Ольвія - Чемерис Валентин Лукич - Страница 21

Одного надвечір'я, коли в посвисті вітру вчувся йому дорогий голос коханої, Ясон сів у рибальський човен, який знайшов на березі, і поплив у відкрите море.

«Хоч трохи, а все ж таки побуду ближче до Ольвії», — подумав він, налягаючи на весла.

Тихе і ласкаве море — ані хлюпне, ані зітхне… Наче заснуло, заніміло, тільки десь там, на обрії, гудуть далекі вітри, приносячи йому голос коханої. Втомлене сонце поволі котилося до обрію, готуючись пірнути на спочивок у зеленаву глибінь.

Із берега йому кричали рибалки і махали руками, щоб він негайно повертався, ще й показували на червоні смуги призахідного неба, та Ясон, думаючи про кохану, не чув їх і не бачив. І рибалки, махнувши руками, заходилися витягувати свої човни подалі на берег, куди не міг дістати прибій.

Ясон так замріявся, що незчувся, як і заплив далеко.

Зненацька тихе і ласкаве море потемніло, запінилось, загоготів-завив вітер, і навіженими звірами пішли хвилі…

Не встиг Ясон й опам'ятатись, як закрутився вихор, вирвав з його рук весла…

Новий, ще дужчий, рвучкіший порив вітру перекинув човен, і Ясон опинився у воді. Коли він випірнув, випльовуючи солону воду, човна не було… Всюди море, море і море… Ясон злітав на хвилях і з кожним злетом з тугою і відчаєм дивився на далекий, недосяжний берег… І — жодного вітрильника на обрії!

Ошаліле море бушувало недовго і стихло раптово. Погудів кудись вітер, вгамувалися хвилі, море знову зробилося тихим та мирним. Шквал зник, як його й не було, і поніс із собою човен.

А берег утікав, берег залишався далеким і наче танув, зменшувався на очах. Ясон відчув, що вибивається з сил. Напружуючись, гріб руками щодуху, надто гарячкував, не беріг сил…

І невдовзі відчув, що холодна невидима сила владно почала тягти його вниз, у морську глибінь. Розпачливо хапав ротом повітря.

«Все… — безнадійно подумав хлопець, — не дістануся до берега. Море заманило мене, щоб втопити. Видно, така моя доля. А свою долю і на швидкому коні не обскачеш…»

Він облишив боротьбу з морем, віддався на поталу хвилям. Що буде — те й буде… А буде — кінець…

І тоді, мовби з туману, виринула перед ним Ольвія.

Зовсім поруч, майже біля себе, побачив юнак її ніжне обличчя із стрілками брів, побачив очі, що світилися для нього, як дві теплі, дві найрідніші зорі…

— Ольвіє! — крикнув він, все ще не вірячи побаченому. — Радість моя… Я не здамся. Я здолаю море, щоб повернутися до тебе. Я повернуся, вір мені… чекай… чекай…

Серце знову забилося, кров гаряче завирувала у жилах, несучи захололому тілу нову силу і віру в перемогу. Образ коханої, що виник перед ним, надихнув, збудив жагу життя.

Ясон дістався берега. Як він здолав море, як плив — не пам'ятає. Перед ним невідлучно маячила Ольвія, манила, звала на берег. Вибравшись на прибережний пісок, лежав безсилий, з сльозами на очах шепочучи дороге ім'я коханої.

І відчув Ясон серцем, що то було йому знамення, що Ольвія на далеких берегах Понту кличе його, не докличеться, і якщо він зараз, негайно, не повернеться додому, то втратить кохану назавжди.

Вранці, нікому не сказавши й слова, він побіг у Пірейську гавань, і — о щастя! — в гавані лаштувалась до далекого плавання торгова трієра, котра мала везти в Ольвію амфори з оливковою олією і вином, посуд та інші товари.

До науки Ясон не повернувся, його взяли моряком на трієру.

У полудень, діждавшись попутного вітру, тріпочучи вітрилами, трієра вже виходила з гавані. Востаннє глянув Ясон на Афіни, де він провів цілих два роки. Ось вже залишився позаду мис Суніон з мармуровими колонами храму морського бога Посейдона, й місто наче відпливало, зливалося з морем, аж доки й не зникло з обрію назавжди.

І прощай,

Попереду були тижні і тижні далекого і небезпечного плавання, попереду була Ольвія — місто й кохана.

