Выбрать книгу по жанру
Фантастика и фэнтези
- Боевая фантастика
- Героическая фантастика
- Городское фэнтези
- Готический роман
- Детективная фантастика
- Ироническая фантастика
- Ироническое фэнтези
- Историческое фэнтези
- Киберпанк
- Космическая фантастика
- Космоопера
- ЛитРПГ
- Мистика
- Научная фантастика
- Ненаучная фантастика
- Попаданцы
- Постапокалипсис
- Сказочная фантастика
- Социально-философская фантастика
- Стимпанк
- Технофэнтези
- Ужасы и мистика
- Фантастика: прочее
- Фэнтези
- Эпическая фантастика
- Юмористическая фантастика
- Юмористическое фэнтези
- Альтернативная история
Детективы и триллеры
- Боевики
- Дамский детективный роман
- Иронические детективы
- Исторические детективы
- Классические детективы
- Криминальные детективы
- Крутой детектив
- Маньяки
- Медицинский триллер
- Политические детективы
- Полицейские детективы
- Прочие Детективы
- Триллеры
- Шпионские детективы
Проза
- Афоризмы
- Военная проза
- Историческая проза
- Классическая проза
- Контркультура
- Магический реализм
- Новелла
- Повесть
- Проза прочее
- Рассказ
- Роман
- Русская классическая проза
- Семейный роман/Семейная сага
- Сентиментальная проза
- Советская классическая проза
- Современная проза
- Эпистолярная проза
- Эссе, очерк, этюд, набросок
- Феерия
Любовные романы
- Исторические любовные романы
- Короткие любовные романы
- Любовно-фантастические романы
- Остросюжетные любовные романы
- Порно
- Прочие любовные романы
- Слеш
- Современные любовные романы
- Эротика
- Фемслеш
Приключения
- Вестерны
- Исторические приключения
- Морские приключения
- Приключения про индейцев
- Природа и животные
- Прочие приключения
- Путешествия и география
Детские
- Детская образовательная литература
- Детская проза
- Детская фантастика
- Детские остросюжетные
- Детские приключения
- Детские стихи
- Детский фольклор
- Книга-игра
- Прочая детская литература
- Сказки
Поэзия и драматургия
- Басни
- Верлибры
- Визуальная поэзия
- В стихах
- Драматургия
- Лирика
- Палиндромы
- Песенная поэзия
- Поэзия
- Экспериментальная поэзия
- Эпическая поэзия
Старинная литература
- Античная литература
- Древневосточная литература
- Древнерусская литература
- Европейская старинная литература
- Мифы. Легенды. Эпос
- Прочая старинная литература
Научно-образовательная
- Альтернативная медицина
- Астрономия и космос
- Биология
- Биофизика
- Биохимия
- Ботаника
- Ветеринария
- Военная история
- Геология и география
- Государство и право
- Детская психология
- Зоология
- Иностранные языки
- История
- Культурология
- Литературоведение
- Математика
- Медицина
- Обществознание
- Органическая химия
- Педагогика
- Политика
- Прочая научная литература
- Психология
- Психотерапия и консультирование
- Религиоведение
- Рефераты
- Секс и семейная психология
- Технические науки
- Учебники
- Физика
- Физическая химия
- Философия
- Химия
- Шпаргалки
- Экология
- Юриспруденция
- Языкознание
- Аналитическая химия
Компьютеры и интернет
- Базы данных
- Интернет
- Компьютерное «железо»
- ОС и сети
- Программирование
- Программное обеспечение
- Прочая компьютерная литература
Справочная литература
Документальная литература
- Биографии и мемуары
- Военная документалистика
- Искусство и Дизайн
- Критика
- Научпоп
- Прочая документальная литература
- Публицистика
Религия и духовность
- Астрология
- Индуизм
- Православие
- Протестантизм
- Прочая религиозная литература
- Религия
- Самосовершенствование
- Христианство
- Эзотерика
- Язычество
- Хиромантия
Юмор
Дом и семья
- Домашние животные
- Здоровье и красота
- Кулинария
- Прочее домоводство
- Развлечения
- Сад и огород
- Сделай сам
- Спорт
- Хобби и ремесла
- Эротика и секс
Деловая литература
- Банковское дело
- Внешнеэкономическая деятельность
- Деловая литература
- Делопроизводство
- Корпоративная культура
- Личные финансы
- Малый бизнес
- Маркетинг, PR, реклама
- О бизнесе популярно
- Поиск работы, карьера
- Торговля
- Управление, подбор персонала
- Ценные бумаги, инвестиции
- Экономика
Жанр не определен
Техника
Прочее
Драматургия
Фольклор
Военное дело
Яса. Том 1 - Мушкетик Юрий Михайлович - Страница 29
— Я — козацького роду, — і знову почервонів.
— Знаю. Одначе з того тобі хліба не їсти. Хочеш до мене в челядники? Не сюди — в замок. А там — буде видно. В мене ниньки немає свічкаря. Світитимеш свічки, готуватимеш плошки, навчишся палити вогні фейєрверкові. А звідти й до гарматної стрільби близько. А може, сягнеш якоїсь іншої науки.
