Выбрать книгу по жанру
Фантастика и фэнтези
- Боевая фантастика
- Героическая фантастика
- Городское фэнтези
- Готический роман
- Детективная фантастика
- Ироническая фантастика
- Ироническое фэнтези
- Историческое фэнтези
- Киберпанк
- Космическая фантастика
- Космоопера
- ЛитРПГ
- Мистика
- Научная фантастика
- Ненаучная фантастика
- Попаданцы
- Постапокалипсис
- Сказочная фантастика
- Социально-философская фантастика
- Стимпанк
- Технофэнтези
- Ужасы и мистика
- Фантастика: прочее
- Фэнтези
- Эпическая фантастика
- Юмористическая фантастика
- Юмористическое фэнтези
- Альтернативная история
Детективы и триллеры
- Боевики
- Дамский детективный роман
- Иронические детективы
- Исторические детективы
- Классические детективы
- Криминальные детективы
- Крутой детектив
- Маньяки
- Медицинский триллер
- Политические детективы
- Полицейские детективы
- Прочие Детективы
- Триллеры
- Шпионские детективы
Проза
- Афоризмы
- Военная проза
- Историческая проза
- Классическая проза
- Контркультура
- Магический реализм
- Новелла
- Повесть
- Проза прочее
- Рассказ
- Роман
- Русская классическая проза
- Семейный роман/Семейная сага
- Сентиментальная проза
- Советская классическая проза
- Современная проза
- Эпистолярная проза
- Эссе, очерк, этюд, набросок
- Феерия
Любовные романы
- Исторические любовные романы
- Короткие любовные романы
- Любовно-фантастические романы
- Остросюжетные любовные романы
- Порно
- Прочие любовные романы
- Слеш
- Современные любовные романы
- Эротика
- Фемслеш
Приключения
- Вестерны
- Исторические приключения
- Морские приключения
- Приключения про индейцев
- Природа и животные
- Прочие приключения
- Путешествия и география
Детские
- Детская образовательная литература
- Детская проза
- Детская фантастика
- Детские остросюжетные
- Детские приключения
- Детские стихи
- Детский фольклор
- Книга-игра
- Прочая детская литература
- Сказки
Поэзия и драматургия
- Басни
- Верлибры
- Визуальная поэзия
- В стихах
- Драматургия
- Лирика
- Палиндромы
- Песенная поэзия
- Поэзия
- Экспериментальная поэзия
- Эпическая поэзия
Старинная литература
- Античная литература
- Древневосточная литература
- Древнерусская литература
- Европейская старинная литература
- Мифы. Легенды. Эпос
- Прочая старинная литература
Научно-образовательная
- Альтернативная медицина
- Астрономия и космос
- Биология
- Биофизика
- Биохимия
- Ботаника
- Ветеринария
- Военная история
- Геология и география
- Государство и право
- Детская психология
- Зоология
- Иностранные языки
- История
- Культурология
- Литературоведение
- Математика
- Медицина
- Обществознание
- Органическая химия
- Педагогика
- Политика
- Прочая научная литература
- Психология
- Психотерапия и консультирование
- Религиоведение
- Рефераты
- Секс и семейная психология
- Технические науки
- Учебники
- Физика
- Физическая химия
- Философия
- Химия
- Шпаргалки
- Экология
- Юриспруденция
- Языкознание
- Аналитическая химия
Компьютеры и интернет
- Базы данных
- Интернет
- Компьютерное «железо»
- ОС и сети
- Программирование
- Программное обеспечение
- Прочая компьютерная литература
Справочная литература
Документальная литература
- Биографии и мемуары
- Военная документалистика
- Искусство и Дизайн
- Критика
- Научпоп
- Прочая документальная литература
- Публицистика
Религия и духовность
- Астрология
- Индуизм
- Православие
- Протестантизм
- Прочая религиозная литература
- Религия
- Самосовершенствование
- Христианство
- Эзотерика
- Язычество
- Хиромантия
Юмор
Дом и семья
- Домашние животные
- Здоровье и красота
- Кулинария
- Прочее домоводство
- Развлечения
- Сад и огород
- Сделай сам
- Спорт
- Хобби и ремесла
