Яса. Том 1 - Мушкетик Юрий Михайлович - Страница 42

Марко має свою гординю — Султана. Приїхав на ньому торік з ярмарку, казав — виміняв у циган, але тому ніхто не йняв віри. Бо де б знайшовся такий дурний циган, що обміняв би стрункого арабаша на миршавого шевляга Чортика, уземка, котрого Марко ледве вигоїв од корости. Шерсть на ньому й далі росла погано, а весною, коли кінь линяв, на животі в нього проглядала лиса, ніби вибрита, шкіра. А в Султана тонкі, сухі ноги, тонкий храп, чутливі вуха, він так і рве з рук повіддя, так і грає під вершником.

Лаврін помітив, що од того ярмарку щось змінилося в товаришеві, одначе що саме — вловити не міг, а сам Марко нічого не розповідав.

Низенький Ногаєць поглядав зі свого громака на Лавріна згори вниз. Його араб потягнувся до Лаврінового Коршака, але той, норовистий і злий, прищулив вуха, куснув жеребця за холку. Парубки, бач, приятелювали, а їхні коні — ні. Султан пирхнув, затанцював по краю дороги, й Лаврінові довелося торкнути свого коня острогами, щоб не відстати.

Вони наздогнали загін і збочили ліворуч, аби не ковтати руду кушпелю, котра висіла в повітрі. Так їхали якийсь час. Широка дорога понад Дніпром то збігала на пагорби, то спадала вниз, беручись угору, вони бачили зелені плавні й сіро — жовте заріччя. Обіч гостинця — могили й могили, давні, порослі колючими бур’янами, обпалені сонцем. Ніхто не відав, чиїми кістками так густо встелено той шлях. З могил злітали степові орли й, кружляючи, відлітали в степ.

— виспівував козак Рябуха голосом хоч і не вельми гарним, зате дужим. Спів вплітався в степ, линув над кушпелею, і козаки слухали не перебиваючи. І слухали орли, ширяючи в високості. Степ пахтів торішніми полинами, дроком, волею. Козаки ніколи не говорили між собою, що цей степ може родити пшеницю. Вони відали про те, але й знали, що плугатарство тут заснуло в далекій далечі пам’яті, навіть не їхньої, а багатьох поколінь. Степ існував для того, щоб доганяти і втікати, заступити справжнє поле, на якому ще виростають пшениці і діти. Їхали тюпака і риссю — коней не морили, бо дорога далека.

Аж ось дорога розчахнулась на дві, ширша пластала понад Дніпром далі, на Нижній перевіз, вужча повертала в степ. Й одразу пропали плавні, в обидві руки слалося Дике Поле, вже трохи поруділе од спеки, пустельне о цій полуденній порі. Та пустельність хапала за душу, степ навівав нудьгу й утому. Та не такий Марко Ногаєць, щоб нудьгувати. Позаду всіх, глибоко позасовувавши у великі дерев’яні стремена ноги, важко погойдувався у сідлі козак Кирило Кайдан. З вигляду грізний і сердитий — у півліктя вуса, волосся густе, як верболіз при повній воді, чорні очі в сталевих цятках, — насправді ж добрий і незлобивий, мов дитина. Кайдан — високий і дебелий, і кінь під ним важкий: копита — як чавунці, ще й трохи кумедний, чорно — гнідий, а на череві — біла латка. Опустивши велику голову, кінь теж дрімав. Марко підкрався до рябопузого й в один мент прив’язав до хвоста бублика. Кінь пробудився од дрімоти, струшуючи шкурою на холці, замахав хвостом, і бублик замиготів у повітрі. Кайдан прокинувся од реготу, довго не міг нічого второпати, а коли побачив бублика, обурився й погнався за Марком. Той утікав, ловко правуючи між козаків. Кайдан хотів дістати його ратищем, але тільки збив з Маркової голови шапку, але той упіймав її на льоту. Пересміялись і перебалакали, а далі втома знову налягла на плечі. Степ курівся сірою млою, обрій заколихував, і вже дрімав не один Кайдан, а половина команди. Коні йшли ступою. Хуркнула з трави хохітва, прудко замахала крилами, аж зарябіло в очах, блиснула чорно — білим намистом на шиї, — то був самець у розпалі шлюбного шалу, — і впала в трави. Шукай — і з собаками не знайдеш. Козаки провели її політ сонними очима.