Очі хлопця світилися захватом, вдячністю і недовірою.
— Прийдеш у понеділок до управителя, Климентія, скажеш, що я тебе покликав.
Хлопець щиро подякував, але руки не поцілував. І це також сподобалося гетьманові.
«Один — на Січі, другий — тут, — відзначив у думці. — Не кепсько». Й похвалив себе. Брав хлопця з потаємною метою, а ще через те, що захотілося йому зробити добре діяння, яке завжди було б перед очима, він мовби спокутував тим діянням гріхи, заспокоював совість. Приємно буде щодня зустрічати людину, яка дивитиметься на тебе захоплено, такі молодики стають віддані душею і тілом, на них можна покластися в найважчу хвилину. А ще цей хлопець чимось нагадав йому власних синів, Семена і Григорія. Вони — ген — ген, аж у північній столиці. Щомиті засвідчують там своїм мешканням гетьманову вірність цареві. Заложники. Найменший, Яків, поки що біля батька. І обидві дочки також. Дочки — то його розрада, принаймні, поки недорослі. Либонь, тільки вони не бояться батька — гетьмана, вловлюють своїми серденьками його приязнь, і те особливо приємно Самойловичу.
Отож робив добре діло й мовби замовляв перед Всевишнім слово за синів. Семенові, старшому, віддасть у спадок Седнів. Разом з полями, гаями, конями — зміями… і з оцим хлопцем. Гетьман усміхнувся у вуса (бачив, що та усмішка сподобалася хлопцеві), повернувся й пішов. Кроків за двадцять оглянувся. Парубок стояв посеред білого, сизого, чорного мерехтіння. Він годував голубів. М’яв суху проскуру й кришки сипав на землю. А голуби злітали з низенького бабинця, сідали йому на плечі і голову, клювали, просто з руки. Нужденна церква стояла за його плечима. «Попик або надто совісливий, або дурний», — несподівано перекинувся думкою на священика. І в ту мить згадав рідного брата, Мартина, протопопа роменського. Мартин… той мудрий. Може, аж занадто. Скарги на нього приходять частіше, ніж привіти од самого Мартина. Маєтностей має більше, ніж лубенський полковник. Попи й дяки в нього продають по базарах тютюн і горілку, у кожній чумацькій валці, яка йде в Крим по сіль, є пара і його сивих, або муругих, або перистих. А цей попик… «А як би він одважився у моїх володіннях…» — засміявся вдоволено.
Гетьманське подвір’я — за високим парканом, врівень з парканом — тесові ворота, біля яких дрімає сердюк з охорони, під’їзд до будинку — півкругом, доріжка обсаджена в’язами. Будинок — на два ґанки, передній низенький і широкий задній, високі, вузькі сходи збігають на галявину, за якою починається ставок. Довкола ставка — розкішний сад, там любить відпочивати гетьман.
В кутку за ворітьми перемовлялося двоє челядників. Гетьман нахмурився: про що вони можуть говорити? Це підозріло. Біля ґанку з шапкою в руках на нього чекав седнівський війт Гнат Мирилко, маленький чоловічок з великою, лобатою, клинцюватою головою, хирлявий, але дошпетливий і розумний.
Мирилко довго вклонявся, ходив околясом, запевняючи, що зроду не одважився б потурбувати гетьмана, коли б не нагальна справа.
— Що там? — обірвав Самойлович, бо й справді не хотів руйнувати елегійного строю душі, який оповив її після мандрівки до річки та відвідин церквиці, чимось схожої на ту, у якій правив його батько і в якій сам запалював свічки, коли бувало нездужав свічкар. Але одразу ж трохи м’якше: — Щось скоїлося? — Подумав, що вже багато літ урядує високо, а влада робить людину крутою і похмурою. Помічав це за собою, гнуздав власний норов. Завважив і щойно. Війт — людина маленька, але потрібна, справно виконує всі повеління, справно повідає про все, що діється в Седневі і доокіл. Осмикнув себе й розгнівався ще дужче: клята звичка, так він і проживе, догоджаючи всім — великим і малим. Та вони мають злизувати порох з його чобіт, ще й бути вдячними за те…
За хвилину ще раз пересвідчився, що вчинив правильно, приязніше повівшись з війтом. Той міг і не доповідати про лиху притичину, яка скоїлася в містечку, одначе оповів, бо справа стосувалася Хіврі Дігтяренчихи, тієї самої вдови, яка не хотіла продавати Самойловичу (самому Самойловичу!) луку із Зеленим Допливом. Щоправда, про його перемови з удовою не знав ніхто, вів їх гетьман з Дігтяренчихою віч — на — віч… Отже, треба зробити два висновки: ще пильніше стежити за будь — якими власними перетрактаціями і приохотити Мирилка, позаяк дійшлий і тонкий розумом.