- Эротика и секс
Деловая литература
- Банковское дело
- Внешнеэкономическая деятельность
- Деловая литература
- Делопроизводство
- Корпоративная культура
- Личные финансы
- Малый бизнес
- Маркетинг, PR, реклама
- О бизнесе популярно
- Поиск работы, карьера
- Торговля
- Управление, подбор персонала
- Ценные бумаги, инвестиции
- Экономика
Жанр не определен
Техника
Прочее
Драматургия
Фольклор
Военное дело
Яса. Том 1 - Мушкетик Юрий Михайлович - Страница 31
Чого ж пригірчила гетьманові ця грамота? Хіба мало написав таких? Писано їх у генеральній канцелярії по кілька на день. Всі гетьманові родичі отримали маєтності. Не забував він їх і далі. Родаки — то таки родаки, стоятимуть за себе до смерті. Одначе доставала такі грамоти й інша старшина. Але ця особлива. Надто пригірчили Самойловичу слова про військові заслуги Шила. А полягають вони ось у чому: минулого року гетьман вперше зважився облягти Чигирин і надійшов туди з військом; одного ранку, коли гетьман ще опочивав на пуховикові у похідному ліжку, наметом раптом двигонуло, аж затріщала велика тичина, а далі пролунав дикий верескливий голос: «Ґвалт, рятуйтеся, хто в Бога вірує, татари!» Гетьман так перепудився, що не міг знайти виходу з намету, його вивів звідти і підсадив на коня оцей ось Мартин Шило, якого нанесла на той час світла чи темна сила. Гетьман доскакав до могили, аж там Шило йому подавав одяг. Він один знав про той недишкретний Самойловичів маневр і мовчав, одначе всім своїм виглядом показував, що пам’ятає все. А тим часом засипав гетьмана листами, випрохував усе нові й нові урочища та села. «Цьому треба покласти край, — подумав гетьман. — Але як? Послати його на якусь факцію, з якої немає вороття? Треба все добре обмислити. — Спомин про той ранок завдавав гетьманові неймовірного сорому і болю. Гетьман не був таким уже боягузом, те сталося з несподіванки, зі сну. — І скільки — то прикрощів може завдати людині, — подумав гетьман, — якась випадковість, спомин про безглуздий вчинок. Здавалося б: забудь, викинь з голови, а він же стримить у пам’яті, як гострий цвях у підошві, й муляє, ятрить. І ятритиме, доки не позбудеться злощасного свідка».
Останнім клопотом гетьмана на сьогодні був лист до московського царя про Сірка. Кошовий отаман просив у Олексія для Запорозької Січі слободу Мерефу. Про це Самойловичу доніс вірний чоловік із Запорогів. Таке прохання не на жарт розтривожило гетьмана. Виклопоче Січ одне село, а тоді почнеться — дай друге, дай третє… Здавалося, що там одне село — крапля. Крапля живої води для спраглого велетня. А щоб підказати цареві спосіб до відмови, написав: «Такого ніколи не було, щоб Січ Запорозька слободами володіла». Обв’язав листа стрічкою і засургучував власноручно. Завтра віддасть його кур’єру. А щоб кур’єр не їхав упорожні, долучив до того листа ще два, в яких просив собі у володіння село Хрущі і містечко Ямпіль. Упоравшись зі справами, довго сидів непорушно, підперши рукою голову. Його втомили клопоти, втомили довгі манівці, якими щойно пройшов. Хотілося шляхів коротших — до серця, хотілося доброї бесіди і приязні. Того давно не знав. Усі мають його за суворого мужа, за строгого гетьмана, й тільки. Ні жінка, ні діти ніколи не запитають, як йому живеться, як мається. Неначе він з каменю, а не з живої плоті. Вже й старшина, з якою кілька років любісінько бенкетував, почувається з ним не на одній нозі. Сам по собі завівся порядок, що вони встають, коли він заходить. Спочатку хотів відмінити той порядок, а потім передумав. І врешті залишився сам. Й чи не вперше так щемко відчув свою самотнісь, але на те вже розради не мав. Ламати усталений лад не випадало.