Дорога розтанула в травах. Це вже була не дорога, а примітна лише козакам звивиста стрічка, якою проїжджали аргатали або проходила козацька партія. Трави не витоптувалися до кореня, тож були густіші, ситіші, одначе приземкуваті, бур’ян ріс рідко, й менше траплялося тут кротовин, байбачих та ховрашиних нір.

Лаврін і Марко знову їхали позаду. Марко пристав до ватаги самочинно, й хоч не в звичаї козаків доправлятися, хто куди їде, одначе краще не мозолити осавулові очей.

Лаврін думав про Киліяну. Вона десь там чекає на нього. Й усміхався сам до себе. Його обійняла млосна хвиля, він дивився на дівчину у власній уяві, знову й знову бачив її над Сухою Тьмою, й од того спомину горіло тіло й було йому соромно та солодко.

Про Киліяну думав і Марко. Одначе він би й під шибеницею не зізнався в цьому. Просто кортіло йому побачити ту дівчину. Лаврін часто розказував про неї, а він слухав, і вона поставала перед його зором. Лавріновою рукою брав її за руку, його ж пальцями погладжував чорні дугасті брови. А може, то вже були й не Лаврінові руки? Не Лаврінові пальці? Й не Коршак, а Султан ніс її через Суху Тьму?

Таки Султан. Виносив з чорної, як бездонна криниця, ночі й мчав її та Марка веселим ярмарком.

«Щасний Лаврін», — думав Марко. Бажав товаришеві долі й зі страхом почував, що це йому важко. Маленький чорний шуліка дзьобав йому в самісіньке серце. Невідь — чому, адже любив Лавріна. Готовий офірувати йому всім, навіть життям.

Й тоді ж прокрадалася думка: чи ж усім? Раніше сонце світило їм однаково. І він справді був готовий офірувати Лаврінові. Навіть накликав у мислях на Лавріна нещастя, щоб затим мчати на виручку. І тоді Лаврін променив йому очима, дякував. Гордий Лаврін, що й не перед кожним курінним скидав шапку, вклонявся Маркові.

Лаврін — збагненний і незбагненний Маркові. Він ним трохи зачудовувався і трохи підносився над ним у думках. Разом росли. Разом тинялися біля погаслих кабиць, ганялися за Шайтаном, в один день стали молодиками — їх записали до куренів і почали навчати бойної козацької справи. Лаврінові допомагав, скільки міг, дядько, але Перехрест ніколи нічого не споживав сам, ділився з Марком та іншими хлопцями. Потім Лаврінові знову поталанило — взяв його кошовий за джуру. Аби таке йому, Марку, то нічого ліпшого й не треба. Лаврін же навіть трохи гордував тією службою. Й не зажив там надії на який інший уряд. Навіть має серед старшини немало вороженьків. Марко сам такий: прив’яжи до верби — одгризеться, але ж буває, що не хочеться лягати спати без вечері, треба й схилитися, треба догодити — повеселити курінного, кухаря, затанцювати на батозі чи заспівати по — циганськи. Й тоді дадуть лусту, пустять вишкребти казана.

Десь глибоко в душі Марко відгадував, що та Лаврінова погорда є зовсім не погорда, а відомста за старцівське дитинство і певність, що дійшов зросту й сили — більше покривдити себе не дасть нікому; він, Марко, такої певності не мав, за неї любив Перехреста й трохи заздрив йому. В усьому іншому Лаврін — неначе дівчина, його душу легко сполохати бридким словом, він гидливий, і над тим Марко часто кепкував; з сором’язливості й ота Перехрестова погорда. Він зодягався в неї, як у сталеву кольчугу.

Найкраще їм бувало, коли вліті Лаврін одпрошувався у Сірка й вони удвох з Марком брали малого човна та поселялися на кілька днів десь на недалекому острові. Збирали чаїні та качині яйця, ловили малим волочком рибу, купалися. Жили в курені з гілля та очерету, запливали в очеретяні нетрі, вилазили на найвищі дуби. Все те — в доброму змаганні, в щирій приязні. Вночі прокидалися од моторошного реготу сови, вдавали один перед одним байдужість — випробовували себе. І мріяли. Про чати на Дикому Полі, про походи на Крим. Звісно — в одній команді. Там, серед плавнів, Лаврін та Марко й самі були, як молоді звірки, такі ж прудкі й дикі, чіпкі й гінкі — в одну мить могли видряпатися на височезне дерево, пірнути в воду й виплисти десь в очереті, пожувати його солодкий корінь чи з’їсти по сирій рибині.