Ольвія - Чемерис Валентин Лукич - Страница 26

— Одного разу Ор сказав нам: «Слуги мої найкращі! Вилізьте з могили, йдіть до мого сина, хай він не скупиться, а передасть мені побільше золота».

— Так і велів?.. — швидко запитав вождь.

— Так і велів, — спокійно повторив той, із блискучими очима. — Ще й пригрозив нам не повертатися до нього без золота. Тож мусимо слухатись його.

— О боги, як змінився мій батько у світі предків! — вигукнув Тапур. — Бо коли жив на землі, то нікому не довіряв золота. Ні синові своєму, ні жоні. А це раптом вирядив по золото слуг… Та ще таких, як ви… ненадійних.

— У світі пращурів всі довіряють один одному, — повчально мовив той, з блискучими очима.

Тапур швидко запитав:

— А чим ви доведете, що передасте золото у руки Ора?

— Але ж ми повертаємося на той світ.

— Гаразд… — погасив Тапур посмішку й зловісно додав: — Я вам охоче допоможу потрапити на той світ. — І зненацька швидко запитав: — А як поживає у світі предків мій брат, вождь Сак? Не гнівається, що я поховав його не в окремій могилі, а разом із Ором?

«Який вождь Сак у могилі Ора? — здивовано подумав ватаг. — У Тапура не було братів…»

Але той, з блискучими очима, впевнено відповів:

— Твій брат вождь Сак велів передати, що йому дуже тісно в одній могилі з Ором. Та й золотих прикрас у нього мало.

— Гм… — похитав головою Тапур, — доведеться й для брата передати золото. А більше Ор нічого не просив?

Троє перезирнулися між собою, а той, з блискучими очима, ляснув себе по лобі.

— Згадав… Ор прохав коней. Ті, що були у нього, геть постаріли і негодящими стали.

— Бідний Ор… — зітхнув Тапур. — Навіть коней позбувся… Ай-ай!

— Ми поспішаємо, — сказав той, з блискучими очима.

— А де взялася дірка? — раптом швидко запитав Тапур. — У могилі.

— Ми прокопали…

— А для чого?

— Але ж мусили ми якось вилізти з того світу? — сказав той, із блискучими очима. — Звідти прямих доріг немає.

— А може, навпаки? — хижо вишкірив зуби Тапур. — З цього світу ви хотіли пролізти у той? Наприклад, рилися по гробниці Ора, адже в Ора стільки золота. Але не встигли, тоді задумали мене обдурити. І видали себе за посланців Ора. Подумайте, не поспішайте, бо вам все одно доведеться повертатися у могилу… Ви ніби злякалися?.. Чого це? Хто виходить із могили, той і повертається назад у могилу. Чи не так?

Посланці Ора здригнулися, вовкуватими очима забігали сюди й туди, але тікати вже не було куди. Та й хіба втечеш від скіфів, як вони, наче птиці, літають на конях?

— Ми той… квапимося… — бліднучи, забурмотів посланець із блискучими очима. — Нам би золото і коней… — Він ще вірив, що виплутається. — Щоб швидше повернутися до Ора. Ор буде гніватись, що його слуги такі неповороткі.

— Потерпіть! — зловтішно протягнув Тапур. — А заодно і торби на золото приготуйте, та побільші. А ось коні вам ні до чого, у могилу і без коней полізете.

І він кивнув воїнам, ті враз оточили посланців Ора і наставили їм під ребра короткі мечі.

— Це зухвальство!.. — заверещав високий, та враз осікся, як тільки воїн підніс йому до рота жало меча.

— Заціпило? — насмішкувато запитав він.

Високий тільки кліпав очима.

— Ну, пройдисвіти, догралися?.. — процідив крізь зуби Тапур. — Поморочили голову — і досить! Ви кмітливі й хитрі злодюги, але перестаралися. Вам не вдалося пограбувати мого батька у могилі, а мене обхитрити.

— Мій вождь, — поштиво звернувся ватаг до Тапура. — Я не розумію тебе… Ор буде і справді гніватися, а мертві, кажуть, мстиві.

Тапур гнівно бликнув на нього.

— При чім тут Ор?.. — ледве стримуючи роздратування, вигукнув він. — Хіба ти не здогадуєшся, хто ці харпаки?

— Але ж вони просто забули на тім світі свою мову… — невпевнено протягнув ватаг.

— Ай, ватаг, не сподівався, що тебе так легко можна обдурити. Вбив собі в голову про якихось там посланців Ора. Хіба не бачиш, що перед тобою звичайнісінькі злодії, котрі розкопують могили наших батьків та прадідів. Вони й не відають, що в мене ніколи не було брата Сака і ніякого Сака я не ховав разом з Ором в одній могилі. Вони хотіли докопатися до гробниці Ора, щоб поживитися його золотом.