III
Ждан зайшов на подвір’я, зупинився. Звідси було видно шмат сірого поля, і зелену смугу лісу, і золотаві копиці хмар над лісом. Сонце просвічувало їх наскрізь, здавалося, там іде дощ. І поле, і ліс, і хмари — копиці вабили до себе, нагадували, що світ широкий, не зійшовся клином на цьому горбі, над цією річкою, хоч які вони чарівливі та гарні.
З глибокого похмурого колодязя витягнув цебер води. Коли тягнув, старий горбатий звід скрипів і похитувався, ніби мав ось — ось упасти. А може, і впаде. Тут все у ветхість приходить, все падає. Убога церква й убога хата, одну половину якої займає дяк, а в другій шпихтір для калік і сиріт. Дяк сам убогіший за деяких старців. Ще й ледачий, і трохи п’яничка. Змруженими од сонця очима Ждан повільно обвів подвір’я, неначе бачив це все уперше… Рублена хата з сіньми, без горища — стіни обмазані глиною, дощі та сльоти глину оббили, й вони світять лозовими ребрами, у сінях ступа і діжка без дна. В хаті таке саме убозтво… Судник, а на ньому три полив’яні миски, жердка, скриня, що воднораз править за стіл, піч, на якій кашляє дяк, а йому окселентує в підпіччі порося з одмерзлим хвостом. Найбільше хатнє багатство — уламок венеційського дзеркала, яке розбилося в гетьманських палатах, — дяк не пропив той уламок, бо вмазаний у стіну. Біля хати — хлів і погрібник, від двору — стежка до низинного городчика, де зеленіє велетенська грядка цибулі і де жодного разу не зацвів мак.
Ждан прип’яв цебер за дужку до вбитого в цямрину цвяха й випростався. І щось випросталося, рвонулося в ньому самому. «Як же я тут жив?.. Мерщій, мерщій звідси…» І аж засміявся без голосу, й аж притупнув цибатими ногами в полотняних штанях, і подумки вклонився гетьманові. Які ж то добрі крила занесли його до їхньої церквиці! Та в ту мить в його голові майнула інша думка, і щось прихололо в душі, й помаліла радість. Щось його стривожило, щось прилякало. Проклюнувся здогад про те, що тут нехай і голодна, а все — таки воля… Прокотилася в пам’яті глухою луною чутка про гетьманову неласкавість, захланність… Може, не йти? Може, залишитись тут? Злорадно усміхнулася більмом єдиного вікна дякова половина хати. Зацвіріньчали горобці під стріхою і один по одному похуркотіли крізь дірки в сіни. Ждан стрепенувся. Видався сам собі горобцем, який шукає шпарини. А він таки не горобець! Отож мерщій звідси в широкий світ на бурхливу бистрінь життя.
