Яса. Том 1 - Мушкетик Юрий Михайлович - Страница 40

Й побігла.

Він залишився сам. Його всього переповнило її сміхом, її голосом, куди не повертав голову, йому з пітьми світилися її очі. В грудях йому солодко мліло, тіло стало легке, у ньому бурхала сила, й, не знаючи, куди її подіти, вийняв шаблю, кресонув по довгій гілці, що нависла над водою, аж зелений вихор знявся. Гілка впала у воду, обкрутилася кілька разів на місці та й попливла за течією.

А десь на Сільниці дужі парубоцькі голоси виводили:

Почув Лаврін ту пісню й собі зненацька заспівав, хоч не співав зроду:

І вербові сльози тремтіли на кінчику шаблі, яку чомусь і досі не сховав до наділків.

А потім йому стало шкода покаліченої верби, він аж стенувся душею, й побачив, яка вона гарна, й замилувався молодою вишенькою, що квітла біля тину, а над нею сходив золоторогий місяць. Ну просто… просто бери та малюй. І вербу, й вишеньку і… дівчину Киліяну біля них, всі вони вельми — вельми гарні… можна б намалювати й себе, але вже десь далі. Й замлоїло Лаврінові від тої краси серце, й захвилювалося воно, й огорнулося сумовитою журбою.

Через те, що Сірко з Лавріном приїхали, коли ярмарок вже був у розповні і всі малі світлиці в корчмах були зайняті, хазяїн корчми постелив їм у прикомірку, який тримав на крайній випадок. Там стояли дві лави і стіл і висіла ікона, але в кутку лежали мішки з пашнею й висіло на жердці з десяток вичинених під хром шкур, які й тхнули, і пахли воднораз. А також стояли дві величезні ковані скрині, а в них — вовна у рунах, сукна й полотна, а може, й гроші — лише кошового одважився пустити господар у те царство. Перед іконою чаділа лампада, вони не гасили її всю ніч. Одначе поснули не одразу. В шинку при корчмі гуляли гості, і хоч шинкарська половина за глухою стіною — гомін звідти долітав добрячий, та й спати не хотілося. Лаврін розглядався по кімнаті—коморі, а сам щось мугикав, а тоді нагнувся до віконця, яке заступила чорна, мов безодня, ніч, і вдавав, що дивиться в неї, а насправді видивлявся своє обличчя, покладене на скло світлом лампади. Сірко сів на лаву, помацав, чи не м’яко вистелене ложе, й сказав ніби поміж іншим, одначе заломлюючи брову:

— Щось під тобою, Лавріне, земля сміється.

— Як то? — не втямив джура.

— А просто. Так і тьохкає. І пика твоя посміхається у вікні. Чи не капшук з червінцями знайшов?

— Та… — одхитнувся од вікна Лаврін. — Ярмарок гарний.

— А може, щось на ярмарку? Воно й пора. Я в твої роки дівчат лоскотав.

Лаврін почервонів. Про все вони балакали з кошовим, через одне сито пересівали світ, але були зернини, яких в сито досі не кидали. Іноді Сірко й зачепить якимось словом джурине парубкування, покепкує, а той сфрасується та й замовкне. А зараз і Лаврінові мовби ісковзнула з серця крига, там одкрилися плеса, чисті й глибокі, веселі й манливі.

— І багатьох залоскотали? — запитав майже нахабно.

Сірко здивувався, аж йому впала брова.

— Та було трохи. А що, — знову скинув бровою, і обличчя його прибрало вигляду мовби й урочистого, а трохи й хитрого. — Справимо тобі жупанок, і повезу я тебе на один хутір. Живе там удова, а в неї є дочка. Дві дочки. Ну, одна мала ще. А старша… Дівка гарна і пишна. Їй — бо. Неначе пава. І роду гарного.

— А я не хочу пави, — задьористо відказав Лаврін.

— Побачиш, то захочеш. — Лаврін і далі не міг розібрати, кепкує отаман чи говорить насправжки. — Я сам женився на вдовиній дочці.

— Тітка Софія удовенчиха?

— Ага. Бігало по сусідству таке сопливе дівча. А я, було, приїду та запитую: чого, мовляв, не ростеш. А собі й не гадки, що то їй було кривдно і що вона нишком закохалася в мене й молилася, щоб мене, дурного, не вбило в якій веремії. Все її за дитину мав. Та якось приїхав, а в хату — ник дівка, чистісінько ласка, жару прийшла позичити. Я й не впізнав її. І довго з того дивував ще й сміявся. І, сміючись, закохався.