Ватаг схопився за голову.

— Ганьба мені, що повірив пройдисвітам!

— Ось чому з'явилася та дірка у могилі, через яку ти розмовляв з Ором і навіть здоровив його, коли він… ніби чхнув, — Тапур посміхнувся. — Тоді злодії принишкли в могилі. Вчувши, що ти звертаєшся до Ора, надумали удати із себе його посланців, аби якось урятуватися і заодно нас обдурити і втекти із золотом. Нічого не скажеш, хитрі лисиці. Одного не втямили: я споряджав Ора у світ предків і знаю тих слуг, котрих велів задушити і покласти у могилу. А ці навіть не скіфи, хоч сяк-так і вміють балакати по-нашому. Їм невтямки, що орли можуть напувати померлих, але тільки вождів, а не їх слуг. І вожді можуть оживати і повертатися, а слуги лишаються на тім світі навічно!

Посланці Ора затремтіли й попадали на коліна, навперебій заторохтіли чужою, незрозумілою мовою.

— Хто ви і звідки? — запитав їх Тапур. — Якого роду-племені?

— Ми з-за І-істру… — скіфською мовою відповів той, із блискучими очима. — Змилуйся, великий вождь.

— Я питаю, хто ви такі? Якого роду-племені?

— Фракійці…

— Прийшли у Скіфію обкрадати могили її вождів?

— Змилуйся, великий вождь. Ми ладні бути твоїми рабами.

— У мене досить рабів і без вас, — відповів Тапур. — Ви хотіли стати слугами вождя Ора. Так тому й бути. Я не хочу ображати свого батька. Віднині і довіку віків ви — раби Ора. Затямте: хто вилазить із могили, той у могилу і повертається!

І ось до могили Ора потяглася дивна процесія. Двома рядами при повному озброєнні рухалися вершники, у середині пара волів тягла двоколісну повозку без шатра. У повозці, похнюпивши голови, сиділи пов'язані злодії. Потім верхи їхав вождь, а вже за ним щільною юрбою сунув люд. Такого видовиська ніхто не хотів проґавити.

Ось процесія дісталася до могили Ора й спинилася. Нора, яку прорили злодії минулої ночі, вже була засипана землею. А поруч чорніла глибока яма, до якої і підвели стратеників. Юрма щільніше обступила місце страти, гуділа, натискувала, і вершники ледве стримували натовп.

Коли приготування були закінчені, засуджених поставили на коліна, і Тапур крикнув до них:

— Зараз ви підете у світ пращурів. Я обіцяв вам допомогти знайти туди дорогу. Дорога на той світ веде через цю яму. А вже на тім світі підійдете до вождя Ора і, впавши на коліна, розкажете йому, за віщо я вас покарав. Але одного з вас я все ж милую.

Вчувши про те, стратеники враз ожили, затремтіли… У їхніх очах мигнули іскорки надії. Кожний з них, ще не вірячи у чудо, благав вождя: «Мене… мене…»

Тапур кивнув на крайнього, низькорослого, найбільш зляканого.

— Ти!.. Встань! Дивись і запам'ятовуй, що зараз буде!

Тапур махнув рукою. До двох стратеників підбігли скіфи, ударами в голову прикінчили їх. Фракійці й зойкнути не встигли. Трупи поскидали у яму, а яму швидко загорнули, зрівняли і затоптали…

— Бачив?.. — запитав Тапур помилуваного фракійця. — Запам'ятав?

— За-запам'ятав, — все ще не міг отямитись помилуваний.

— Коня!.. — крикнув вождь.

Миттю підвели коня.

— Сідай!..

Охнув здивовижений натовп. Що це з вождем коїться? Мало того, що помилував злодія, котрий осквернив могилу Ора, так ще й коня йому дарує… Де це бачено, де це чувано?

— Сідай! — втративши терпіння, закричав вождь.

Але фракієць чи з радощів, що вцілів, чи з ляку, а ніяк не міг видряпатися на коня. Зрештою його посадили на круп коня, ткнули у руки повіддя.

— Все бачив? — ще раз запитав його вождь. — Все запам'ятав?

— Все бачив, — перелякався фракієць… — Все запам'ятав…

— А тепер — гайда!

— Куди? — витріщився помилуваний.

— У свою Фракію! — крикнув Тапур. — І розкажи там усім, що ти щойно бачив. І додай: так буде вчинено з кожним, хто посміє хоч пальцем доторкнутися до скіфських могил. А тепер забирайся геть, щоб і духу твого тут не було!