Суму прощання із сонячною Елладою не було, була радість зустрічі з Ольвією…

Коли вранці трієра з попутним вітром входила у гавань рідного йому міста, Ясон ладен був кинутись у воду, щоб плавом, швидше дістатися берега. Надто повільно впливала трієра у гавань, її вітрила то обвисали безпомічно, то знову тріпотіли. Гребці налягали на весла, та швидкість від того не дуже збільшувалась.

Ясон прикипів до борту, подумки підганяючи трієру, і до болю в очах вдивлявся в знайомі обриси гавані і міста… Погляд його метався берегом, шукаючи дівчину в білому платті, — мусить його Ольвія зустрічати, мусить. Вітрильники раніше примчали у місто, сповістили про прихід трієри. Вона забарилася, чекаючи потрібного вітру, а вітрильники легкі, їхнім вітрилам вистачило й малого подиху.

Тож Ольвія знає про прибуття трієри, а знаючи, вийде зустрічати, неодмінно вийде.

І він вдивлявся й вдивлявся в знайомі обриси гавані, але дівчини у білому платті поки що не бачив.

«Зараз вона прибіжить, зараз…» — думав він, і радісна усмішка блукала на його засмаглому, обвітреному обличчі.

Дивився на гавань, що повільно наближалася до нього, й пригадував: дітьми вони любили приходити сюди, щоб зустрічати далекі заморські судна. І було так хвилююче, незвично, коли в гавань, тріпочучи білими вітрилами, входила трієра. Побравшись за руки, Ясон та Ольвія годинами простоювали мовчки у гавані, дивилися на різні дива, і здавалося їм, що вони самі потрапили у загадкові заморські краї…

Раби, наче мурашва, ланцюгом, що не мав кінця і початку, снували з берега на судно і з судна на берег з мішками за плечима, носили корзини, амфори…

Скрипіло дерево, ревіла худоба, кричали люди, а над усім цим гамором безпечно кружляли білі чайки. І Ольвії здавалось, що то линуть над морем її мрії…

Любили вони дивитися, як вивантажують товари. І чого там тільки не було: чорнофігурний посуд із Аттики, вино з островів Родосу, Самосу, фрукти з Єгипту, з островів Егейського моря…

Якось Ясон признався їй:

— Виросту — буду мореплавцем. У далекі країни світу поведу трієри.

— А я? — здивовано озивається Ольвія. — Мене кинеш?

— А ти… ти будеш мене чекати із заморських країв! — палко вигукував він. — Я див тобі знаєш скільки привезу. То будеш мене чекати? Будеш?..

Він трепетно чекав її відповіді і не мигаючи дивився на неї блакитними чистими очима. І вона, ніяковіючи й гублячись, відповіла йому пошепки:

— Буду…

І Ясону завжди вчувався її голос, завжди, всі ці роки бриніло в душі оте коротке клятвене слово: «Буду».

Вчувається воно йому й зараз, вчувається у шумі хвиль, в чаїному кигиканні, у посвисті вітру, в тріпотінні вітрил…

Трієра нарешті пришвартувалася в гавані.

Дівчина у білому платті так і не прийшла його зустрічати.

Стрів Ясона батько, полемарх Керікл.

— Але ж і витягнувся ти за два роки афінського життя! — вигукнув він і обіймав сина та стискував його плечі, поляскував по плечах. — Ач, який красень! Аж замилуєшся тобою. Зовсім уже дорослим став, зовсім.

І, не даючи йому й слова мовити і слова запитати, квапно говорив, говорив:

— Ну, розказуй, розказуй, як там в Афінах? Чому ти навчився за два роки? Чим збагатився? Що бачив у далеких краях?..

У єдиному оці батька спалахувала радість зустрічі з сином, але десь за тією радістю стояли тривога, і біль, і відчай… І син вловив ту тривогу в батьковім оці, і тривога стисла його серце. Що сталося? Чому це батько — взагалі неговіркий — так багато говорить, говорить… Наче боїться, що син його щось запитає…

— Батьку… — насторожено сказав Ясон. — Ти щось таїш від мене, бо надто багато говориш. Я відчуваю тривогу й біду… О, тепер ти й зовсім замовк… Говори, батьку, говори…

Керікл ураз наче зів'яв, згасло його єдине око, і Ясон побачив, що батько за ці два роки дуже постарів, жахливі шрами на його обличчі проступають тепер ще різкіше, більш впадають в око, і на них боляче дивитися.