— Бідна чи багата була вдова?

— Бідна. У неї ще три отаких яски — ласки бігало, ще й безштаньків четверо. А це вдова багата. Я тебе, звичайно, на безвік тій челяді не оддам. Діти з’являтимуться після твоїх наїздів. Це діло нехитре.

Лаврін знову почервонів і труснув чубом.

— Ви так, батьку, наче про цапка…

— Го — го — го — го, — зареготав Сірко. — А хто ж ти такий є? Дурний цапок.

— Ну, батьку…

— Гаразд, не гнівайся, я жартую. Це ще не горить. Та й од своєї долі не втечеш. Я, бач, не втік. Хоч залицявся й до козачок, і до міщанок, і навіть до татарки.

— До поганки?

— Чого ж, була вона дуже гарна. Така гарна… — Сірко ліг на лаву, не скидаючи чобіт, заклав руки під голову. — Їхав я із застави й заблудився в хуртовині. Закрутила вона мене, завела в татарську сторону. Тоді зими були люті. І вже не знаю, чий Бог звів нас у тому смертельному безлюдді — мій чи її. Арзи її звали, вона вийшла з юрти за вівцями, яких погнало в степ, і теж заблудилася. Знаєш, як то заблукатися в сніговицю? Можна день крутитися біля своєї хати й не знайти її. Злякалася вона дуже, як виринув я із сніговиці. Упала в замет і богові своєму молиться. А я вже сам хитався, і кінь мій також. Поклав я у сніг вівці і коня поклав, забрав її під кирею і ліг між конем і вівцями. І нині пам’ятаю: кінь мій важко хропе, а вона тремтить. Як перележали першу хартуну, підвелися, одтер її горілкою і сам розкутурхався, вона й знайшла дорогу до своєї оселі. Сама жила, без чоловіка… Щастило мені, як бачиш, на вдів. Бо вік наш такий — крові та вдів. Смілива була Арзи. То вона тільки в першу мить злякалася. А то ж сама в степу жила — розлаялася з родом — племенем своїм… Горда була Арзи і гарна… Така гарна, більше ніколи такої не бачив, хоч і не нашою красою цвіла. Тільки зуби мала темні, корінням якимось степовим їх стемнила — то в них теж красою вважається.

Лаврін примостився на крайку отаманової постелі, принишк, а Сірко, замріяний і схвильований, переживав усе в спомині знову:

— Сама жила. Овечок десяток та стара кобила. Та діток двійко. Вони теж ледь не загинули в ту хурію, з кубел своїх повилазили, матір кликали. Я і їх горілкою повідтирав. А тоді віхола знову знялася, й мело та вило два тижні. Страшно мело. Тепер таких зим немає. Тепер зими сирітські, безсніжні. А тоді позаносило всі долини й балки, можна було з конем провалитися на той світ. І довелося мені чекати, поки сніг стужавіє… Та й не міг я покинути Арзи — занедужала вона. Одпоював чаєм з полином та звіробоєм, одхаючував її саму і дітей її. Вкипіла вона в мене… як куля в живе тіло. Чи я в неї…

Сірко зітхнув і замовк. По довгій хвилі мовив:

— Гарна була. І красою, і душею. Може б, я й назавжди залишився там, коли б… Коли б не Бог та щоби тирса не текла в рідну сторону. Поклявся ж бо я захищати край свій до скону. Та й жити без нього не міг. Як і вона без свого. Тоді й спізнав — усе можна збити докупи: гроші, навіть притулити поле до поля, а дві батьківщини в одну стулити не можна. І двох богів в одного також. То страшно… два боги під одним дахом. Двоє господарів — і то не просто. Страшно і сумно. Але інакше не жити… Дітей їй порятував од вірної смерті. Татарчат двоє. І коня оддав. А сам пішки пішов у свою сторону… Татарчата плакали…

Сірко посміхався, але в його очах стояв глухий смуток. Лаврін зрозумів: він посміхається, щоб приховати ніяковість. І не помилився. Бо в наступну мить Сірко пружно підвівся, тернув долонею щоку.

— А може, й не було нічого. Може, все те мені привиділося… Химерна придибенція й більше нічого. Треба була мені та татарка, як і я їй. Пожартувала доля, пожартували ми та й розійшлися. — Почепив на цвях шабельтас, кинув на лаву кунтуш. — І взагалі нічого в цьому світі немає, крім голоду, холоду й смерті. Вони владарюють, і ми у їхньому законі.