибував стриноженими ногами, пофоркування, нутряне зітхання. На південному схилі балки чорніла постать козака на чатах. Лаврін пішов до нього. То був Кайдан.

— Йди спати, — сказав Лаврін. — Мені однаково — не спиться.

— Мед — пиво сниться? — Кайдан тихенько засміявся. — Чи болить щось?

— Нічого не болить.

— Ну, тоді гуляй. Тільки не пускай з балки коні.

Кайдан поспішливо, — боявся, щоб Лаврін не передумав, — почимчикував до стану. А Лаврін порахував коні й побрів з балки нагору. Зупинився. Перед ним мрів степ, неначе приворожений місяцем. Якийсь чар упав на нього чи сам умів чаруватися — лежав безшелесно й тихо, аж було чути, як наливаються соком трави. Спало все: кожна травиночка, кожна бадилиночка, кожна квітка, тільки зорі не спали, стерегли в травах вічність. І зблискував над обрієм серпик місяця, здавалося, хтось збирається вижати степ і не одважується. Пахло дроком і буркуном, і ще сотні запахів плавали над степом. Лаврін стояв у них, неначе на дні озера або моря. Зорі, й трави, і серпик місяця, і тихий, як подих немовляти, сон.

Одначе спало не все. Майнула проти зір тінь і пропливла біля самих Лаврінових ніг — пролетіла степова сова. Нез’ясненна тривога оповила Лаврінові груди. Він зрозумів: це вона дивилася на нього потайними очима, вона не давала спати. Серце мліло, серце щось віщувало — не тільки омріяну зустріч віщувало воно, а й щось незнане, невідоме. Життя — то і є невідомість.

Спробував виборсатися з тих невидимих тенет, оглянувся довкруги. Одначе думці нікуди було сховатися, ні за що зачепитись. Степ і зорі, зорі й степ, і сон, який панував тут од першого дня сотворіння світу. Бездонна ніч, і він посеред неї… І світ… Що ж таке світ?.. Який же він дивовижний та гарний. І легкий. Боже, як гарно жити в світі, яку благодать сотворив ти… Ще й дав мені можливість спивати його, як найкращі меди. За віщо ти мені це дав? Хто я такий? Чи зможу бути достойним твого високого дару і твого помислу? Може, до кінця й не зможу, але намагатимусь прожити так, щоб на моїй душі не було жодної брудної цяти. Не покривджу сиротину, допоможу каліці. Не даватиму попуску собі. Бридуватиму поганим словом. Відчував у собі приплив чогось нового, високого. Ніколи ще не сягав у такі глибини степу і власні глибини. Відчув себе у злагоді з безконечним степом і небом і подумав, що оця ніч, степ і небо — це мовби той берег, од якого одштовхується і з яким прощається, він прощається з легковажністю і безжурністю, вступає в інше життя, яке йому рішуче не відоме, але яке теж прекрасне. Він уже сам був інший, новий, ніжніший і суворіший, просив у неба благословення, а воно мовчало.

В ту мить йому захотілося покинути все й піти, загубитися в цьому безконечному степу.

Та одразу ж втрутився здоровий глузд: куди й чого? І що це з тобою діється? Наслання? Мана? Чи це зорі зваблюють у солодку й тривожну невідомість? Вони купалися в росяних травах і світили йому в обличчя, їхнє сяйво було живе й неживе, примарне і хистке. І знову тривога забриніла в серці, й він здригнувся, струснув головою, пішов униз. Щось воно віщувало йому: велику радість або велике лихо.

По той бік балки запідпадьомкав перепел. Лаврін зупинився. Чомусь оглянувся назад. І враз у його думці все постало зовсім по—іншому. Широкий степ, широкий світ… А козакові мовби й немає в ньому місця. Раніше про це не думав. Січ — мати… Як у пісні. Вона — його колиска і його хата… Січовий курінь — Лаврінова хата. Іншої домівки не знав… А десь же вона була… Звідкілясь почалося і його життя… і були в нього батько та мати, а може, й брати та сестри, дядьки та тітки… рід, родина… Чи стане йому родиною Брус? І чи то його місце в широкому світі? Задумався парубок. У задумі обличчя його стало сумним. Одинока зоря сльозою скотилася по його лискучій од місячного сяйва щоці. Місяць гойдався над обрієм, наче срібне стремено.

Хоч Лаврін не спав усю ніч, одначе вранці почувався бадьорим, тільки ще самотнішим. Їхав занурений у думки, трохи відставши од ватаги. Сонце сходило з — за хмари червоним колом, а потім бризнуло косим промінням, і засвітилися в одну мить, отепліли роси. Жайвір потягнув у небо тонку струну, і вона задзвеніла, наче кобза.

Їхали до полудня, підпасали коні й знову їхали, і вже трохи притомилися, тож пригасли розмови та жарти. Небо пашіло, як розпечена пательня, і лише за полудень спека почала спадати. Несподівано праворуч заманячив табун коней, і осавул повернув просто туди. Вершники їхали в травах, що сягали стремен, — вони тут були особливо буйні, але й м’які — мітлиця та тонконіг, — коні йшли обачно, раз по раз неглибоко провалюючись копитами в ховрашині та байбачі нори, сторожко схропували. Біля табуна закрутилися на конях верхівці, двоє поїхало назустріч. Певно, впізнали запорожців. Один із них, що на сухореброму темно — гнідому румакові, був хазяїн табуна Гнилка. Це був похмурий, трохи недовірливий чоловік з побитим ряботинням обличчям, уїдливою усмішечкою в кутиках губів і з вічною насторогою і погрозою в очах, жилавий, худий, з втомленими очима, з великими робочими, звиклими і до ціпа, й до шаблі руками, ще недавно був не хазяїном, а співволодарем табуна й хутора. Він мав свою частку в таборі й хуторі, а належали вони козаку Носу. Гнилка — хазяїн запопадливий, сміливий і вмілий. Землі тут — скільки кінь копитом відміряє, а таку сягнисту ходу, як у Гнилчиного румака, побачиш не часто, звіра — аби стачило куль і пороху, трави — можна викласти стіг до неба. Тільки не лінуйся й не давай лінуватися іншим, і Гнилка не лінувався. Наймити крутилися довкола нього, як млинки. Здебільшого то були аргатали. Всенький рік, од талих вод до перших снігопадів, вони в степах при табунах.