Ольвія - Чемерис Валентин Лукич - Страница 93

Затрубили труби, в кількох місцях перси розсунули вози, якими був захищений табір, і кіннота почала хвиля за хвилею виплескуватися із табору і ставати бойовими рядами напроти скіфської.

Виїхав і став на узвишші Дарій із своїми близькими.

– І справді їхній цар виспався! — галасують скіфські задираки. — Вдома, видно, заважали йому, так він до нас прийшов спати.

— Ой, глядіть, перси, бо багато вас сьогодні засне вічним сном!

Ось уже обидві сторони вишикувалися на рівнині, можна й починати. Але скіфи чомусь не спішать нападати першими. Дарій теж вагається подати сигнал. За ним стоїть рівними рядами гвардія «безсмертних», і для неї через увесь табір на захід уже приготовлений широкий вихід. Це на випадок утечі. Кіннота — лучники і списоносці — будуть прикривати, а «безсмертні» втікатимуть з царем, як будуть непереливки…

Трубачі, піднісши вгору мідні труби, чекають помаху царської руки. Дарій уже зводить руку, як зненацька на супротивному боці зчиняється весела метушня… Передні вершники, зламавши стрій, носяться сюди й туди, свистять, регочуть…

Гру яку затіяли, чи що? Дарій повільно опустив руку, і трубачі трохи ослабли, передихнули.

Що скоїлося? Чому скіфи, зламавши бойовий стрій, гасають сюди й туди? Та ось до узвишшя, на якім стоїть цар, мчить начальник лівого крила кінноти, і на лиці в нього розгубленість, подив.

— Що там?.. — швидко питає цар. — Вони збожеволіли? Чи перешиковують свої ряди?

— Заєць, великий царю! — кричить начальник кінноти.

— Який заєць? — не йме віри Дарій.

— Звичайний… скіфський.

— Я питаю, в чому річ?! — вже кричить цар. — Кого ловлять кочовики на наших очах?

— Скіфи ганяються за зайцем, великий царю, — пояснюють уже близькі царя. — Вони побачили зайця між їхніми рядами і вирішили його, поки не почався бій, зловити.

Скіфи, ганяючись за зайцем, реготали, свистіли, улюлюкали… На персів навіть не дивилися, ніби тих уже й не було.

Потемнів на лиці Дарій, нічого не сказав, а мовчки повернув свого коня у табір. Воєначальники переглянулись між собою, і ніхто з них не зважився подати сигнал до початку битви.

Скіфи з реготом ловили зайця, а перси, підбадьорені того ранку своїм царем, в один мент так занепали духом, що, зламавши стрій і не чекаючи команди, повернули у табір.

Скіфи навіть не переслідували їх.

Не було вже такої потреби.

— Навіщо?.. — хитро посміхався Іданфірс на чолі свого війська і мружив променисті очі. — Заєць все зробив, що треба було.

Того дня, побачивши, як скіфи з галасом і безтурботністю, наче ті діти, ловлять на очах у його війська зайця, Дарій зрозумів, що похід він програв. І програв без вирішального бою, якщо не рахувати дрібних сутичок.

Ще день тому, хоч і збирався він повертати коней до Істру, але ні-ні, та й вагався, на щось сподівався, на чудо, зрештою, то тепер він уже і не вагався, і не сподівався ні на що! Ясно було одне: ці скіфи дуже схожі на саків, а тому треба пошвидше відходити до Істру! Але як це непомітно зробити на очах у всієї скіфської орди? Адже досить йому зробити хоч один крок на захід, як кочовики крикнуть:

«Перси тікають!..» — і тоді почнеться… Ні, не бій, а різанина. Але тікати треба, і тікати по змозі непомітно.

…Чим більше впаде у воду, тим більше буде решті на мосту…

Утвердившись у такій думці, він викликав Гобрія і сказав:

— Мені потрібна надійна порада, як нам безпечніше повернути додому. Говори, Гобрій, ти завжди відзначався кмітливістю.

— Царю мій! — Гобрій вирішив говорити всю правду. — Я чув і раніше про неподоланність цього народу, а тут я ще більше переконався у цьому, бачачи, як вони знущаються з нас.

— Так, — згодився цар. — Коли вони ловили зайця на наших очах, вони знущалися з нас.