Розділ шостий
Більше я так жити не можу. Моя душа переповнилася вщерть. Або тепер, або ніколи! Якщо я не зрушуся нині — залишуся тут на безвік. Ви бачили коли — небудь, як перевантажують воза? Кладуть і кладуть поклажу, й врешті коні не в змозі його зрушити. Отак і моя душа. Вона переповнилася цим життям, цими клопотами, цими важкими буднями. Вони тягнуть її кудись униз, засмоктують у безрух, у твань, у тишу. Це не тиша могили, але й не тиша життя. А я хочу спробувати його на смак, на зуб, на дотик губів. На дотик губів!.. Аж дрож пройняв тіло. Сього я ще не знаю. Мені двадцять сім, але я — цнота, ще не доторкався рукою до жіночих персів. Я бачу все те тільки в снах, у мареннях. Звичайно, не це покликало мене в дорогу. Хоч… трохи й це. Апостол Павло сказав: світ увесь у гріхах лежить. Це правда, я боюся гріхів, боюся занапастити свою душу, своє тіло… але й боюся жити отако далі. Ні, не ваби та розкоші життя хилять мене на свої ситі трави. Одначе я не знаю його, справжнього. Я не знаю світу, а хочу спізнати. Самісіньку його суть, сокровенність, серцевину. Кажуть, ніхто сього не знає. Коли я відкрився отцю Симеону і сказав, що хочу піти від нього, він нахмурив густі свої брови й запитав грізно:
— Тебе хтось спокушає?
— Світ.
— Світ — це диявол.
Може, я й повірив би отцю Симеону, якби він сам… Але про це — потім. Я розійшовся з своїм учителем, але майже не караюся цим. Я караюся тим, що не відаю, що таке світ і який він насправді. Я думаю про це часто, важко, іноді буває аж голова болить, часом здається, ось — ось вхоплю істину, серцевину таємниці, а вона, неначе вогник у пітьмі, мерехтить, манить, зникає. В душі гудуть великодні дзвони, а серце болить, а серце плаче й страждає по чомусь великому, ясному і невідомому.
Іноді сяду й задумаюся: для чого я живу? Щоб молитися і в тиші келій переписувати книги, виправляти чужі помилки й лишати свої? Скільки я тих книг переписав! Чимало їх з — під моєї руки лягло під друкарський прес. Я люблю тишу келії, мудрі вечірні бесіди з отцем Симеоном і особливо — з отцем Єпіфанієм. (Я не знаю другої такої несуєтної, розважливої і чистої людини, як отець Єпіфаній). Вони — цілий світ. Але світ неоднаковий. Господи Боже, пробач мені, що ділю твій єдиний світ на два. Я хочу, щоб він був єдиний. Хочу долучити оту другу частину до першої, долучити живу людську душу до мудрості твоєї. Дехто каже: розум веде до сатани. Вір — і все. Я вірю інакше: розумом і серцем. Я хочу у вірі знайти правду світу сього, і тоді вона стане правдою моєї душі. Я хочу розмірковувати не для того, щоб розвіяти сумніви, — я вірю й так, і віра моя міцна, — а щоб розуміти. Розуміти все те, що ти сотворив і що вклав мені в серце. Я хочу пройти по землі своїй, подивитися на неї. Я не прив’язаний до неї помислами, і мені вона не боліла й не болить, як челядникові їх превелебія Наумові, котрий з рання до ночі зітхав по ній, виспівував про неї пісні і виспівав душу до краю — помер від сухот. Я просто хочу подивитися на неї яко на географічну сутність — яка вона? Краща за тутешню чи гірша. Начуваний я про неї стільки, що голова тріщить, а яка вона насправді, не відаю. Я хочу зустрітися з родом своїм. Недарма кажуть: до свого роду хоч через воду. Шість літ минуло, як бачився востаннє з вітцем і ненькою, торік прийшла мені картка, а в ній звістка, що вітець мій помер, нехай простить мені, що не прийняв його останнього благословення. Є у мене також брати, але я не впізнав би їх, якби зустрів на дорозі. Як приспів я зростом, батьки мої оддали мене в книжне вчення. Дванадцять літ провчився у київській школі, рідко коли наїздив додому навіть улітку, бо вже тоді вельми вподобали мене святі монастирські отці, вподобали за почерк мій, за старанність, а за віщо ще — не відаю, вони казали, мовляв, за те, що дух мій не знає сум’яття і помисли мої чисті, хоч деякі діла мої іноді накликають на глузи, отож влітку я допомагав їм якщо не в монастирі, то в садах лаврських, особливо виноградних.
- Предыдущая
- 31/109
- Следующая