— Заїздила баба свого приймака, Пилипа, та так заїздила, що той аж загнувся. — Мирилко од перших слів вплітав у свою розповідь певну — темну — барву, і гетьман зрозумів, що той розповідає йому все неспроста. Й махнув рукою, запросивши війта сісти. Вони посідали просто на широкі приступці ґанку (метка челядниця в миг ока на гетьманів покив застелила сходинки квітчастим ліжником), і Мирилко повільно, мовби спогадував щось із далеких літ, повів розповідь.
— Пилип хоч і січовик, а чоловік плохенький, сумирний, вона попирала ним гірше, ніж челядником. Бувало, і спати в хату не пускала, і їсти не давала. Він здебільшого з наймитами їв. А спав біля коней. Якось був коросту захопив, то вона: «Стань у дощ під ринву, дощова вода хворобу змиє». А ще ж тільки провесінь, він послухав її, в нього й вступила застудна хвороба. Тоді вона питва якогось дала, він же не випив, а вилив, собака полизав і здох. Хотіла згладити його з світу. Багатство все в неї, а в нього одна пуга у вузликах. Та й вона, траплялося, — по ньому ж і ходила. Мокне у зрізі пуга — уже всі знають, що Хівря сердита на Пилипа. Лиха жінка, вона й Дігтяренка загнала на той світ. Так то ж був хазяїн і хоч іноді — все ж учиняв шванку та давав їй здачі. Врешті Пилипові урвалося терпцю, й він сьогодні вдосвіта осідлав коня кріпенько, сам сів гарненько та й потягнув до себе на Січ. А Хівря сочила, не встиг Пилип за ворота виїхати, як вона крикнула на ґвалт наймитів. Тільки ж ніхто з них на ті лови не зголосився, один Пархім, удвох з Хіврею вони й застукали сердегу в лозах біля Якимового броду. Що там скоїлося, відає тільки Бог, а Пилипові голову провалили, поки довезли на возі, він і упокоївся. Тепер Хівря каже, що то Пархім потяв Пилипа каменюкою, а Пархім божиться, що тільки стягнув Пилипа з коня. — Війт прокашлявся й докінчив: — Пархіма я завдав у секвестр, а сам оце прийшов до вашої милості.
Гетьман слухав старосту, а сам дивився на пишний квітник, що розкинувся попід низеньким різьбленим штахетником. Червоні й рожеві півонії хилили долу важкі суцвіття, зблискували пізньою росою сережки («розбите серце»), і шовкова трава стелилася гетьманові по душі, вже поверх тих неприємних справ, про які доповідав Мирилко. Але саме вона й прошелестіла йому, що справа не така вже й неприємна.
— Добре зробив, — врешті мовив гетьман. А думка побігла — побігла, звершила коло й вернулася назад. За одну хвилю Самойлович побував подумки біля Якимового броду, побував на луці, де впадає у Снов Зелений Доплив, і погомонів з Дігтяренчихою; він ще не виважив усього до кінця, але план у його голові уклався сам по собі. «Треба не забути війта», — майнуло наостанку. А вголос сказав:
— Приведи їх обох до мене.
Гетьман не одразу пішов до покоїв, якийсь час ще походжав по саду. Сад — молодий, огороджений високим парканом із хвірткою, яка замикалася на гвинтовий замок. Вона вела на господарський двір. Там — корівник, свинарник, пташник, усі криті ґонтом, а далі, ще за одним парканом, — хліви і клуні, повітки й стодоли. Гетьман любив споглядати через ліщинове пруття за годівлею птиці: як давляться послідом ненажерливі качки, як поважно йдуть до корму гуси, як отетеріло кидаються на всі боки індики, лопочуть крильми цесарки та кури, як спускаються згори, кружляючи, голуби, а з ними дикі горлиці. Вони теж, хоч літають по лісі, його. Іноді й сам кидав жменю зерна, і голуби вихрили довкола нього, а він стояв серед того маєва. Любив слухати, як хлебчуть бурду (має й тут свою винницю) воли і свині — то ж таки його воли і його свині. І жив на подвір’ї велетенський рябий когут, дуже б’ючий, якого боялися всі челядниці і навіть челядники. Підбігав ззаду непомітно й боляче клював у литку. Його періщили лозиною, аж випадало з крил пір’я, а він налітав і гоготав, а по тому переможно кукурікав: «Я його перемі—і—іг». Когута не різали, бо знали — його любить гетьман. Одначе сьогодні не пішов туди. З господарчого двору долітав гомін, дерев’яне калатання, брязкотіння. Там на всю потужність працювала новенька, на п’ять робочих і два затірних казани, винниця (ще вчора стояло сорок бочок молодого солоду) й коптильня, медоварня та пивоварня, там упріває тридцять душ наймитів: солять, коптять, переливають, січуть, ріжуть — готують наїдки та напої для гостей. За кілька днів — престольне храмове свято, приїде вітати гетьмана з світлим празником генеральна старшина, хочеш — не — хочеш, мусиш садовити за столи — такий звичай.
- Предыдущая
- 29/109
- Следующая