— Цей народ не можна поневолити, — Гобрій не добирав слів. — Нам треба йти до Істру. І йти негайно. Сьогодні ж. Наприклад, вночі. І йти швидко, щоб скіфи нас не випередили і не знищили міст на Істрі. Той міст — єдине наше спасіння.

— Але як непомітно вийти із табору?

Гобрій на мить задумався.

— Треба по всьому табору розпалити великі багаття, ослів і мулів кинути прив'язаними і голодними. Вони всю ніч кричатимуть, і скіфи думатимуть, що ми в таборі. А ми тим часом до ранку будемо далеко звідси.

— На швидкість руху сподіватися не доводиться, — сказав із жалем цар. — У нас багато піхоти, крім того, поранені і ослабілі… Таких набереться чимало. Як бути, Гобрій?

І Гобрій зрозумів, що цар уже давно надумав, як бути, а питає лише для того, щоб на чиїсь плечі перекласти наслідки за вчинки. Але швидкість — гарантія життя, і Гобрій вирішив моральний бік узяти на себе.

— Великий царю! Рятуючи поранених і ослабілих, ти ризикуєш втратити і гордість свою — гвардію «безсмертних» та кінноту. Без них повертатися у Персію не можна. А різні там піші племена, що є у твоєму війську, можна лишити. Вдома скажемо, що вони полягли во славу перського меча!

І сказав Дарій:

— Бути по-твоєму! Досі твої поради, мудрий муже, мене виручали, гадаю, вони виручать мене і цього разу. Поранених і ослабілих воїнів, а також піших, втрата яких для нас нічого не варта, залишити у таборі. Їм сказати: цар з відбірним військом здожене скіфів, розіб'є їх і тоді повернеться за ними у табір… А вони хай підтримують усю ніч багаття.

Він тікав, тікав, кидаючи напризволяще ослабілих і поранених. Тікав, але навіть сам собі в тому не зізнавався. «Я не тікаю, — говорив він сам собі. — Я рятую своє військо. Я кидаю кілька тисяч негодящих уже ні на що людей, щоб врятувати десятки і десятки чудових воїнів, які мені ще знадобляться у Персії».

«Я програв цей похід, — говорив він сам собі, — але це не означає, що я слабкіший за скіфського царя. Просто обставини склалися не на мою користь. Ахурамазда далеко звідси, він у Персії, тому й не зміг мені допомогти. А тут, над Скіфією, носяться темні сили Ангро-Манью, тут — обитель дайвів[35]. Вони мені й нашкодили. Немає такого полководця, який би хоч раз, та не програв бій. Я не програв бою, я рятую своє військо…»

Але на душі було важко. Він знову і знову думав: а чи було йому коли легко? Ніколи, за всі роки царювання не було йому легко, адже щороку то одна країна повставала проти нього, то інша, то по кілька за раз. І він з незмінним успіхом їх придушував, зачинщиків брав у полон, відрізав їм носи та вуха і садовив їх на палі. Як то було із Фарвартішем, який повстав у Мідії, чи із Чіссатахмою, який повстав у Асагартії, чи як то було із Вахіаздатом, який повстав у Персії, як то було з десятками інших, хто повставав проти нього.

Йому тоді було важко, але він — перемагав. Йому і тепер важко, але перемога від нього далеко, і тому йому зараз так важко, як ще ніколи не було до того. І Ахурамазда далеко від нього, і не рятує, як рятував раніше, а всюди — дайви, дайви, злі, підступні, мстиві… Йти звідси геть, пошвидше йти звідси! Хай лишаються в таборі ослабілі й поранені. Він не тікає, він рятує своє військо, яке ще йому знадобиться у Персії. Йти звідси — і жодної згадки про скіфський похід: ні в камені, ні на глині, ні на пергаменті, ні на шкірі. Не було такого походу, а були інші, ті, де він перемагав.

Розділ п'ятнадцятий

Втеча від злого духа

Вона лежала на ведмежому хутрі, відчуваючи, як тужавіє тіло і стає ніби чужим, а пальці на руках і ногах беруться кригою. Світло боляче різало очі, і вона з трудом склепила повіки. І відразу ж побачила Мілену. Мати ішла пустельною, довгою та чорною дорогою, над якою кружляла галич, і несла на руках Лікту. Ольвія хотіла їм помахати, але не могла ворухнути рукою. Тільки подумала: от і все. Мати вже у світі пращурів. І донька там, її маленька Лікта, яка і пожити на білому світі не встигла.